Головна

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН У СЕЛАХ ВОЛОСЬКОГО ПРАВА ГАЛИЧИНИ (XIV-XVIII СТ.) Р. Шандра


ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН У СЕЛАХ

ВОЛОСЬКОГО ПРАВА ГАЛИЧИНИ (XIV-XVIII СТ.)

Р. Шандра

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

У даній статті розглянуто особливості правового регулювання цивільно-правових

відносин у селах волоського права Галичини. Досліджено компетенцію сільських судів

волоського права у розгляді та вирішенні цивільних справ. Проаналізовано окремі

правові звичаї мешканців “волоських сіл” у сфері укладення цивільних договорів,

спадкування, врегулювання сімейних відносин.

Ключові слова: волоське право, правовий звичай, кнез, крайник, громада.

Важливе значення для розвитку та вдосконалення правової системи

України має дослідження історичного правового досвіду українського народу

та національної правової традиції. Особливо актуальним є дослідження

цивільно-правових відносин як однієї з найбільших груп правовідносин у світі.

З огляду на це, слід звернути увагу на особливості правового регулювання

цивільно-правових відносин у селах волоського права Галичини, оскільки

правовий досвід мешканців зазначених сіл є дуже багатим (що відображено у

великій кількості архівних матеріалів) і корисним для сучасної історико-

правової науки.

Віддаленість гірських сіл волоського права від великих адміністративних та

політичних центрів, феодальних ф

ільварків та латифундій, а також їхнє

розташування у прикордонних гірських районах сприяли зменшенню впливу

феодального права на цивільно-правові відносини і, як наслідок, збереженню та

еволюції давніх правових звичаїв.

Завдяки дослідженню цивільно-правових відносин, що існували у

західноукраїнських селах волоського права, можна виокремити основні тенденції

та особливості розвитку української правової системи, а також вивчити вплив

правових, економічних, політичних, соціальних факторів на правосвідомість

сільського населення.Окремі аспекти даної проблеми досліджувались українськими та іноземними

вченими. Особливої уваги заслуговують праці українських дослідників

М. Грушевського, І. Франка, Ю. Гошка, В. Інкіна, а також польських дослідників –

Г. Явора, М. Бернгаута, С. Щотки та ін.

Історичний процес поширення та розвитку волоського права у гірських селах

Галичини розпочався наприкінці ХІІІ ст. та зумовив еволюцію та вдосконалення

існуючих у сільському суспільстві правових звичаїв. Найдовше цей процес тривав

у Галичині, що призвело до виокремлення волоського права в окремий

самостійний вид українського звичаєвого права.

Розуміння сутності волоського звичаєвого права можливе завдяки визначенню

поняття правового звичаю, який є його складовою частиною. Як зазначає

авторитетний український вчений П. Рабінович, “правовий звичай – це

санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве правило поведінки загального

характеру” [1, с. 107]. Тобто, звичаєве правило поведінки (звичай) стає правовим у тому разі, коли воно визнається, санкціонується та забезпечується державою. Існує

кілька способів санкціонування державою правових звичаїв:

– держава допускає, з тих чи інших причин, застосування норм звичаєвого права,

в тому числі заходів соціального примусу, у громадах та інших соціальних

спільнотах, не визнаючи, в разі зіткнення з державним правом, його правового

значення;

– держава визнає правове значення звичаєвого права, його норм, процедур та

результатів їх застосування самими громадами, однак не втручається у

застосування його норм, зокрема силами державного примусу;

– держава забезпечує застосування норм звичаєвого права всією своєю

організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Усі ці три ступені санкціонування норм звичаєвого права державою можуть

одночасно співіснувати в межах однієї конкретно-історичної правової системи [2,

с. 168]. При цьому, важливе значення має відношення держави до того чи іншого

різновиду звичаєвого права, які існували та застосовувались на її території. Саме

позиція держави була визначальним чинником, який впливав на зміст правових

звичаїв, а також визначав обсяг цивільних правовідносин, що могли

врегульовуватись звичаєвим правом.

Період найбільшого поширення та розвитку волоського права припадає на

тривалий відрізок часу, протягом якого Галичина перебувала у складі Польського

Королівства (1349–1569 рр.) та Речі Посполитої (1569–1772 рр.). Як свідчать

архівні матеріали та інші писемні джерела, волоське звичаєве право визнавалось та

навіть забезпечувалось королівською владою Польського Королівства та Речі

Посполитої. Не зважаючи на таку державну політику, воно не лише не заважало,

але й навпаки – допомагало існуванню та розвитку правових звичаїв притаманних

населенню українських гірських пастуших сіл. Як наслідок, села волоського права

набули значного поширення і в багатьох гірських регіонах цілком витіснили давні

села руського права. Мешканці сіл руського права залишали свої домівки і

створювали нові села, вже на волоському праві або ж переводили на це право

існуючі села [3, с. 4].Санкціонування норм волоського звичаєвого права відбувалося різними

способами. Спочатку села волоського права формувалися на звичаєво-правовій

основіз виборними головами сільських громад – кнезами. Саме такі села отримали

найбільшого поширення на території Східної Галичини починаючи з середини

XIV ст. В цей період вплив держави на звичаєве право був найслабшим, що надало

можливість для існування найбільш архаїчних правових звичаїв. Цей вплив

обмежувався переважно особливим, характерним виключно для сіл волоського

права оподаткуванням (йдеться про податки продуктами тваринництва – вівцями,

волоським сиром тощо) та військовою службою [4, с. 27, 123; 5, s. 359; 6, с. 85]. Що

стосується цивільних правовідносин, то вони продовжували існувати у своєму

первинному вигляді.

У пізніший період королівська влада не тільки допускала існування

волоського права, обмежуючись лише встановленням особливих податків та

повинностей, вона визнавала і забезпечувала його існування за допомогою

привілеїв на заснування села, у яких сільському населенню дозволялось керуватися

своїм власним “давнім правом і звичаєм волоським”. Перші такі привілейовані

села волоського права були засновані на території Галичини наприкінці XІV ст.

угорським намісником – Володиславом Опольським (правив Галичиною у 1372-

1379 рр. та 1385–1387 рр.) [7, s. 22; 8, s. 69, 74, 89] та литовським князем Ягайлом,(який у 1386 році прийняв хрещення та став королем Польщі) [9, с. 127; 10, с. 110].

Такі привілеї регламентували переважно питання сільського самоврядування,

судочинства, оподаткування та сплати повинностей. Цивільні правовідносини

населення в межах привілею регулювались згідно з місцевими руськими (тобто,

українськими) правовими звичаями, які під назвою волоського права

продовжували існувати, застосовуватись та еволюціонувати відповідно до нових

соціальних, економічних та політичних умов.

Значний обсяг інформації можна отримати завдяки аналізу практики судів

волоського права, адже саме у судових рішеннях фіксуються цивільно-правові

звичаї сільського населення та відображаються характерні риси правосвідомості

селян.

Організація судів волоського права виглядала наступним чином. Найнижчою

ланкою був сільський суд. Склад такого суду залежав від складності цивільної

справи. Найдрібніші справи розглядались кнезом одноосібно, а у великих справах

кнез здійснював судочинство за участю присяжних (від трьох до семи) та усіх

повноправних членів сільської громади.

Наступною ланкою були окружні суди волоського права. Такі сільські суди

проводилися на територіях, де волоські села об’єднувались у великі групи та

утворювали сільські округи (так звані “країни”). Громади сіл волоського права,

що входили до складу одного сільського округу, збиралися разом на окружні

суди, так звані “збори”, один або два рази на рік. Склад зборового суду кожного з

судових округів міг мати певні відмінності. Судді обиралися перед початком

судового засідання. До складу суду могли входити крайник, кнези та інші

повноважні особи [12, с. 64].Ще однією судовою інстанцією був суд окружного сільського адміністратора

(крайника). Судові повноваження таких адміністраторів були досить широкими.

Вони мали право здійснювати судочинство в усіх майнових та побутових справах

[11, с. 49]. На початку XVІІІ ст. суд окружного сільського адміністратора

виконував повноваження апеляційної інстанції по відношенню до зборових

(громадських) судів [3, с. 215]. Крайники здійснювали судочинство в період між

сесіями зборових судів.

Усі ці суди, без виключення, мали право приймати участь у здійсненні

цивільного судочинства та врегулюванні цивільно-правових відносин. Як свідчать

матеріали сільських судових книг, цивільні справи становили основний масив

рішень судів волоського права. Категорії цивільних справ, які розглядалися судами

були надзвичайно різноманітними. Такі суди здійснювали не лише судочинство.

Вони виконували факто-фіксуючу функцію, посвідчуючи різноманітні цивільні

правочини. Як свідчить середньовічна документація, посвідчення правочинів

здійснювали як сільські, так ізборові суди.

Правочини могли бути односторонні, двосторонні та багатосторонні. Одну із

сторін (наприклад, продавця) могли представляти кілька осіб (брати, сім’я тощо).

Основну частину правочинів, які укладались мешканцями сіл волоського права

становили правочини, що стосувались передачі прав на нерухомість. Це були

договори купівлі-продажу, договори застави, заповіти тощо. Найчастіше вони

укладались щодо земельних ділянок та розміщених на них будівель і споруд.

За часів Галицько-Волинської держави переважною формою селянського

володіння було громадське володіння землею, яке отримало назву “дворище” [13,

с. 80]. Лише невелика частина землі, на котрій знаходився будинок і господарські

будівлі (разом з подвір’ямта городом) були власністю конкретної родини. Решта землібула власністю усієї сільської громади [14, s. 95]. Після розпаду Галицько-Волинської

держави та окупації її земель Польщею і Литвою становище селян значно

погіршилося. Особливо це стало помітно в період розвитку фільваркового

господарства у Речі Посполитій, коли право селян на землю тлумачилось у дуже

невигідній для нихформі. При визначенні статусу земельних наділів більшості селян у

XVI-XVIII ст. найдоцільніше застосовувати термін “користування”. Однак селяни

ставились до земельних наділів як до своєї власності. Це було пов’язано з можливістю

передавати їх у спадок та укладати щодо них різноманітні договори. Зазвичай, такі

договори укладалися за згодою феодала або його урядовця і вписувались до сільських

судових книг. Це дозволяло селянам вважати себе власниками землі, хоча вже у

XVI ст. феодалмав право відібрати її в селянина [15, s. 201–202].

Фіксація договорів купівлі-продажу у судових книгах сільських та зборових судів,

яка відбувалася за участю представників уряду (кнезів, крайників, старост та ін.),

надавала такому договору юридичну силу. Часом зустрічаються випадки звернення

селян безпосередньо до короля за дозволомна відчуження земельної ділянки [16, оп. 1,

спр. 180, арк. 1–4]. В королівських селах Самбірської економії така згода могла

надаватись адміністрацією Самбірського замку. Відсутність згоди могла бути

підставоюдля розірвання договору у судовому порядку [17, спр. 516/ІІІ, арк. 23].

Досить часто селяни та сільські громади гірських сіл вільно розпоряджалися

належними їм земельними ділянками. При цьому, замкова адміністрація

відмовлялася від безпосереднього втручання у земельні відносини селян.

Розрахунок полягав у тому, що неплатоспроможний селянин сам забезпечить під

контролем громади наступника, здатного вести господарство, сплачувати податки

та виконувати повинності [3, с. 159].Для укладення даного виду договорів необхідні були свідки і відповідний

запис у судовій книзі. Часто селяни купували та продавали землю при свідках.

Лише згодом вони оформлювали купівлю-продаж документально та публічно

повідомляли громаду про наявність нового власника. Це вказує на переживаючу

дію звичаєвих норм, згідно з якими процедура посвідчення правочинів була

повністю усною. Лише після запровадження польською владою судових книг,

правочини почали укладатись у письмовій формі. Разом з цим, залишались ознаки

усної форми укладення договорів купівлі-продажу: наявність свідків під час

укладення договору та можливість його внесення у судові книги згодом, на

підставі їхніх показань [12, с. 202, 203].

Письмова фіксація правочинів відбувалась, як правило, під час проведення

зборових судів. Вони оголошувались сторонами в присутності громад (“людей добрих

та віри гідних”) і членів суду та вносились в актові книги. На початку відповідного

запису вказувалась назва села, сторони правочину та його вид (наприклад, “recognitio

debiti” - розписка про визнання боргу, “przedaza” - договір купівлі-продажу, “zastawa” -

застава) [17, спр.518/ІІІ, арк. 200, 204]. Однак ця форма дотримувалась не в усіх

актових книгах. Часом вид правочину вказувався безпосередньо у змісті документу

(наприклад: “Іван Перчиків продав Іванові Поповичу…”) [17, спр.520/ІІІ, арк.122].

Правочини, укладені мешканцями села посвідчувались не лише зборовими,

але й сільськими судами волоського права (“урядом та громадою”) і вносилися до

сільської судової книги. Формула запису стосовно більшості правочинів була

однаковою. В записі, що вписувався до актової книги, обов’язково вказувалися

сторони правочину та підтверджувалася дієздатність продавця майна. Якщо

продавалась земельна ділянка, то в договорі визначались її межі. Також

зазначалося, що договір укладено особою добровільно і без примусуУ договорах купівлі-продажу часто зустрічається положення, згідно з яким

продавець відповідальний за продане ним майно. У разі виникнення претензій з

боку кредиторів продавця, його родичів тощо, він зобов’язувався захищати

інтереси покупця своїми власними коштами [7, спр.570/ІІІ, арк. 95, 96]. Отже,

договорами купівлі-продажу передбачалось, що відповідальність за борговими

зобов’язаннями повинен нести не покупець, а продавець майна. Виникнення

даного правового звичаю було пов’язане із тим, що іноді траплялися випадки, коли

продавалась земля обтяжена боргами. Вказаний звичай мав на метізахистити права

добросовісного покупця від обов’язку сплати таких боргів.

В тексті договорів купівлі-продажу часто зазначалося, що продавець “продав,

дарував” майно [18, оп. 1, спр. 2, с. 88–89]. На те, що в даному випадку було

укладено саме договір купівлі-продажі вказує згадка, що майно “продано,

даровано” за певну грошову суму. Подібним чином це зазначено і в актових книгах

Самбірської економії [17, спр. 518, арк. 203]. В кінці тексту договору сторони

ставили свої підписи. Однак часто зазначалось, що сторони є неграмотними і у

зв’язку з цим “підписуються хрестом”. Обов’язково вказувалось, що угода

укладена в присутності свідків (“багатьох людей віри гідних і тому запрошених”)

[18, оп. 1, спр. 2, арк. 88–89].

Якщо розрахунки за договором купівлі-продажу відбувалися не відразу, а

згодом, то факт здійснення оплати фіксувався сільським або окружним судом

волоського права. Він міг бути посвідчений листом, який видавав кнез або крайник

[17, спр. 520, арк. 330–331].Аналізуючи практику укладення договорів купівлі-продажу за посередництвом

сільського суду села Одрехова (яка була характерною і для інших сіл волоського

права), М. Грушевський вважав, що у даному випадку зустрічається поєднання

принципів польського державного права, яке не визнавало за селянами права

власності на землю, з принципами праваКиївської Русі, яке визнавало за свобідними

і економічно самостійними селянами таке право (у архаїчному обсязі цього поняття).

На думку вченого, юридична практика робила поступку руському звичаєвому праву,

яке було вкорінене у свідомості мешканців сіл волоського права. За селянами інколи

залишалась можливість повного розпорядження своєю землею, яка часом межувала з

правом власності. Разом з цим, такі права селян ніколи не визнавались офіційно і не

закріплювались у нормативно-правових актах [19, с. 5–6].

Окрім договорів купівлі-продажу мешканці гірських сіл волоського права

укладали також й інші договори. Зокрема, значного поширення набули договори

позики. Згідно зі звичаєм, який був пізніше санкціонований державою, позичальник

для гарантування повернення позики зобов’язаний передати в заставу землю або певні

цінності. Позика могла відбуватись без застави землі, якщо позичальник виставляв

поручителя, який гарантував повернення боргу. А у випадку, коли боржник своєчасно

не повертав гроші, кредитор звертався з вимогою щодо виконання зобов’язання до

поручителя. Передана у заставу земля використовувалась позикодавцемдля отримання

доходу. Ця традиція упродовж Середньовіччя побутувала в Українських Карпатах і

збереглась аж до початку ХХст. [12, с. 213]. Так, у актових книгах с. Одрехова

згадується, що селяни “записували гроші на ріллі” (позичали гроші під заставу землі) та

віддавали свій земельний наділ у користування кредиторові аж до повернення

“записаної” (позиченої) суми. Практикувались такожнаступна застава вже заставленої

землі [20, с. 16].

Предметом застави могло бути привілейоване господарство. Часто у заставу

передався кнезат разом з усіма належними до нього майновими та немайновими правами. Так, кнез з с. Вовче у 1662 р. позичив 650 злотих під заставу частини

свого кнезату. У заставу передавався будинок, господарські споруди, земля і

нерухоме майно. Згідно з договором, заставодержатель отримав право вимагати

виконання повинностей від підпорядкованих селян [17, спр. 514/ІІІ, арк.32].

Найпоширенішими були позики під заставу землі. Предмет застави міг

передаватись у тимчасове користування кредитора. Отримавши гроші, боржник

віддавав поле, яке кредитор використовував для компенсації процентів, отримуючи

з нього прибуток. У більшості випадків кредитор користувався полем до того часу,

доки боржник не повертав йому позичених грошей. Поле передане у заставу не

могло переходити у власність кредитора [12, с. 204, 212].

Договором позики могло бути передбачене розстрочення повернення боргу.

Так, згідно з актами с. Одрехова (запис датовано груднем 1584) селянин Тимко

Пилипів позичив у Сенька Пітушка гроші під заставу ріллі. Договором

передбачалось, що частина суми боргу буде сплачуватись щорічно дружиною або

дітьми позичальника. У випадку смерті Тимка, обов’язок повернення боргу

покладався на його дітей, які повинні були сплатити його за рахунок спадку

(“отчизни своєї”). При внесенні даного запису до актової книги були присутні кнез

с. Одрехова (в документах він згадується як “осадник”) Грицько, троє присяжних

(Ванець Хамилчатий, Дмитро Лицевят, Гриць Хилко) та “інших немало добрих

людей віри гідних” [18, оп. 1, спр. 1, арк. 20–20зв.].

Якщо позичальник помирав, то обов’язок повернення боргу покладався на

дітей та родичів, які спадкували заставлену землю. Повернувши борг, вони

отримували право забрати заставлену земельну ділянку. Предметом застави, як

правило, був майновий комплекс, до складу якого входило як майно (земля,

житловий будинок, господарські споруди), так і майнові права (право на

отримання доходів, інколи право на певні пільги в оподаткуванні тощо) [12, с. 213].

Факт повернення позичених грошей міг фіксуватися в актовій книзі. При цьому

зазначалось, що позикодавець гроші отримав і претензій до позичальника і

громади не має [17, спр. 528/ІІІ, арк. 90].Значну частину справ, які розглядали зборові суди становили спори, що

виникали між громадами та кнезами сіл волоського права. Привілейовані голови

сільських громад часто зловживали своїм становищем. В писемних джерелах

зафіксовані випадки, коли вони намагались відібрати громадськіземлі. Інколи вони

вдавались до фальсифікації документів, шахрайства, насильства тощо.

Так, кнези с. Головецьке Гвоздецької країни вирішили понад привілей

заснувати ще одну корчму. Оскільки власноїземлі їм для цього не вистачило, вони

вирішили використати для будівництва корчми громадські землі. Громада подала

скаргу на дії кнезів. Суд вирішив спір на користь громади, заборонивши

будівництво корчми. У разі невиконання рішення суду, кнези зобов’язувались

сплатити на користь замку штраф у розмірі 50 грн. [17, спр. 570/ІІІ, арк. 97].

В іншому випадку крайницьким судом Либохорської країни розглядалась

справа між громадою с. Яворів та кнезом цього ж села щодо земельної ділянки.

Кнез вважав земельну ділянку своєю та вимагав у громади оплату за її

використання. Як виявилось, під час розгляду справи, громада не мала жодних

документів, які б підтверджували її право на землю. Однак уся громада

присягнула, що земля є громадською, а не кнезською.

Кнез пред’явив крайникові декрет від 29 травня 1762 р., виданий паном

Костянтином Чорненським “земським ланьовським поручником”, у якому,

підтверджуючи його право на цю землю, згадується про якусь давню грамоту (якукнез показати не зміг). Крайник розглянув декрет досить скептично. Він звернув

увагу на те, що документ видано не урядом (громадським, земським тощо), а

“якимсь невідомим поручником” та “невідомо яким чином підписано”. Враховуючи

зазначене, крайник взяв до уваги присягу громади та вирішив залишити за нею

землю. У рішенні він вказав, що громада не повинна платити за використання

цього ґрунту. Кнезу заборонено знову розпочинати спір по даній справі під

загрозою штрафу [17, спр. 573/VI, арк.9–9зв.].

Рішення зборових судів у майнових справах вказують, що у разі відсутності

селянина, повноваження стосовно його майна здійснював старший син. Він мав

право приймати будь-які рішення щодо розпорядження майном, у тому числі –

укладати різні договори [12, с. 204].

Частину внесених до актових книг документів становлять судові рішення та

договори, пов’язані з укладенням шлюбу та вирішенням сімейних конфліктів. У

сімейних справах сільські суди волоського права керувались правовими звичаями,

початок формування яких можна віднести до Х ст., а може й більш ранніх часів.

Оскільки контроль за дотриманням громадського порядку у селах волоського

права відносився до компетенції громади, то усі сімейні справи розглядалися, як

правило, сільськими судами (за головуванням кнеза) або зборовими судами країн

волоського права. Вони розглядали усі спірні питання, що виникли у сфері

сімейних правовідносин. Предметом судового розгляду могли бути сімейно-

побутові відносини, майнові стосунки між членами сім’ї, спадкові справи,

відповідальність глави сім’ї за поведінку її членів, матеріальне забезпечення дітей

тощо [21, с. 398].Рішення щодо укладення шлюбу відносилось, переважно, до компетенції

голови родини. Батько вибирав пару як для дочки, так і для сина, однак заручини

відбувалися лише за їхньої згоди [22, с. 494]. В архівних документах не згадується

шлюбний вік молодят. Можна припустити, що селяни “волоських” сіл в даному

випадку керувались нормами руського звичаєвого права: 12–13 років для нареченої

та 14–15 років для нареченого [13, с. 46].

Одруженню передували заручини. Якщо жінка під час заручин дала слово

вийти заміж, то вона була зобов’язана його дотримуватись. В іншому випадку,

вона могла бути покарана судом. Факт заручин міг фіксуватися у актових книгах.

При цьому, відразу обумовлювався розмір посагу. За своєю правовою природою

такі правочини були подібними до сучасних шлюбних контрактів. Звичаєва

практика сіл волоського права передбачала, що сторонами “шлюбних контрактів”

виступали виключно чоловіки: батько нареченої та нареченого. Вирішення усіх

майнових питань щодо шлюбу належало до їхньої виключної компетенції [12,

с. 167, с. 250]. Лише у тому випадку, якщо наречений був сиротою, він мав право

особисто виступати стороною договору.

Предметом контракту могло бути рухоме та нерухоме майно, гроші та інші

цінності, які надавались тестем у якості посагу [12, с. 246]. Часом, згідно зі шлюбним

договором, передавалось у володіння майно, що перебувало у заставі. Після викупу з

застави воно переходило у власність подружжя [17, спр. 520/ІІІ, арк. 332].

Головою родини згідно з волоським звичаєвим правом вважався батько. Він

мав повну владу у своїй родині, визначав усім членам сім’ї роботу, стежив за її

виконанням, а сам міг робите усе, що вважав за доцільне. Батько представляв

родину на сільських зборах та перед службовими особами, лише він мав право

голосу у громаді [22, с. 491, 494]. На нього покладалась відповідальність за

поведінку кожного її члена [21, с. 399]. Виходячи з цих засад, у судовій практицізборових судів, як і судів магдебурзького права, за провини членів сім’ї був

відповідальним її голова. Інколи сільські та зборові суди приймали рішення, згідно

з якими чоловік повинен був покарати членів сім’ї, що вчинили якийсь проступок

[17, спр. 555/ІІІ, арк. 40]. Голова сім’ї був головним розпорядником сімейного

майна [21, с. 399]. Лише він мав право укладати договори купівлі-продажу, позики

та ін. Усі рішення він приймав самостійно, ні з ким не рядячись і ні перед ким не

звітуючи [22, с. 491]. У разі порушення даного правового звичаю, діти могли бути

притягнуті до відповідальності у судовому порядку [17, спр. 514/ІІІ, арк. 136].

Хоча голова родини і був наділений майже повною патріархальною владою

над усіма її членами, однак існували виняткові обставини, за яких ця влада могла

бути обмеженою. Такі межі батьківської влади випливали із його обов’язків перед

членами сім’ї. Голова родини був зобов’язаний дбати про добробут сім’ї, вести

господарство, забезпечувати сім’ю одягом, взуттям, харчуванням. Якщо він не міг

виконувати ці обов’язки через недбалість, зловживання алкоголем, марнотратність,

то, за згодою матері та старшого сина, він позбавлявся патріаршого становища іза

статусом прирівнювався до так званої “челяді” (прислуги). Тоді усю владу в сім’ї

отримувала його дружина, яку він зобов’язаний був слухатись як й усі інші члени

родини [22, с. 491].Сільські суди волоського права негативно ставились до розлучень. Серед архівних

справ найчастіше зустрічаються матеріали про втечі одружених чоловіків та жінок

через страх бути покараними. У випадках насильства в сім’ї або поганого характеру

чоловіка чи дружини, представники простого сільського населення не розлучалися, а

залишали дім і йшли з села назавжди. В актових книгах дуже рідко зустрічаються

випадки, коли громадські суди давали право на розлучення [12, с. 259–260].

Спадкування у селах волоського права мало багато спільних рис із спадковим

правом Київської Русі. Однаковими були категорії осіб, які мали право на спадок,

процедура спадкування тощо. Спадкове право Київської Русі передбачало, що

майно смерда могли успадковувати виключно сини. Якщо у нього не було синів, то

воно вважалося виморочним і переходило до феодала [13, с. 46]. Смердами у

Київській Русі переважно називались феодально-залежні селяни. Рідше під цим

терміном позначалось усе сільське населення певної місцевості, в тому числі

селяни-общинники [23, с. 75]. Виняток передбачався стосовно спадщини бояр і

дружинників – за відсутності синів вона могла переходити і до дочок. Пізніше це

положення ст.91 поширеної редакції Руської Правди почало застосовуватись і

стосовно вільних селян-общинників [24, c. 79].

Подібні правові звичаї застосовувались і у селах волоського права. У разі

смерті селянина, його майно спадкували як сини, так і дочки. Коли у сім’ї були

сини, то дочки більшої частини майна не одержували. Спадкоємцізобов’язані були

видати їх заміж і забезпечити посагом. Якщо ж синів не було, то майно

розподілялося між дочками. Дружина після смерті чоловіка одержувала лише те,

що набула в шлюбі спільно з чоловіком. При розподілі спадку бралось до уваги

майно, що підлягало спадкуванню. Жіночі речі успадковували дочки, чоловічі –

сини. Інші речі ділились порівну між синами та дочками [12, с. 293]. На відміну від

цих звичаєвих норм, право Київської Русі передбачало, що за наявності синів

дочки нічого взагалі не отримували. На спадкоємців-синів покладався лише

обов’язок видати сестер заміж, виділивши їм посаг [13, с. 46].

У спадкуванні землі та іншої нерухомості діяв принцип мінорату (зазначені

об’єкти нерухомості спадкував у повному обсязі молодший син). До досягнення

молодшим сином шлюбного віку батько – голова родини намагався влаштувати самостійне життя старших синів. Він міг домовитись про склад посагу для майбутньої

дружини, виділити окреме господарство на належній йому землі, скерувати сина на

навчання певної професії (теслі, гончара, різьбяра тощо), яка дала б змогу йому

забезпечувати власну сім’ю. Траплялися випадки, коли один або кілька синів,

одружившись, приводили дружин в сім’ю, не виділяючись у окреме господарство. Але

навіть у такому випадку господарство спадкував молодший син. Це було пов’язано із

бажанням зберегти господарство у цілісності, оскільки його поділ міг суттєво

вплинути на його господарську цінність [21, с. 399–400]. В даному випадку діяв

правовий звичай, згідно з якимсамемолодший син повинен був утримувати батьків на

старості, а за це він успадковував їхнюхату та землю [25, с. 414].

Інколи зустрічались випадки, коли господарство спадкував старший або інший

син. Переважно це траплялось у разі передчасної смерті голови родини, коли з

господарських причин на одного із старших синів покладалась відповідальність за

добробут іжиттєдіяльність сім’ї. Основний спадкоємець зобов’язувався забезпечувати

функціонування господарства, а такожвлаштувати самостійнежиття молодших братів

та сестер [21, с. 399–400]. Якщо старший брат не виконував цього обов’язку, то

молодші дорослі сини могли звертатися до сільських судів за захистом. Відомі

випадки, коли зборові суди зобов’язували старших братів виділити молодшим окреме

господарство. За цим процесом спостерігали сільські присяжні, які посвідчували

справедливість та правомірність поділу успадкованого майна [17, спр. 519/ІІІ, арк.45–

46].До повноліття спадкоємців спадщиною могла розпоряджатися їхня мати.

Вдова отримувала частину майна, яким вона могла користуватися на свій власний

розсуд. Заповісти його вона могла лише своїм дітям. Якщо вдова вдруге виходила

заміж, то призначався опікун з найближчих родичів. Передавання майна опікуну

відбувалося при свідках [26, с. 79]. Якщо голова родини призначав опікуна, то

майном розпоряджався опікун, а не вдова [22, с. 494]. У випадку смерті голови

сім’ї, при відсутності у нього дітей, усе його майно поверталося батькам. Якщо

батьків вже не було, то майно поверталося братам і сестрам померлого з

врахуванням їхнього матеріального становища та сімейного стану. Сестри

померлого, які у перебували у шлюбі та вже отримали у свій час посаг, отримували

найменшу частину спадщини або взагалі втрачали на неї право. Бездітна вдова

отримувала лише те майно, яке було передане до шлюбу як посаг. Отримати частку

майна, набутого під час шлюбу вона могла лише у разі наявності відповідної

згадки у заповіті, складеному чоловіком [21, с. 401]. Наведені правові звичаї були

характерні для сіл як волоського, так і руського звичаєвого права.

У селах волоського права практикувалось спадкування за законом та за

заповітом. Процес писання заповітів та запис їх у судові книги на території

Галичини розпочався у XV ст. переважно у містах. Згодом їхнє письмове

оформлення було запроваджене й у селах. Якщо член сім’ї не складав заповіту, то

спадкоємці ділили майно у присутності громади або передавали справу на розгляд

суду [12, с. 292]. Більшість сільського населення складало заповіт (testament) при

свідках і лише пізніше вносили їх до сільських книг [17, спр. 520/ІІІ, арк. 335–336].

Цікавим є застосування судами волоського права терміну “тестамент”. Дана

обставина свідчить про рецепцію норм римського приватного права. Скоріш за все,

рецепція відбулася опосередковано через Литовський статут 1588 року, у 8 розділі

якого врегульовувались правовідносини у сфері спадкування. Зазначений розділ

називався “Про тестаменти”. Аналогічно називалась п’ята частина Дигестів

Юстиніана – De testamentis [27, с. 101]. Підсумовуючи наведене вище, слід зазначити, що лише аналіз судової

практики може надати найточніші відомості щодо правової природи волоського

права. Саме завдяки дослідженню практики застосування правових звичаїв судами

волоського права розкривається сутність правових норм та принципів, на яких

ґрунтувалося волоське право, з’являється можливість встановити його значення

для формування та розвитку правової системи України.

Привілеї на заснування кнезату не врегульовували правові відносини, що

виникали усередині сільської громади; кодифікованих джерел волоського права

ніколи не існувало. Тому місцеве населення могло керуватися виключно відомими

йому правовими звичаями. За таких умов не викликає сумнівів те, що українське

населення сіл волоського права повинно було керуватися саме руськими

(українськими) правовими звичаями. Ці положення беззаперечно підтверджуються

практикою діяльності судів волоського права. Вказані суди, як і суди руського

права, могли посвідчувати різні цивільні правочини, громада приймала активну

участь у судочинстві та слідкувала за підтриманням правопорядку у селі. Сільські

та зборові суди волоського права мали багато спільного із сільськими та копними

судами руського звичаєвого права Наведені у цьому розділі дані вказують на те, що суди волоського права

поступово починають переймати судову практику, характерну для інших правових

систем. Зокрема, у XVI ст. змінюється офіційна термінологія та запроваджуються

латинські терміни (наприклад, термін “тестамент”), відповідно до соціальних,

економічних та політичних умов життя сільського суспільства з’являються нові

види договорів, відбуваються зміни у спадковому праві тощо. Цілком ймовірно, що

більшість змін, які відбулися у звичаєвому праві “волоських” сіл були

опосередковано запозичені саме через німецьке (магдебурзьке) право, яке здобуло

значне поширення серед українського сільського населення.

Окрім цього, на зміну усному цивільному процесу приходить письмовий.

Правові звичаї фіксують на папері, укладаючи договори та приймаючи рішення

щодо різноманітних справ; зміст розглянутих справ та укладених договорів

записують у сільські громадські книги абожу книги зборових та гродських судів.

Таким чином, волоське право не лише сприяло збереженню руського

(українського) звичаєвого права, але й надало можливість для його розвитку і

вдосконалення. В свою чергу, застосування руських правових звичаїв, які

передбачали широкі повноваження сільської громади у сфері судочинства та

обов’язкову активну участь кожного її члена у громадському житті, надало

можливість для формування у свідомості сільського населення поваги до

звичаєвого права та рішень сільських ізборових судів.

––––––––––––––––––––

1. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Навч. посібник / П. М.

Рабінович. – Львів : Край, 2007. – 192 с.

2. Лобода Ю. П. Правова традиція українського народу (Феномен та об’єкт

загальнотеоретичного дискурсу) / Ю. П. Лобода. – Львів : Світ, 2009. – 280 с.

3. Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVІ – XVІІІ століттях :

історичні нариси / Василь Інкін ; упоряд. та наук. ред. Миколи Крикуна. – Львів :

Добра Справа, 2004. – I-XX+1-420+XXI-CII с.

4. Жерела до істориї України - Руси. Описи королівщин в землях руських XVI віку Т.

ІІ : Люстрація земель Перемиської та Сяноцької / під ред. М. Грушевського. –

Львів : Комісия Археографічна Наукового Товариства імени Шевченка, 1897. –

VI+36+310 с.

5. Szczotka S. Studia z dziejόw prawa wołoskiego w Polsce / S. Szczotka // Czasopismo

Prawno-Historyczne. – Poznań, 1949. – T. II. – S.355–418.

6. Інкін В. Ф. Розвиток феодальної ренти в Cамбірській економії у другій половині XVI-

на початку XVII століття / Василь Інкін // Вісник Львівського університету. Сер.

історична. – 1967. – Вип. 4. – С. 79–91.

7. Akta grodskie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego

Bernardyńskiego we Lwowie / Wyd. O. Pietruskie i X. Liske. – Tom 7 : Dyplomatariusz. –

Lwów, 1878. – XXVI+325 s.

8. Brejter E. Władysław książe Opolski pan na Wieluniu, Dobrzyniu i Kujawach pałatyn

Więgierski i wielkorządca Polski i Rusi (Zarys Biograficzny) / Ernest Brejter. – Lwów :

Nakładem Autora. Zarządca Walenty Hodak, 1889. – 239 s.

9. Контлер Л. История Венгрии. Тысячелетие в центре Европы / Ласло Контлер ; пер. с

англ. В. Т. Олейника. – Москва : Издательство “Весь Мир”, 2002. – 656 с. : ил. –

(Национальная история).

10. Інкін В. Ф. Архів Самбірської економії / Василь Інкін // Записки наукового товариства

імені Шевченка. – 1996. – Т. ССХХХІ : Праці комісії спеціальних (допоміжних)

дисциплін. – С.109–146.

11. Гошко Ю. Г. Населення українських Карпат XV – XVІІІ ст. : Заселення. Міграції.

Побут / Ю. Г. Гошко. – К. : НауковаДумка, 1976. – 205 с.

12. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XІV –

XІХ ст. / Юрій Гошко. – Львів : Інститут народознавства НАН України, 1999. –

336 с.

13. Кульчицький В. Галицько-Волинська держава (1199-1349) : монографія / Володимир

Кульчицький, Борис Тищик, Ігор Бойко. – Львів : Бібльос, 2005. – 280 с.

14. Kadlec K. O prawie prywatnem zachodnich Słowian przed X wiekiem / Karol Kadlec //

Encyclopedya Polska, Tom IV, Część 2 / Pracowali : Aleksander Brückner, Lubor Niederle,

Karol Kadlec. – Kraków : Wydawnictwo Akademii Umiejętnośći, 1912. – Dział V : Początki

kultury słowiańskiej. – S. 90–113

15. Bardach J. Historia ustroju i prawa polskiego / Juliusz Bardach, Bogusław Leśnodorski,

Michał Pietrak. – Warszawa : Wydawnictwo Prawnicze “LexisNexis”, 2005. – 667 s.

16. ЦДІА України у Львові, Ф. № 856 : “Самбірська економія”.

17. Відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг імені Ф.П. Максименка ЛНБ

ЛНУ імені І. Франка: Архів Самбірської економії.

18. ЦДІА України у Львові, Ф. № 37 : “Громадський уряд села Одрехови”.

19. Грушевський М. Два селянські контракти купна-продажі з початку XVI в. / Михайло

Грушевський // Розвідки й матеріали до істориї України-Руси : Відбитки з Записок

Наук. Товариства ім. Шевченка р. 1901-4 і Жерел до істориї України-Руси, т. VІІ. –

Львів : Друкарня Наукового Товариства ім. Шевченка, 1905. – С.1-6.

20. Акти села Одрехова / упоряд. І.М. Керницький, О.А. Купчинський. – Київ :

Видавництво “Наукова думка”, 1970. – 260 с.

21. Макарчук С. Звичаєве право / Степан Макарчук // Етногенез та етнічна історія

населення Українських Карпат : в 4-х томах. Том ІІ : Етнологія та мистецтвознавство. –

Львів : Афіша, 2006. – С.385-408.

22. Франко І. “Громада” і “задруга” серед українського народу в Галичині і на Буковині /

Іван Франко // Іван Франко. Зібрання творів : у 50-ти томах / редкол. Є. Кирилюк

(голова) [та ін.]. – Київ : Видавництво “Наукова Думка”, 1976. – Т. 44, кн. 2. – 1985. –

С.487-495.

23. Губарев В. К. Історія України : Універсальний ілюстрований довідник / В.К. Губарев. –

Донецьк : ТОВ ВКФ “БАО”, 2007. – 576 с.

24. Паньків Н. Історія заселення та господарського освоєння гірських районів Львівщини /

Наталія Паньків // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний

часопис. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2000. – Вип. 2. – С.85-87.

25. Горинь Г. Громада. Громадський побут / Ганна Горинь // Етногенез та етнічна історія

населення Українських Карпат : в 4-х томах. Том ІІ : Етнологія та мистецтвознавство. –

Львів : Афіша, 2006. – С.409-432.

26. Історія держави і права України : підручник. – У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація,

А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – Том. 1. – Кол. Авторів : В.Д. Гончаренко,

А.Й. Рогожин, О. Д. Святоцький та ін. – К. : Концерн “Видавничий Дім “ІнЮре”, 2003.

– 656 с.

27. Єфремова Н. Рецепція римського права в Статуте Великого Княжества Литовского

1588 г. / Наталія Єфремова // Римське право та правова культура Європи. – Люблін :

Видавництво Люблінського католицького університету, 2008. – С.100-110.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук