США: ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ДИТИНИ ПІСЛЯ РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ ЇЇ БАТЬКІВ (ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРОБЛЕМИ) О. Ригіна


США: ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ДИТИНИ

ПІСЛЯ РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ ЇЇ БАТЬКІВ

(ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРОБЛЕМИ)

О. Ригіна

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, України

е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

У статті досліджується проблема становлення та розвитку в США інституту

визначення місця проживання дитини після розірвання шлюбу її батьків, у тому числі

різні підходи до розуміння проблеми, діючі вподовж ХІХ – ХХ століть. З’ясовано різні

чинники політичного, економічного та правового характеру, які впливали на

інтерпретацію питання.

Ключові слова: дитина, батьки, інтереси, місце проживання, суди, штати, доктрини,

перевага.

Актуальність досліджена зумовлена підвищеною увагою до забезпечення

якнайповнішого кола прав та інтересів дитини, батьки якої розлучилися й яка,

очевидно, зростатиме в неповній сім’ї. Щоправда, виникає й інший аспект

проблеми, пов’язаний з рівною участю обох батьків в утриманні та вихованні

дитини, здійсненні ними всього обсягу батьківських прав і обов’язків.

Здебільшого, після припинення шлюбу, колишнє подружжя проживає окремо.

Отже, важливим завданням суду є правильне визначення місця проживання дитини

з одним із батьків, прийняття рішення, яке би найбільше відповідало її інтересам.

Зауважимо також, що той з батьків, котрий проживатиме з дитиною, матиме

можливість щоденно бачити як вона ро

звивається, який стан її здоров’я, який стан

шкільної успішності. Відповідна особа відіграватиме основну роль, не зважаючи на

обов’язок спільної участі обох батьків у вихованні дитини, в її освітньому

розвиткові, навіть більше, у формуванні правової свідомості та правової культури.

Особливий інтерес викликають особливості регулювання відповідної

проблеми у США. В цій країні достатньо розвинутий механізм захисту прав

дитини, у тому числі від зловживань з боку батьків, незважаючи, що Конвенція про

права дитини від 20 листопада 1989 р., прийнята Генеральною Асамблеєю ООН,

поки що не стала частиною національного законодавства США, оскільки її не

ратифікував Сенат Конгресу. Варто зауважити, що у сучасній українській історико-

правовій науці відсутні дослідження щодо цього питання, залишаються численні

прогалини, які вимагають заповнення і, тим самим, збагачення знань про історію

становлення та розвитку вказаного інституту Отже, на сучасному етапі відповідна проблема є недосліджена в Україні, але

стосовно напрацювань у США необхідно відзначити праці авторитетних

американських науковців, у яких частково досліджується становлення та розвиток

відповідного інституту (професори Вільям Бернхем (Wayne State University Law

School in Detroit, Michigan), ДжонДе Вітт Грегорі (Hofstra University),

Пітер Н. Свішер (University of Richmond), ШерілЛ. Вольф (University of New

Mexico), Роберт І. Оліфант (William Mitchell College of Law), Сейнфорд Н. Катз

(Boston College Law School), асистент професора Ненсі Вер Стіг (William Mitchell

College of Law) тощо). Однак, ми спробуємо показати по-новому характерні риси

інституту визначення місця проживання дитини, батьки якої розлучилися у США, встановити історико-правові закономірності його розвитку, в тому числі, з огляду

на особливості вітчизняного світобачення права й особливості сучасного правового

регулювання проблеми у нашій державі.

Зазначимо, що у випадку з’ясування найбільш прогресивного досвіду

правового регулювання проблеми у США, ми можемо оцінити можливість його

запозичення в процесі правотворчої діяльності в Україні. Звичайно, якщо такий не

суперечитиме Конституції України 1996 р., законам, нашій правовій традиції та

сприятиме забезпечення якнайповнішого кола прав та інтересів дитини, батьки якої

розлучилися та проживають окремо. Разом з тим, здійснюючи відповідне

дослідження, створюється можливість встановлення якнайповнішого кола

недоліків правового регулювання проблеми і запобігання подібних у випадку

законодавчого регулювання цього питання в Україні та формування відповідної

судової практики.

Наголосимо, що інтерес до вивчення проблеми пов’язаний з еволюцією різних

правових поглядів щодо визначення місця проживання дитини, батьки якої

розлучилися і проживають окремо, які домінували в певні часи впродовж ХІХ–ХХ

століть у США. Таким чином, формувалася судова практика вирішення

відповідних справ, яка в різні часи мала свої особливості.

Варто вказати також, що проблема визначення місця проживання дитини у

США породжується не лише у випадку розірвання шлюбу її батьків, а й у разі

встановлення за рішенням суду режиму окремого проживання подружжя (legal

separation), яке визнається в більшості американських штатів. До слова, інститут

сепарації був відомий ще з часів Стародавнього Риму, а на сучасному етапі

передбачений українським законодавством (статті 119–120 Сімейного кодексу

України від 10 січня 2002 р. з наступними змінами і доповненнями [1]), але є

досить малорозвинутим у насІншим важливим моментом є те, що питання сімейного права у США

вирішуються переважно нормами статутного права, тобто права того штату, на

території якого виникло, змінилося чи припинилося правовідношення. Разом з тим,

у непоодиноких випадках рішення судів одних штатів, стосовно цих питань,

можуть не виконуватися на території інших. Останнє допускається внаслідок

застосування правового принципу “виключення дії залежності”, оскільки існують

певні питання, які не мають федерального значення, і можуть врегульовувати

нормами права конкретного штату на розсуд органів влади відповідного, тільки з

тим обмеженням, що вони не повинні суперечити федеральному законодавству.

Отже, певне питання на території одного штату могло врегульовуватися інакше,

аніж на території іншого. Найбільш повніше принцип “виключення діїзалежності”

застосовувався у штатах Монтана, Нью-Гемпшир, Нью-Мексико та Нью-Йорк.

Отже, зважаючи на вказане, виникає запитання, яким чином мав здійснювати

права та обов’язки щодо своєї дитини один з батьків, з яким вона не проживала,

якщо інший переїхав на постійне місце проживання до іншого штату, який існує

механізм забезпечення гарантій його прав? Якраз для вирішення цього

проблемного питання та деяких інших, які стосуються інтересів дитини, 1968 р.

Комісією США з уніфікації права було розроблено Уніфікований (Типовий)

Юрисдикційний Акт визначення опіки над дитиною (The Uniform Custody1

Jurisdiction Act of 1968; UCCJA). На підставі цього Акта законодавчі збори

(парламенти штатів) мали прийняти закони, які би діяли на їхніх територіях. Необхідно зазначити, що вітчизняне розуміння правової категорії “визначення

місця проживання дитини” охоплюється у США терміном “custody” (опіка). Однак,

в Україні та США різне тлумачення поняття “опіка”. Так, відповідно до ст. 243

Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р., опіка, піклування встановлюється

над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування [1]. І, отже,

метою опіки та піклування є виховання неповнолітніх, які внаслідок смерті батьків,

позбавлення батьків прав стосовно дітей, хвороби батьків чи з інших причин

залишилися без батьківського піклування, а також захист особистих і майнових

інтересів цих дітей [2, с. 60]. У США термін “custody”, як і в Україні, також

стосується забезпечення прав та інтересів дитини, однак, не обов’язково, щоб її

батьки були позбавлені батьківських прав щодо неї, йшлося про дитину-сироту або

дитину, батьки якої через свою хворобу не можуть піклуватися про неї. Отже,

термін “custody” охоплює собою сукупність усіх дій, спрямованих на фізичну

охорону дитини, збереження їїжиття та здоров’я.

Підкреслимо, що вказаний Типовий Юрисдикційний Акт визначення опіки над

дитиною було розроблено тільки 1968 р., але й до цього часу поставали і вимагали

правового регулювання проблеми, пов’язані з визначенням місця проживання

дитини, батьки якої розлучилися. Так, впродовж ХІХ–ХХ століть існувала

неоднакова практика вирішення цього питання. Зокрема, в ХІХ ст. у США дитина

після розірвання шлюбу її батьків, як правило, на підставі рішення суду

залишалася проживати з батьком [3, с. 825]. Очевидно, пояснювалося відповідне

тим, що батько мав можливість краще, у матеріальному плані, забезпечити дитину.

Це стосувалося умов їїжиття, утримання, а такожздобуття освіти.Можна зауважимо, що великий вплив якраз на відповідне розуміння проблеми

мали норми англійського права. Однак, ще цьому впливові передувала рецепція

норм римського приватного права. Наприклад, норми римського приватного права

визначали однаковість правового становища дітей, народжених у шлюбі “cum

manu” (повна влада чоловіка над дружиною) і “sine manu” (обмежена влада

чоловіка над дружиною). В обох випадках діти завжди перебували під владою

батька (in patria potestate) [4, с. 52]. До слова, для римської сім’ї була характерна

практично безмежна батьківська влада над дітьми, жодна правова культура не

знала такого неприхованого володарювання. Інститут батьківського владарювання

став прерогативою римських громадян: “Навряд чи є інші люди, які мали би таку

владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни” (Гай D.1.1. 55)

[5, с. 294].

У США “перевага” надання опіки над дитиною батькові (термін “опіка” тут

вживається як “проживання разом з батьком”) випливала ще з того, що жінка не

могла займати окремих посад чи виконувати певної роботи, які би могли забезпечити

їй та її дитині чи дітям належне існування. Для прикладу, не зупиняючись на

обмеженому правовому становищі жінки (також матеріальному та соціальному)

щодо чоловіка, зазначимо, що в 1872 р. у рішенні в справі “Бредвел проти Іллінойсу”

ВерховнийСудСША вказав, щожінка не може здійснювати адвокатської діяльності,

оскільки це “не відповідає її природі” [6, с. 230], що на сучасному етапі повністю

суперечить конституційному принципові рівності громадян.

Однак, у США згодом стало зрозумілим, що батько, зайнятий на роботі, не мав

часу виховувати дитину. На нашу думку, в цьому випадку ще не йшлося про повне

впровадження принципу рівності у всі сфери суспільного та державного життя.

Батько, з об’єктивних підстав, не мав можливості приділити дитині або дітям

належної уваги. Внаслідок цього в першій половині ХХ ст. розвинулася і булапідтримана, у тому числі й чоловіками, доктрина “юних років” (“tender year”

doctrine), яка перетворилася у спростовну правову презумпцію. Відповідно до ідей

доктрини передбачалося, що про малолітніх дітей краще подбає мати.

Щоправда, як зазначалося, доктрина “юних років” являла собою спростовну

правову презумпцію і не мала беззаперечного характеру. Так, для заперечення

презумпції батько мав довести, що мати належним чином не здатна піклуватися про

дитину або набагато гірше, аніж він. На сучасному етапі доктрина “юних років”, а

отже, обов’язкової “переваги матері” вже втратила настільки беззаперечне значення,

оскільки збільшилася кількість працюючих матерів та кількість батьків, які можуть

належнимчиномпіклуватися про дітей, забезпечувати їмнормальний розвиток.

Крім цього, виникло питання щодо відповідності принципу “переваги матері”

проживати з дитиною федеральній Конституції США 1787 р. Так, суди окремих

штатів вирішили, що доктрина “юних років” неконституційна, оскільки суперечить

XIV поправці про “рівний захист законів”. Про це свідчать рішення Верховного

Суду штату Алабама у справі “Ex Parte Devine” 1981 р. та Верховного Суду штату

Юта в справі “Pusey v. Pusey” 1986 р. Вирішуючи подібні питання, суди

американських штатів передусім керуються положеннями конституцій штатів про

рівність прав чоловіків іжінок [3, с. 824 – 825]Випливає, що на сучасному етапі принцип “переваги матері” та доктрина

“юних років” уже втратили своє беззаперечне значення. Так, у законах багатьох

штатів указується, що суди, вирішуючи подібні питання, мають “притримуватися

нейтралітету” щодо статевої приналежності батьків дитини. Наприклад, у Законі

штату Арканзас 1987 р. зазначено, що суди цього штату, визначаючи місце

проживання дитини, після розлучення батьків, повинні керуватися виключно її

“інтересами”. В 1990 р. Апеляційний Суд штату Арканзас (рішення у справі “Фокс

проти Фокс”) повністю заперечив існуюче до цього часу правове положення, що

малолітні дівчата після розірвання шлюбу їхній батьків неодмінно мають

залишатися проживати з матерями.

Щоправда, в Законі штату Індіана 2001 р. зазначено, що суди цього штату

зобов’язані враховувати “вік і стать дитини”, (а також стать того з батьків, з ким

дитина проживатиме). Однак, відповідна судова практика в цьому штаті існувала

ще й до ухвалення вказаного Закону. Так, Апеляційний Суд Індіани у справі

“Ворнер проти Ворнер” 1989 р. визначив місце проживання чотирьохлітнього

хлопчика з його батьком. Суд врахував думку запрошеного у справі психолога,

який зауважив, що батько змозі надати синові належне виховання, як і мати, але

доцільніше, щоб виховання здійснювалося особою тієї ж статі, що й дитина

[7, с. 453–454].

На сучасному етапі, як зауважив професор Мічиганського державного

університету ім. Вейна В. Бернам, суди всіх штатів схиляються до того, щоб у

будь-якому випадку прийняти рішення, яке би найбільше відповідало інтересам

дитини [3, с. 826]. Однак, з огляду на це, на нашу думку, не цілком об’єктивним

було рішення Верховного Суду штату Мен у справі “Osier v. Osier” 1980 р.

Верховний Суд Мену вказав, що суд першої інстанції у рішенні в справі

допустився помилки, визначивши місце проживання дітей разом з батьком,

порушивши права щодо них матері. На думку Верховного Суду штату Мен,

низовий суд у цій справі перебільшив значення факту, що мати цих дітей, будучи

членом певної релігійної організації та керуючись релігійними переконаннями,

відмовилася дати згоду на переливання крові дитині. У цьому рішенні Верховний

Суд штату Мен врахував підвищену увагу суспільства й держави до прав гарантованих I-ю поправкою до Конституції США, тобто свободи віросповідання

[3, с. 826]. Проте, виникає питання, чи в найкращих інтересах цих дітей було

проживання з їхньою матір’ю і чи безперешкодне здійснення свободи

віросповідання має перевагу, коли йдеться про можливість урятуватижиття ?

Отже, на зміну доктрині “переваги прав батька”, діючої в ХІХ ст. та “юних

років”, переважаючої в першій половині ХХ ст., приходить доктрина “найкращого

забезпечення інтересів дитини” (“Best Interest of Child”). Як вдало зауважив

професор С.Н. Катз, тривалий час не існувало єдиного визначення відповідного

словосполучення внаслідок неоднакового тлумачення “найкращих інтересів

дитини” в різних категоріях судових справ. Зокрема, це стосувалося й того, хто

повинен нести тягар доказування, (а отже, й доводити “найкращі інтереси

дитини” – О.Р.) в справах про позбавлення батьківських прав, усиновлення,

визнання договорів недійсними, в яких зачіпаються права дитини. Особливості

доказування мали місце в залежності від того, хто виступав позивачем у справі та в

якому зв’язку він перебував з дитиною. Проте, очевидно, не можна вважати

порушенням XIV поправки до Конституції США про “рівний захист законів” або

невиправданим застосуванням принципу (доктрини) “юних років” та

дискримінацією прав батька, коли немовля залишається проживати з матір’ю,

оскільки це відповідає “найкращим інтересам дитини”.

У 70-х роках ХХ ст. парламенти штатів почали обговорювати питання про

доцільність розроблення федерального типового закону, в якому, принаймні, в

загальних рисах визначалося, які головні положення охоплюють правову категорію

“найкращі інтереси дитини”, що внесло би точність і ясність у розуміння

проблеми. На підставі його положень вони мали намір прийняти власні закони,

діючі на територіях відповідних штатів. Так, 1979 р. Комісією США з уніфікації

права було розроблено Типовий закон про шлюб і його розірвання (Uniform

Marriage and Divorce Act), у положеннях якого визначалося, що необхідно вважати

“найкращими інтересами” дитини. При цьому наголошувалося на необхідності

з’ясування її побажань, характеру відносин зіншими особами, але, разом з тим, не

заперечувалася доктрина “юних років”. Тобто, було запропоновано лінію

формування судової практики щодо вирішення цієї категорії справ. До того ж,

зазначалося, що доктрина “юних років” років, без урахування “найкращих

інтересів”, заперечує рівну можливість обох батьків доводити доцільність

проживання дитини з одним із них.Отже, відповідно до ст. 402. Типового закону про шлюб і його розірвання

1979 р. поняття “найкращі інтереси дитини” охоплює сукупність усіх вказаних

чинників, зокрема: 1) докази здатності кожного з батьків особисто піклуватися про

дитину; 2) характер взаємовідносин дитини з кожним із батьків; 3) бажання

кожного з батьків проживати з дитиною; 4) збереження умов життя дитини, які

склалися (місце проживання, школа, друзі); 5) побажання самої дитини;

6) психічне та фізичне здоров’я всіх зацікавлених осіб [8, с. 102–103].

Зауважимо, що будь-який із вказаних чинників може стати предметом

окремого вітчизняного дослідження, оскільки кожен з них охоплює коло

проблемних питань, які можуть мати різну інтерпретацію. З огляду на вказане, для

прикладу, можна зупинитися на окремому аспекті такого чинника, як побажання

самої дитини проживати з батьком чи матір’ю.

Як вказали відомі американські науковці Дж. Де В. Грегорі, П.Н. Свішер,

Ш.Л. Вольф, встановлюючи побажання дитини стосовно цього питання, суд

першої інстанції повинен спочатку визначити, чи є дитина достатньо зрілою, щоб суд правильно “надав перевагу одному з батьків”. Зокрема, Суд штату Род-Айленд,

вирішуючи це питання в справі “Goldstein v. Goldstein” 1975 р. щодо дівчинки, яка

мала 9,5 років, зітнувся з труднощами з’ясування її думки, оскільки в судовому

засіданні їй було важко відповісти на це питання. Згодом, спілкуючись з дитиною

вже в кабінеті, суддя встановив, що дитина хотіла би за краще проживати з

батьком, але цього вона не змогла сказати в присутності матері. Вищий суд штату

Род-Айленд, переглядаючи рішення в цій справі, зазначив, що суд першої інстанції

не допустив помилки, врахувавши думку малолітньої дитини. Ця дівчинка була

дуже розумною, з огляду на її вік, й відступив від існуючої практики, коли можна

враховувати думку лише тієї дитини, яка досягла 14-річного віку. Верховний Суд

цього штату прийшов до висновку, що кожною стороною у справі були наведені

належні докази щодо можливості ними виконувати батьківські обов’язки,

турбуватися про дитину, але у цьому випадку мало значення врахування

побажання самої дитини.

У рішенні в іншій справі Верховний Суд штату Вайомінг (“Yates v. Yates”

1985 р.) вказав, що чим дитина старша, тим більшого значення варта її думку при

вирішенні питання, з ким із батьків вона повинна проживати, якщо обоє з них

мають рівні можливостізабезпечити їй належні умови проживання [7, с. 455].

Американські дослідники Р.І. Оліфант і Н.В. Стіг зазначили, що на сучасному

етапі інститут визначення місця проживання дитини після розірвання шлюбу її

батьків є достатньо врегульованим. Його основним завданням є захист інтересів

дітей та сприяння батькам у налагодженні відносин з дітьми. В процесі розвитку

цього інституту суди та законодавчі органи влади прагнули досягти вказаної мети,

зважаючи на зміни в суспільних відносинах. Отже, правове регулювання

відповідної проблеми значно змінилося за останнє століття. На практиці, сьогодні

тільки невеликий відсоток спорів щодо визначення місця проживання дитини

вирішуються шляхом судового розгляду в змагальному процесі, а у більшості

випадків – за допомогою таких процесів, як посередництво та спільні переговори.

Ці процеси призначені для запобігання ще більшого “загострення” відносин між

сторонами, оскільки “швидше, мета полягає в розширенні можливостей батьків

створювати свої власні механізми виховання, спеціально розроблені для

задоволення потреб дитини або дітей” [9, с. 83].Здійснюючи підсумкові висновки щодо відповідної проблеми, варто

зазначити, що нами була здійснена спроба уточнити розуміння поняття “опіка” в

Україні та США, оскільки термін “custody” у США має зовсім інше смислове

навантаження, передусім, стосуючись забезпечення прав та інтересів дитини

батьки якої є живими, не позбавленими батьківських прав, мають належний стан

здоров’я, який дозволяє їм здійснювати батьківські права та обов’язки. Крім цього,

термін “custody” охоплює весь комплекс батьківських прав і обов’язків щодо

забезпечення фізичної охорони дитини, таких умов її життя, які би найбільше

відповідали її інтересам, сприяли нормальному фізіологічному та психологічному

розвиткові.

Отже, в ХІХ ст. у США у випадку розлучення батьків діти переважно,

відповідно до рішень судів, залишалися проживати разом з батьком і відповідна

практика обґрунтовувалася виключно матеріальними чинниками. На таке

розуміння проблеми істотно вплинули норми англійського права, а на нього –

римського приватного права. У першій половині ХХ ст. правове регулювання цієї

проблеми змінилося (доктрина “юних років”), оскільки було усвідомлено вплив і

значення материнського виховання, її турботи, щоденного спілкування з дитиною. У цьому випадку тягар матеріального забезпечення дитини ніс батько, але також

зобов’язувався брати участь у її вихованні. З другої половини ХХ ст. поширюється

практика, що доктрина “юних років”, а отже “перевага прав матері” проживати з

дитиною, є неконституційними, оскільки вона суперечить XIV поправці про

“рівний захист законів”.

Щоправда, варто зауважити, що якраз з 50-х років ХХ ст. у США

розгортається боротьба за впровадження принципу рівності (афроамериканців,

жінок) у всіх сферах життя суспільства і держави. Це стосувалося, зокрема, й

соціальних, економічних, політичних прав. Щодо жінок, наголошувалося на

необхідності визнання за ними рівних прав з чоловіками навчатися у вищих

навчальних закладах і отримувати заробітну плату таку ж, як і чоловіки. Отже,

змінюється розуміння суспільного становища жінки, яка вже не мала бути тільки

матір’ю та охоронницею домашнього вогнища, а чоловік, на рівні із жінкою, міг

належно турбуватися про дитину.

Разом з тим, на нашу думку, принцип “найкращого забезпеченням інтересів

дитини”, розвинутий у другій половині ХХ ст., становив собою певне правове

пристосування до XIV поправки про “рівний захист законів”, але не заперечував

доктрини “юних років”.

Усвідомлюючи цінність дитини та необхідність всебічного забезпечення її

прав, розуміємо, що без допомоги дорослого більшість з них дитина не зможе

реалізувати. У цьому контексті, не віддаючи переваги батькові чи матері,

необхідно вказати, що основним для дитини є забезпечення її нормального

фізіологічного та психологічного розвитку. Разом з тим, проходження цього

процесу немислиме без тісного психоемоціонального зв’язку дитини з особою,

якою вона проживатиме. Навіть, проживання дитини із менш забезпеченим із

батьків, у випадку вказаного належного зв’язку, компенсується добровільною чи

примусовою (за судовим рішенням) виплатою аліментів іншим з батьків.Щодо можливості запозичення правового досвіду США стосовно правового

регулювання проблеми визначення місця проживання дитини в Україні, зазначимо,

що ми повинні враховувати особливості вітчизняного правового регулювання

сімейних відносин й відхилення нашою державою та суспільством (в силу

моральних і релігійних переконань) окремих інститутів, вкорінених у США

(одностатеві шлюби, можливість виховувати у них дітей). Однак, дійсно заслуговує

досвід США щодо усестороннього вивчення особи батька чи матері, що претендує

проживати разом з дитиною, а також розвинутого механізму захисту прав дитини,

створеного самостійно державою безістотного впливу норм міжнародного права. 1. Сімейний кодекс України 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України

(ВВР), 2002, № 21 – 22, ст.135 № 2947 – III

2. Цивільний кодекс України: Коментар / за заг. ред Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. –

Одеса: Юридична література, 2003. – 1080 с.

3. Бернам У. Правовая система США / Пер. с англ. А.В. Александрова, В.А. Власихина,

А.Л. Коновалова, А.А. Мишина, Е.Д. Провоторовой, Д.С. Таратухиной, О.А. Шварца,

А.Н. Русова] – 3-й вып. – М.: Новая юстиция, 2006. – 1216 с.

4. Борисова В.І. Основи римського приватного права: Підручник / В.І.Борисова,

Л.М. Баранова, М.В. Домашенко та ін.; За заг. Ред. В.І. Борисової та Л.М. Баранової. –

Харків: Право, 2008. – 224 с.

5. Підопригора О.А. Римське право / О.А. Підопригора, Є.О. Харитонов: Підручник. – 2-

ге вид. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 528 с. 88 О. Ригіна

6. Філософія права / За ред. Дж. Фейнберґа, Дж. Коулмена; [Пер. с англ. П. Таращук] –

К.: Вид. Соломії Павличко “Основи”, 2007. – 1256 с.

7. Gregory J. De W. Understanding family law. / J. De W.Gregory, P.N. Swisher, S.L. Wolf–

2nd ed. – Danvers, Mass.: LexisNexis, 2001. – 487 p. +Table of case.

8. Katz S.N. Family Law in America / Sanford N. Katz. – 1 ed. – New York: Oxford University

Press Inc., 2003. – 268 p.

9. Oliphant R.E. Family law / Robert E. Oliphant, Nancy Ver Steegh – 2-ed – Aspen, New

York: Aspen Publishers, 2007 – 499 p.

10. The Constitution of the United States and the Declaration of Independence //. Commission on

the Bicentennial of the Constitution – N.Y. Washington, D.C., 2006. – 46 p.

11. Загнітко А.П. Великий сучасний словник англо-український, українсько-англійський

словник (200000 слів) / Анатолій Панасович Загнітко, Ілля Григорович Данилюк. –

Донецьк: ТОВ ВКФ “Бао”, 2008. – 1008 с.

< Попередня   Наступна >