Головна

ВИБОРЧЕ ПРАВО АНГЛІЇ В ХІІІ-ХVI СТ. А. Кольбенко


ВИБОРЧЕ ПРАВО АНГЛІЇ В ХІІІ-ХVI СТ.

А. Кольбенко

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

У статті розглянуто становлення виборчого права Англії в ХІІІ-ХVI ст. Досліджено,

що основи виборчого права були закладені ще в період до утворення парламенту на

підставі місцевих звичаїв, сформованих в окремих графствах і містах. Через це єдиного

нормативно-правового акта, який би регулював проведення виборів у масштабах країни

в цей час не існувало. Найбільший вплив на процедуру виборів і можливість обирати та

бути обраним переважно мали найбагатші представники пануючих верств населення.

Тому вибори в цей час ще не мали ознак загальності та рівності.

Ключові слова: Англія, Середньовіччя, вибори, графства, міста, мандат.

Виборче право є одним із найдієвіших інструментів здійснення

широкомасштабних політичних, державних та соціально-культурних перетворень у

будь-якій країніз метою досягнення суспільством нового якісного стану. Особливо

це стосується сучасної України, де актуальні проблеми суспільства не завжди

вирішуються за допомогою залучення своєчасних виборчих механізмів. Саме тому

звернення до досвіду становлення і розвитку виборчого права Англії в часи

Середньовіччя є важливим та актуальним. Адже саме Англія – батьківщина

першого чинного парламента і саме тут виборче право розвивалося поступово та

послідовно, враховуючи різноманітні реалії, що виникали на конкретних

історичних етапах розвитку держави. Тому, метою статті є з’ясувати юридичну

природу становлення виборчого права Англії, його роль і значення в процесі

становлення англійської державності та його вплив на розвиток виборчої системи.

Розвиток англійської держави порівняно з іншими європейськими країнами

мав певні особливості. Зокрема, тут станово-представницька установа, а отже, і

право вибирати представників у цей загальнодержавний орган, виникла на основі

положень Великої хартії вольностей 1215 р. Хоча Хартія прямо не передбачала

створення представницького органу, який би відображав інтереси всього

суспільства середньовічної Англії, проте вона стала поштовхом для обмеження

влади короля за допомогою ради королівства. До цієї ради увійшли архієпископи,

абати, графи та старші барони [7,с. 60].Надавши право представляти свої інтереси цій групі населення на

загальнодержавному рівні, англійська знать могла обстоювати свої інтереси в

економічній та у сфері управління державою. Згодом, унаслідок політичної

боротьби міжкоролем та різними суспільними групами, у 1265 р. на засідання ради

були запрошені не лише духовні та світські магнати, але й по два лицарі від

кожного графства і по два представники від найбільших міст. Саме відтоді й

почалася історія станово-представницької монархії та появи першого парламенту

[6, с. 11]. І хоча участь виборних від “общин” представників у парламенті набула

регулярності лише останніми роками ХІІІ ст., збори такого типу стали вже звичним

явищем з початку правління Едуарда І [1, с. 363].

Для дослідження середньовічного права Англії потрібно насамперед розглянути

питання про порядок обрання представників від графств та міст, оскільки були певні

відмінності цієї процедури. Графств у ХІІІ ст. в Англії налічували 32. Спочатку її

очолював олдермен, який представляв інтереси місцевої знаті. З поширенням влади короля замінили олдерменів шерифи. Двічі на рік під головуванням олдермена, а

згодом шерифа, відбувалися зібрання знатних осіб графства, в яких брали участь

єпископ, великі землевласники та місцеві службові особи, а також староста,

священик та чотири поважні селянина від кожної сільської общини [3, с. 149].

Графства поділялися на сотні, кількість яких коливалася від 64 на півдні до

чотирьох на півночі. Сотні раз на місяць скликали зібрання, яке складалося зі

старійшини та великих землевласників, а також представників від сільських общин

– старости, священика та чотирьох уповноважених на представництво селян.

Відвідування зібрань було обов’язковим, і за неявку передбачали штраф. Сотенні

зібрання поряд із судовими справами розглядали фіскальні повинності серед

населення. На зібраннях сотні обирали старійшину. Згодом на зміну старійшині

прийшов сотенний бейліф – помічник шерифа у справах управління графством та з

оподаткування в межах сотні, що була у його віданні.

Особливе місце в Англії належало сільській общині, яка користувалася

самоуправлінням. На сільському зібранні (галімоті) вирішували усі найважливіші

питання господарського життя. Головував на цьому зібранні обраний общиною

сільський староста. Отже, ще до створення парламенту, можна простежити в Англії

зародження виборчого права та виборчого процесу на місцевому рівні. Тому

категорично стверджувати, що таке зародження пов’язане винятково з

виникненням парламенту, не можна. Парламент насамперед узагальнив місцеві

традиції на загальнодержавному рівні.

У королівських наказах про обрання представників у парламент від графств їх

іменували як “лицарі графств”, інколи при цьому було зазначено, що в графстві

повинні бути обрані найбільш “досвідчені” та “найкращі й повноправні лицарі”. В

ХІІІ ст. звання лицаря не завжди асоціювалося з військовими повинностями,

оскільки військова служба могла замінюватися “щитовими грошима”, і перестала

бути винятково привілеєм лицарства та почала вважатися обов’язком усіх вільних

утримувачів землі. Проте бути обраними до парламенту могли лише особи, які

мали офіційний титул лицаря Про проведення виборів до парламенту свідчить те, що у всіх королівських

наказах, що були спрямовані шерифам з цього приводу, починаючи від 1290 р.,

була постанова проводити вибори та забезпечити явку до парламенту лицарів

графств і міст. Про факт виборності депутатів свідчать також постійні вказівки про

те, що вони повинні мати повноваження від общини і “з’являтися в парламент за

общину”. Загальновідомі факти визначеної плати представникам графств за

рахунок общини графства також певною мірою свідчить про те, що їх розглядали

як представників інтересів цієї общини. У звітах шерифів постійно зазначали, що

депутати були вибрані, і часто навіть уточнювали ким і як. У деяких випадках,

коли вибори з яких-небудь причин не могли бути проведені, шерифи повідомляли

центр, що вони не скеровують представників до парламенту через те, що вважають

це кращим, аніжнаправляти довільно призначених осіб.

Вибори проводили на зібраннях графств, в якому брало участь усе доросле

населення графства. В історичній літературі наявне припущення деяких

англійських науковців, що до виборів могли допускатися навіть кріпосні вілани,

хоча такий погляд вважаємо помилковим, оскільки вілани належали до залежної

частини населення, а у виборах могли брати участь тільки вільні [1, c. 375].

Основну частину виборців у зібраннях графств становили дрібні та середні

феодали. Це був той прошарок населення, який здавна залучала королівська влада

до участі в місцевому самоврядуванні і який поряд з великими феодалами захищався загальним правом і дієво на практиці користувався перевагами свого

вільного статусу [2, с. 193].

Щодо з’ясування процедури проведення виборів, то про це є досить мало

інформації. Тому, швидше за все, вибори, як і інші питання, вирішувалися гучними

вигуками присутніх. Особливе місце належало і висуненню кандидатів, яких в

XIV–XV ст. пропонували найбагатші та впливові землевласники графств, котрі

об’єднувалися в “ініціативні групи” і від яких залежало рішення всіх інших

учасників. Тому до парламенту часто, навіть по декілька разів, вибирали лицарів

графства, які були досить великими землевласниками [5, с. 141]. Крім того,

значний тиск на вибори міг здійснювати і шериф, котрий, зазвичай, також був

великим землевласником у графстві.

Поряд з представниками від графств до парламенту обирали також

представників від міст середньовічної Англії. Вони, як і лицарі графств, були

виборними представниками, однак у перші роки існування парламенту не

становили єдиного цілого з представниками графств.

Представництво від міст спочатку відігравало досить незначну роль, тому в

багатьох скликаннях парламентів XIII–XIV ст. представників міст взагалі не було.

Король традиційно вважав, що радитися потрібно лише зі своїми васалами та

найближчим оточенням. Згодом таке ставлення змінилося через взаємну

зацікавленість короля та представників міст посилювати власний статус у державі

[3, с. 190]. Оскільки центральна влада не наполягала на певній кількості міст від

кожного графства, то й шерифи, на яких було покладено обов’язок організовувати

вибори, не дуже переймалися тим, чи всі міста і графства надсилали своїх

представників. Оскільки не було точного списку міст, що мали бути запрошені до

парламенту, то кількість запрошених міст від кожного графства постійно

змінювалася. Отож, деякі міста не постійно мали своє представництво в парламенті.

Переважно до парламенту постійно запрошувалиміста, якіз такими ознаками: – користувалися правом фірми;

– мали торговельну гільдію;

– бували на королівській землі;

– користувалися широкими муніципальними привілеями чи були

адміністративними центрами графств [1, с. 395].

Шерифи часто зловживали своїми повноваженнями і навіть брали хабарі за

включення чи виключення міст до “парламентських”. Вибори міщан до парламенту

були переважно привілеєм невеликої кількості найбагатших її представників.

Процедура виборів була неоднаковою в усіх містах і залежала від тих

демократичних правил, принципів та традицій місцевого самоврядування, які діяли

в конкретному місті [4, с. 27].

Про це свідчить наступний матеріал. Представниками в парламенті були

переважно особи, які обіймали керівні посади в органах місцевого управління. А

інші верстви міського населення, такі як ремісники чи представники інших нижчих

прошарків суспільства, рідко або взагалі не потрапляли до парламенту.

Обмеженість кола осіб, які могли бути обраними представниками від міста до

парламенту, можна пояснити ще й тим, що досить часто, так само як і

представниками від графств, обирали одних і тих самих людей. Причому в деяких

містах це практикували постійно, через те, що в містах були сформовані

зацікавлені групи осіб, які лобіювали в парламенті свої інтереси. Їм було вигідно

обирати потрібного їм кандидата, який би захищав їхні інтереси, аніж обирати

“чужого”, хто не входив до їхньої привілейованої групи. Процедура проведення виборів не була чітко встановлена. Якщо в наказах про обрання представників від

графств чітко вказувалося, що вони повинні бути обрані на засіданнях графств, то

стосовно міст такого не було. Зокрема, на прикладі міста Лондона, простежимо, що

вибори проводили на дуже малому зібранні, в якому брало участь 24 олдермена і

100–150 найдосвідченіших міщан. Тому й не дивно, що це зібрання обирало

депутатів зі свого середовища, тобто осіб, які належали до міської верхівки. Також

варто звернути увагу на те, що в Лондоні порядок виборів мера, олдерменів та

шерифів відбувався так само, як і вибори до парламенту. Це дає підставу вважати,

що і в інших містах порядок обрання представників до парламенту був визначений

загальним характером міського самоуправління.

Там, де вибори міської влади проводили на широких зібраннях, за участю

більшої частини міщан, такими були й вибори до парламенту. А там, де вибори

були під керівництвом обмеженого кола осіб, їх проводили олігархічним шляхом.

Тому демократичність виборів до парламенту прямо залежала від того, як

відбувалося управління містом. Якщо барони, пери та ерли, а також окремі духовні

особи, котрі утворювали в парламенті окрему палату лордів, запрошувалися до

парламенту королем і репрезентували у ньому самих себе, то депутатів від графств

та міст вважали мандатаріями окремих груп свого стану, від яких вони були обрані.

Як кожен мандатарій-депутат одержував від виборців певний мандат, який за своїм

змістом міг бути загальним чи спеціальним. В одному випадку виборці доручали

своєму депутатові вести всі справи у парламенті, а в інших – депутатам надавали

певною мірою точно визначені повноваження.

Отже, юридичною основою станового представництва був мандат, схожий до

цивільно-правового мандата. Між виборцями і обраними представниками до

парламенту встановлювалися відносини, відповідно до тих, що були передбачені

ще в римському праві договором доручення, за яким одна особа (довіритель)

доручає, а інша особа (повірений, мандатарій) бере на себе безоплатне виконання

певних дій [6, с. 16].В англійському парламенті відносини представництва були двосторонніми:

депутат був зобов’язаний представляти інтереси своїх виборців, а виборці мали

оплачувати його витрати на представництво, а іноді видавати йому спеціальну

винагороду, що й відрізняло мандат депутата від доручення за римським

цивільним правом.

Також потрібно зазначити той факт, що, на відміну від багатьох інших

європейських держав, в Англії представництво мало як становий, так і

територіальний характер. Палата общин представляла інтереси графств і

міст. Виборці та обрані депутати були пов’язані цивільно-правовими

зобов’язаннями, депутати одержували інструкції від своїх виборців, обов’язкові до

виконання. Роль таких інструкцій найчастіше виконували відповідні петиції. Отже,

виборче право та виборчі традиції в Англії почали формуватися ще задовго до

виникнення станово-представницького органу (парламенту) у межах всієї держави.

Найбільший вплив на процедуру виборів і можливість бути обраним до

парламенту та інших колегіальних органів у досліджуваний період мали зазвичай

найбагатші представники пануючих верств населення. До них у тогочасній

англійській державі насамперед належали барони, лицарі, представники

духовенства та міської верхівки.

Єдиного нормативно-правового акту, який би регулював проведення виборів у

масштабах країни в цей час не було і тому вони відбувалися на підставі тих

правових традицій, які сформувалися в окремих графствах і містах Участь у виборах брала переважно лише панівна політична та економічна

місцева еліта, зацікавлена в обранні до парламенту “слухняного” депутата

переважно з свого середовища. Тому вибори в Англії у XIII–XVIст. ще не можна

назвати загальними і рівними.

Важливе значення для врахування політичних та економічних інтересів різних

соціальних верств населення мало територіальне і станове представництво.

––––––––––––––––––––

1. Гутнова Е.В. Возникновение английского парламента.- М.,1960.

2. Гутнова Е.В. Социальний облик представите лей графств в английском парламенте

конца 13- начала 14 //СВ.-1956.-вип.8.

3. Колесницкий Ф.К. Феодальное государство.-М., 1967.

4. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн.-К.,2003.

5. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Європы / Под

ред.акад. В.М. Корецкого.-М.,1961.

6. Зарубіжний парламентаризм.-К.,1993.

7. Штокмар В.В. История Англии в средние века.-Л.,1973

 

 

 

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук