Головна

ПОНЯТТЯ “НАРОДУ” ТА “НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ” У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ С. ДНІСТРЯНСЬКОГО А.Коваль


ПОНЯТТЯ “НАРОДУ” ТА “НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ”

У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ С. ДНІСТРЯНСЬКОГО

А.Коваль

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

У статті аналізуються погляди Станіслава Дністрянського на поняття “народ” та

“національна держава”, а також висвітлюються погляди науковця про право українського

народу на власну національну державу.

Ключові слова: народ, національна держава, право, культура.

Станіслав Северинович Дністрянський (1870–1935) навчався у Віденському,

Берлінському та Лейпцігському університетах, працював професором у

Львівському університеті, був депутатом австрійського парламенту, засновником

перших українських громадських об’єднань, редактором перших українських

юридичних видань, автором багатьох німецьких, польських, чеських та

французькомовних наукових видань, був учасником формування законотворчого

процесу ЗУНР та засновників Українського Вільного Університету, а також

академіком Всеукраїнської академії наук.

На нашу думку, С. Дністрянський один із перших серед українських науковців

системно проаналізував процеси утворення, розвитку і функціонування права та

держави, а також запропонував нове бачення важливих питань, які безпосередньо

пов’язані з соціальною природою та призначенням права та держави для

суспільства.

Предметом аналізу поглядів Станіслава Дністрянського на задекларовану

вище тему стали такі його праці як: “Національна статистика” (Львів, 1910),

“Самовизначення на

родів” (Відень, 1919), “Нова держава” (Відень–Прага–Львів,

1923), “Загальна наука права і політики” (Прага, 1923), “Погляд на теорії права та

держави” (Львів 1925)Оскільки “держава”, за С. Дністрянським, утворюється як результат органічної

потреби суспільства, то до органічних суспільних об’єднань, крім подружжя,

родини, роду, племені, держави, С.Дністрянський відносить також народ. Під

поняттям “народ” він розуміє організацію людей, яка утворилась після виникнення

держави у формі протесту проти територіальної влади держави. Як свідчить

історія, культура значно впливала на свідоме життя людей у межах первісних

держав. Навіть завоювання державою з однією культурою значних територій

держав з іншими культурами не завжди змінювало світогляд захоплених людей. У

державах, які розширювали свою територію за рахунок завойованих земель,

складалась така ситуація, що в державі почали існувати цілі групи людей,

вихованих іншою культурою, з іншими звичаями, традиціями, за іншими

первісними родовими зв’язками. Ці групи були незадоволені тим, що їх

відокремлено від спільних культурних груп і прагнули до об’єднання. Окремі

суспільні групи почали внутрішню боротьбу проти територіальної влади держави.

Зокрема С. Дністрянський вважав, що протягом XVIII–початку

XX ст. відбувався процес виникнення національної ідеї. Отже, національна ідея, на

його думку, мала двоякий характер: з одного боку, вона виступала у формі

прагнення до однієї національної держави, частини якої перебували на території

різних держав, з другого, – у формі прагнення до національної автономії у державах, де крім корінного народу проживало ще декілька захоплених народів,

які такожпрагнули мати власну національну державу [1, с. 94].

Порівнюючи поняття народу та держави, науковець знаходить у них спільні

корені в родині, роді та племені, але він вважає, що мета їх створення була різною.

Основною метою створення держави є захист власної території й організація всіх

державних і міждержавних справ, а метою створення народу як свідомої суспільної

групи, яка виникла після утворення держави, є збереження народної культури й

поширення її серед майбутніх членів народу.

Важливими ознаками народу, на думку С. Дністрянського, є його природне

походження, наявність власної етнічної території й власної культури. Під

останньою він розуміє сукупність тих звичаїв, традицій, обрядів, які в процесі

об’єднання різних племен стали загальнообов’язковими для всіх об’єднаних

племен у народі. Отже, основним елементом народу є його культура. У такий

спосіб відбувається природний процес злиття одних племен з іншими племенами,

які були сильнішими культурою та силою. Культура сильніших народів домінує

згодом у новому народі, який виникає через злиття кількох племен. Такий процес

називається асиміляцією. Керуючись цим, С. Дністрянський доводить, що кожен

народ є витвором процесу асиміляції двох основних чинників: звичаю й

культури[1, с. 96]. У поняття культура він вкладає нову ознаку, яка не притаманна ні родині, ні

роду, ні племені, ні державі, та відображає свою народну мову, культурні цінності,

спільні історичні традиції та споріднені звичаї. Кожен народ має свою питому

культуру, навіть якщо він без своєї державної організації.

Під поняттям “територія” у праці “Погляд на теорії права та держави”

С. Дністрянський розуміє “ту спільну для народу частину землі, з якою він пов'язує

свою долю, бо на ній поселився він назавжди з давніх віків, відчуваючи у ній свій

дім. Тому, еволюційний розвиток іде, очевидно, в тому напрямку, щоб своїй

питомій культурі відкрити шлях до цивілізації, тобто до того, щоб на своїй

національній території утворити питому державну організацію”[2, с. 62]. Оскільки

територія має два значення: етнографічне та політичне, для народу важливим є

територія “з якою він пов’язує свою долю, де народ почуває себе як вдома, бо живе

на невід’ємній чужими народами території”. Цю територію С. Дністрянський

називає батьківщиною. У випадках, коли члени народу поселяються поза межами

своєї батьківщини, відповідно територія, на якій вони поселились є для них чужою.

Поряд із цим ці особи не перестають бути членами свого народу.

На основі цих подій С. Дністрянський формує власну теорію самовизначення

народів, тобто створення національної української держави. Державну територію у

праці “Самовизначення народів” він визначає через політичний принцип, а

народну (національну) – лише через етнографічний. Аналізуючи питання про

визначення кордонів самовизначення народів, дослідник пише, що “лише

етнографічний принцип може дати повну відповідь на усізапитання, які пов'язаніз

проблемою самовизначення народів”. Він акцентує “поняття національної

території є ексклюзивним, а значить, хоч би мешкало окрім себе кілька народів,

ніяка територія не може бути одночасно національною територією для кількох

народів, та, кожний народ має свою питому, етнографічно визначену національну

територію, де він постійно поселився, та де він живе своїм питомим культурним

життям. Поза цією територією він може відігравати лише роль завойовника або

чужинця. Тому ті народи, що завоювали чужі народи, та не вспіли оселитися на їх

територіях, ні їх повно асимілювати не можуть ніколи вважати її за свою власну національну територію. Отже, ні поляки не можуть вважати Східну Галичину за

свою національну територію, ні москалі не можуть на основі права народного

самовизначення посягати на найменший шматок українських земель”[3, с. 200].

Визначаючи національну територію українського народу, С.Дністрянський

зазначає, що “Українська національна територія тягнеться безперервно від Бескиду

(Карпат) до Кавказу, та на цих географічно з’єднаних територіях живе більше ніж

70 % українського населення”[3, с. 202]. Саме ця національна територія є правовою

основою для національного самовизначення українського народу.

Видатний правознавець піднімає дуже цікаві і на сьогодні питання про

народність (національність) як ознаку приналежності до того чи іншого народу

(нації). Народність (національність), на його думку, характеризується тими ж

ознаками, що і народ, але до них додається ще одна ознака, яка має політичний

характер. Саме політичний характер народності (національності), за ним, є

недостатньо опрацьованим у науці.

С. Дністрянський у праці “Національна статистика” намагається звернути

увагу на причини, на яких ґрунтується приналежність до народу (нації), встановити

способи, як народність набувається, втрачається або змінюється. А тому вказує,

що: “Народність повинна бути сталим технічним поняттям державного права, а

узаконення цього поняття повинно відбуватись в такий же спосіб як при

горожанстві і віросповіданні” [4, с. 64]. Він переконаний, що питання про набуття

народної приналежності має бути врегульоване законом. “Так само, як набувається

горожанство, набувається, на мою думку, і народність— двояким способом:

первісним і посереднім. Первісний спосіб є тоді, коли набувається народність через

походження від члена якоїсь народності; посередній – набувається шляхом

асиміляції. Походження опирається головним чином на об’єктивних чинниках, тоді

як асиміляція опирається в значній мірі на суб’єктивні моменти. Тому

найважливішим завданням державного права так само як і національної статистики

є те, щоб правильно представити знамена національної асиміляції і поставити їх

основою подальших досліджень державного права й статистики”[4, с. 65]. На думку С. Дністрянського, щоб стати членом народу, не важливо, чи особа

знає мову цього народу, користується його культурними цінностями і знає його

історичні традиції, а важливо те, що вона хоче стати членом даного народу, який

має і власну народну мову і культуру, свої історичні традиції та звичаї. Отже,

культурна характеристика відповідає за усвідомлення членів народу себе такими, і

за бажання залишатися такими.

Викликають зацікавлення роздуми українського вченого про ознаки

народності, зокрема його погляди на розмовну мову як визначника певної

народності: “Коли поглянути з теоретичного боку, то мусимо прийти до

переконання, що розговірна мова не має з народністю нічого спільного. Ціль

розговірної мови засадничо інша ніж ціль народності. Розговірна мова – це мова,

якою одні користуються в розмові з іншими; тут не йдеться про характерні

прикмети тієї особи, яка говорить, ні особи, із якою вона говорить, тут йдеться про

встановлення соціального факту, який характер мають певні місця з огляду на

мову, якою люди спілкуються між собою. Розмовна мова – це не мова, якої хтось

вживає як член нації, а мова, якою хтось користується тому, що вона найбільш

доступна його оточенню. Українець, що опиниться у Франції або Німеччині,

говорить по-французьки або по-німецьки, отже “розмовна мова” для нього

французька або німецька, хоча він не перестає бути українцем. Та коли він на

Україні через невідрадні політичні відносини приневолений в щоденному житті вживати російської мови, то він же ж не стає через це москалем всупереч своїй

національній свідомості. В Західній Галичині він говорить із найближчим

оточенням по-польськи, проте він не поляк, а українець. З цього випливає, що

розговірна мова не може бути підставою народності” [4, с. 62].

У праці “Нова держава”, С. Дністрянський, досліджуючи питання виникнення

національної ідеї, зазначає: “Хоч народи старі як світ, національна ідея є щойно

витвором новіших часів, вона й поставила народ у безпосереднє відношення до

держави. Народ став свідомим суспільним зв’язком, щойно процесом історії

останніх століть, як протест проти територіальної само влади держави”[5, с. 9]. Під

“територіальною самовладою держави” учений розумів дії державних органів

щодо вирішення політичних кордонів, незважаючи на територію народів із їхньою

мовою, культурою, звичаями, традиціями та обрядами. На його думку, штучно

розірвані державною владою народні групи прагнули до свого об’єднання та

утворення власної національної держави. З цими ідеями виникає поняття

національної ідеї всіх народів, прояв якої можна яскраво побачити після

Французької революції у подіях, які відбувались протягом ХІХ–ХХ ст. Внаслідок

цього постала стала перша світова війна, яка охопила майже всі народи Європи.

Висвітлюючи події 1917–1920 років, правознавець констатував: “Український

народ заявив виразно через своїх народних заступників, що бажає собі злуки всіх

українських земель і що бажає творити одну самостійну українську Республіку. Так

само весь український народ заявив готовність визнати іншим народам, що живуть на

просторах українських земель, повне право на їхнє народне самовизначення, але

природно з тим, що права народів меншості будуть стояти в згоді з територіальними

національними правами українського народу. Українські установчі збори, що

відбулися на демократичних основах рівності всіх народів, мали видати окремий закон

про самовизначення всіх народів, зокрема, про національне забезпечення меншостей.

У цих рамках немає місця для референдумів, так як не може бути сумніву, що Східна

Галичина належить до української національної території”[3, с. 203]. Кордонами самовизначення, на його думку, має бути національна територія

даного народу. Вона утворилася лише через культуру й звичай. Це не територія

держави, яка має державне правове визнання. А тому С. Дністрянський зазначає,

що “ті народи, які завоювали під свою владу чужі народи, та не вспіли поселитися

на їхнє місце, ні їх повно асимілювати не можуть ніколи вважати завойованих

земель за свою власну національну територію” [6, с. 26].

Зважаючи на це, С. Дністрянський пише: “Ні поляки не можуть Східної

Галичини зачислювати до своєї національної території, ні москалі не можуть на

основі права народного самовизначення посягати на найменший шматок

українських земель”.Він переконаний в тому, що “той народ, до якого належить

дана національна територія є більшістю на цій території; всі члени інших

народностей можуть там бути лише меншістю – та й вони матимуть право

народних меншостей у цьому краю”. Так, на думку С. Дністрянського,

“Український народ заявив виразно через своїх народних заступників, що бажає

собі злуки всіх українських земель і, що бажає творити одну самостійну

республіку. Так само весь український народ заявив готовністю признати всім

другим народам, що живуть на просторах українських земель, повне право на їхнє

самовизначення, але за умови, що права народів меншості будуть стояти в згоді з

територіальними правами українського народу” [6, с. 26].

Так, автор коротко передав погляди С. Дністрянського на власне бачення щодо

вирішення національної проблеми українського народу, який у той час мав усі права та можливості щодо створення власної національної держави на власній

національній території.

Більшість думок С. Дністрянського є актуальними і сьогодні і можуть бути

враховані при формуванні нової законодавчої бази у вирішенні національних

питань в Україні.

––––––––––––––––––––

1. Дністрянський С. Нова держава. Інавгураційний виклад ректора проф..

С.Дністрянського //Український вільний університет в Празі, в роках 1921-1926.-

Прага, 1927

2. Дністрянський С. Погляд на теорії права та держави //Ювілейний збірник Наукового

товариства ім. Шевченка у Львові в п’ятдесятиліття основання 1873-1923, Львів 1925

3. Дністрянський С. Самовизначення народів // Воля. Відень, 1919. Т. 5. Ч. 3,4,5.,

4. Дністрянський С. Національна статистика. Львів. 1910.

5. Дністрянський С. Нова держава// Український скиталець. Відень-Прага-Львів, 1923

6. Дністрянський С. Самовизначення народів //Воля. Відень 1919, Т. 5 – Ч.1; Т.5 – Ч.5

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук