Головна

СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОГО ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ М. Бедрій


СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОГО ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА:

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

М. Бедрій

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул.Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

Розглянуто дискусійні аспекти наявності у звичаєвому праві системності.

Досліджено елементи системи українського звичаєвого права. Проаналізовано історичні

типи, інститути та норми українського звичаєвого права.

Ключові слова: система, звичаєве право, історичний тип, інститут, норма.

Якісний розвиток права у сучасних умовах залежить від численних факторів,

проте його основою є національні особливості правового світогляду народу. Під

впливом інтеграційних і глобалізаційних процесів ХХІ ст. Українська держава

ризикує деформувати цей світогляд, тому є необхідність запобігти цим негативним

наслідкам, ефективно поєднавши національні особливості зі світовим досвідом. З

огляду на представлені міркування важливим завданням історико-правової науки є

вивчення історії українського звичаєвого права.

Право споріднене з порядком, тоді як безправ’я – з безладом. Одним іззавдань

права є впорядкування суспільних відносин. Відтак право не може існувати без

свого внутрішнього порядку, який є запорукою його дієвості. Тому норми права

об’єднуються в інститути, інститути – в галузі, а галузі – в системи. Отже, право

навіть за відсутності зовнішньо вираженої системи (наприклад, акти

систематизації) обов’язко

во містить систему внутрішню. Тому внутрішня система

властива праву в будь-якій державі, у будь-який період, в будь-яких його проявах.

Отож є всі підстави погодитися із професором П. Рабіновичем у тій думці, що

системність є закономірною, неодмінною властивістю об’єктивного юридичного

права, а відтак деформація, руйнування цієї властивості – аномалія, яка може

звести нанівець його регулятивні властивості, перешкодити досягненню

очікуваного правотворцем результату [1, с. 143].Чи діяло це правило в українському звичаєвому праві?

Однією з проблем звичаєвого права відомий правознавець Т. Андрусяк називає

те, що воно “не приведене до стрункої системи” [2, с. 104]. Такої ж позиції

дотримується авторитетний колектив авторів під керівництвом професора

І. Усенка [3, с. 53]. Ця думка є слушною в тому сенсі, що звичаєве право, будучи,

як правило, неписаним не має чіткої зовнішньої системи. Кожна спроба надати

звичаєвому праву вигляду зовнішньої системи призводила до створення

нормативно-правових актів (у Польському Королівстві – Ельблонзька книга, у

Київській Русі – “Руська правда” тощо). Тому набуття звичаєвим правом

зовнішньої системи зумовлює те, що це право змінює свій статус із звичаєвого у

законодавство. Водночас звичаєве право, як і кожен вид об’єктивного права, не

може бути цілковито позбавленим системності, що проявляється в його внутрішній

системі.

Безперечно, коли звичаї є побутовими їм система швидше не властива, ніж

властива. Це відображене у народній приказці “що не село, то звичай” [4, с. 496].

Проте якщо звичай набував юридичної сили, він посідав певне місце в системі

правового регулювання суспільних відносин. Не може бути сумнівів у тому, що цей процес не мав ідеальної чіткості. Російський та український професор

О. Єфименко зазначала: “Звісно ми не можемо чекати від селянського права тієї

логічної стрункості, завершеності, точності, всієї тієї маси формальних переваг,

яким володіє право вищих класів, свідомо культивоване багатьма поколіннями,

відшліфоване та доведене до ступеня яскравого шедевра” [5, с. 138]. Між

правовими звичаями могли виникати колізії та конкуренції, однак це притаманно

навіть сучасним законодавчим актам. Це нормальний прояв правового розвитку в

державі. Проте системність у звичаєвому праві була присутня. Можливо, не в

настільки яскраво вираженому вигляді, як вона міститься в законодавстві, однак

системність необхідна праву, у тому числізвичаєвому.

І це цілком логічно, оскільки в сучасності зовнішній вираз система права

знаходить у системізаконодавства. Таким чином, відзначаючи наявність системності

звичаєвого права, необхідно мати на увазі його внутрішню будову, відобразити яку

складно з певних причин. По перше, звичаєве право в сучасних умовах має вузьку

сферу застосування. По друге, звичаєве право часто було неписаним, а отже на

сьогодні маловідомим. По третє, звичаєве право має здатність модифікуватись

залежно від регіону. По четверте, звичаєве право в процесі еволюції набуло на

українських землях різних історичних типів і видів, кожному з яких характерна своя

особлива система. Не зважаючи на ці труднощі, зазначена проблема повинна бути

належно дослідженою, оскільки її вирішення здатне відкрити нові можливості як

перед історико-правовою наукою, так і перед юридичною наукою загалом.

Звичаєвим правом вважають систему прав і обов’язків соціальних суб’єктів,

що формувалися у процесі спільної життєдіяльності, закріплених у свідомості як

правові норми, обов’язковість дотримання яких грунтувалася на загальному

переконанні у їх правильності та забезпечувалась впливом зовнішнього авторитету

[3, с. 32]. Керуючись наведеним визначенням звичаєвого права, можна

стверджувати, що воно становило систему прав і обов’язків, які, своєю чергою,

закріплювались у правових нормах.Отже, низовою ланкою та основоположною одиницею звичаєвого права в

Україні була норма права. Кожна із норм українського звичаєвого права

формувалася природним шляхом, виходячи із потреб суспільних відносин, будучи

суспільним правилом, що пройшло тривалу апробацію соціальними суб’єктами.

Сучасний професор Л. Луць визначила норму права як загальнобов’язкове

правило поведінки, встановлене (санкціоноване) та забезпечене державою

(державами) з метою регулювання, охорони та захисту суспільних відносин [6,

с. 156]. Керуючись наведеним визначенням норми права, нормою звичаєвого права

(у спеціальноюридичному значенні) доцільно вважати загальнообов’язкове правило

поведінки, сформоване суспільною практикою та санкціоноване чи забезпечене

державою з метою регулювання, охорони ізахисту суспільних відносин.

Як відомо, разом із спеціальносоціальним правом існує загальносоціальне

право, яке професор П. Рабінович вважає певними можливостями учасників

суспільного життя, що необхідні для задоволення їх біологічно та соціально

обгрунтованих в конкретно-історичних умовах потреб існування та розвитку,

об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені

відповідними обов’язками інших суб’єктів. Воно виникає та існує незалежно від

держави, від її волевиявлень, має загальносоціальну природу, а отже, є

загальносоціальним феноменом [1, с. 16–17].

Під ознаки такого підпадають норми звичаєвого права, що діяли до

становлення держави на українських землях, а також норми, що не санкціонувались і не забезпечувались державою, але реально діяли в умовах

існування держави та забезпечувались суспільством на рівні аналогічному, а

подекуди навіть вищому, як норми спеціально-юридичного права. Зокрема, у

Галичині ХІХ ст. в окремих селах реально існував і діяв правовий звичай “ходіння

під дерном”, якого чинна на той час австрійська влада не забезпечувала, не

санкціонувала і взагалі про нього не знала. Суть цього правового звичаю полягала

в тому, що сторони земельного спору про межу між земельними ділянками

вдавалися до особливого виду ордалій. Той, хто зголосився провести цю

процесуальну дію, викопував скибу землі (“дерн”) із межі ділянки. Він клав

викопану скибу землі собі на голову, ставав на коліна, складав присягу “нехай

свята земля мене покарає, якщо я не туди йду, куди межа йде” та повз навколішки

по лінії, яку вважав справедливою межею. У той час його асистент вставляв

дерев’яні палички услід за ним, позначаючи межу між ділянками. Встановлена

таким способом межа визнавалась суспільством чинною та справедливою.

Вважалось, що людина, яка провела цю ордалію недобросовісно, помирала на

протязі року [7, с. 400].

На думку українського правознавця Є. Трубецького, правовий звичай, якщо

він реально діє в суспільстві, наділяється юридичною силою від держави навіть без

відсутності його спеціального санкціонування в законі. Натомість, якщо державна

влада прямо висловилась у законодавстві проти такого правового звичаю, то його

юридична сила втрачається [8, с. 82].

Видатний вчений Є. Ерліх, досліджуючи співвідношення австрійського права і

справжній стан правовідносин у Буковині ХІХ ст. заявив: “Юрист традиційного

спрямування став би стверджувати, що всі народи мали одне-єдине, діюче в усій

Австрії австрійське право. Але вже при поверхневому спостереженні видно, що

кожна народність у всіх правових відносинах щоденного життя дотримується

зовсім інших правових правил” [9, с. 268–269]. Під цими “іншими правовими

правилами” очевидно відомий правознавець мав на увазі норми звичаєвого права.

Тому є всі підстави погодитися із М. Чубатим в тому, що “звичаєве право є то

збір юридичних норм, котрі повстають і розвиваються незалежно від закона і

набирають сили в життю народа без санкції законодатної влади лише внаслідок загального переконання підчинятися йому” [10, с. 71]. Отже, норма звичаєвого

права (в загальносоціальному значенні) – це загальнообов’язкове правило поведінки,

яке виникає і розвивається незалежно від згоди і санкції держави, набирає

чинності в суспільному житті внаслідок переконання народу в його необхідності

та справедливості. Відповідно дотримання таких норм забезпечувалося

суспільним авторитетом на рівнізіншими правовими нормами.

З’ясувавши поняття норми звичаєвого права, необхідно звернути увагу на її

властивості. Тому українські звичаєво-правові норми: визнавались

загальнообов'язковими, при чому ця обов'язковість грунтувалась як на внутрішніх

факторах (загальному переконанні суб'єктів у їх правильності), так і на зовнішніх

(зовнішній авторитет); мали загальний характер, який полягав у тому, що ці вимоги

діяли постійно за всіх однорідних умов, вимагаючи дотримання визначених

обов'язків, вони передбачали і надання визначених прав; вирізнялися стабільністю

в силу свого консерватизму, що надавало їм авторитетності серед українського

народу [3, с. 32].

Форма звичаєвого права була усною. Набуття звичаєвим правом письмового

вигляду, як правило, зумовлювало його трансформацію в закон. Письмова фіксація

норм звичаєвого права без перетворення у норми законодавства відбувалась у рішеннях судів. Так, 4 травня 1631 р. відбулося засідання копного суду в

с. Кореневі Юрковщизні, що на Берестейщині, у справі про обкрадення Гермогена

Непокойчицького. На це засідання “ведлуг звичаю копного… урядник Петра

Потія… Петр Жарновський з підданими пана свого прибув і того Лукаша

Козловича… на розсуд копний… видав” [11, с. 53]. Також у 1663 р.

Теребовлянський гродський суд вирішив справу “wedlug dawnego zwyczaju” [12,

арк. 312] (“згідно давнього звичаю” – М. Б.).

Однак, як було зазначено, найбільш притаманною для звичаєво-правових норм

була усна форма. Як же ці правила поведінки зуміли проіснувати в усній формі

протягом декількох століть і поширювати свою чинність на настільки велику

територію, яку охоплювали українські землі? Наприклад, учасники копного

судочинства доволі рідко посилалися під час судових промов на статті

законодавчих актів, а значно частіше опиралися на норми українського звичаєвого

права. Оскільки ці норми не мали письмової форми, тому їх запам’ятовуванню

сприяло те, що вони набували зручного та яскравого звучання. Внаслідок цього

вони ставали усталеними й узгодженими словесними юридичними

формулюваннями (народними приказками), які знали більшість населення

українських земель та мали змогу їх безперешкодно застосувати, захищаючи свої

права на засіданнях копних судів. [13, с. 234–235] До таких формулювань

належали: “невихід завжди платить шкоду”, “винного двома батогами не б’ють”,

“краще один свідок, який бачив, ніж два, які чули”, “за грунтом і право іде” та ін.

Отже, норми українського звичаєвого права могли набувати форми народних

приказок, які легко зберігалися у пам’яті поколінь і поширювалися на значній за

обсягом території.

Недослідженим питанням в історико-правовій науці залишається структура

норми українського звичаєвого права. Можна лише припустити, що вона була

відображена класичною схемою: гіпотеза, диспозиція, санкція Українські звичаєво-правові норми не перебували в хаотичних зв’язках між

собою, а взаємно узгоджувалися суспільною практикою. Відтак вони мали

властивість об’єднуватись у правові інститути. Наприклад, запорізькі козаки до

1775 р. володіли значною територією на лівому та правому берегах Дніпра.

Володільцями цієї землі вони вважалися на підставі першого займу. На думку

сучасного дослідника І. Грозовського, займанщина – це норми звичаєвого права,

що дозволяли на підставі першого займу володіти, користуватися і навіть

розопоряджатися землею [14, с. 164]. Так, 19 липня 1706 р. гетьман І. Мазепа своїм

універсалом надав Київському магістрату право стягнення куничного з козаків за

зайняті ними земельні ділянки [15, арк. 3]. Отже, згадані норми об’єднувались у

звичаєво-правовий інститут займанщини.

Займанщина не була єдиним звичаєво-правовим інститутом. Кількість таких

інститутів, як і кількість норм українського звичаєвого права, встановити

неможливо. Їх значна частина походила із додержавної епохи та еволюціонувала у

нових історичних умовах. Так, український вчений О. Левицький, аналізуючи

правовий інститут поволання, зазначав: “се має бути пережиток звичаєвого права

дуже давньої доби, коли публічне оголошення ймення вбивці над трупом забитого

мало силу громадського присуду, що обрікав злочинця на жертву родинної

помсти” [16, с. 105]. У наступних історичних епохах поволання змінило свій

характер, трансформувавшись із своєрідного оголошення вироку общинного суду в

звичаєву процесуальну дію копного судочинства, що застосовувалася на стадії

попереднього розслідування кримінальної справи. Визначивши норму та інститут права як складові елементи системи

українського звичаєвого права, постає необхідність виділити третій рівень цієї

складної конструкції. У класичному варіанті права вищим рівнем його системи є

галузь. Та чи можна говорити про існування галузей в українському звичаєвому

праві в епохуСередньовіччя?

Класифікація норм звичаєвого права дає підстави виділити групи норм у

залежності від предмета регламентованих ними відносин: норми, які регулюють

відносини влади, сімейні, майнові відносини, процесуальні норми, а також норми,

що визначають конкретні діяння як правопорушення [3, с. 26–27]. Тому можна

виділити цивільне звичаєве право чи кримінальне звичаєве право, проте цей поділ

був би швидше умовністю, аніж реальним відображенням правового минулого,

оскільки важко визначити, коли відбулося становлення тієї чи іншої галузі права.

Ще важче це зробити у звичаєвому праві. Що ж тоді займало вищий рівень у

системі українського звичаєвого права?

Сучасний дослідник М. Ходаківський вважає, що у своїй сукупності норми

звичаєвого права – це одна з відносно автономних систем права, яка складається з

безлічі підсистем і елементів [3, с. 26]. Тому інститути українського звичаєвого

права об’єднувались у підсистеми. Український правознавець С. Дністрянський

назвав основою права суспільні зв’язки. На його думку, найбільш чітко це

проявляється у звичаєвому праві [17, с. 23]. Отже, суспільний розвиток, який

полягав у зміні суспільних відносин і зв’язків між їхніми учасниками зумовив

еволюцію українського звичаєвого права, а відтак формування його окремих

історичних типів. Точну кількість таких підсистем (видів або історичних типів)

українського звичаєвого права неможливо визначити, проте деякі з них особливо

чітко вирізняються: додержавне право, вервне право, копне право, козацьке право,

карпатське право тощо.Вони не завжди діяли одночасно, інколи змінювали одне одного (вервне право

у XIV ст. трансформувалось у копне) чи навіть конкурували одне з одним.

Зокрема, у Гетьманщині козацьке право взаємодіяло з копним правом і

конкурувало з ним. А. Пашук був переконаний, що у Гетьмащині існувала

конкуренція між копними та козацькими сільськими судами, яка завершилася

перемогою останніх, про що свідчить факт фіксації норм про сільські суди в

українському кодексі 1743 р. “Права, за якими судиться малоросійський народ” та

відсутності у ньому відповідних норм про копні суди [18, с. 44].

У 1662 р. Литовський трибунал, з’ясовуючи мотиви державної зради, вчиненої

пінським маршалком Р. Єльським, встановив, що за кілька років перед початком

україно-польської війни цей чиновник незаконно захопив острів Спасів, який

вважався частиною с. Котчища Мозирського повіту, що було власністю шляхтича

Лео Яна Погірського та його дружини. Тоді зібралися селяни та козаки, котрі

проживали в цій місцевості, на копний суд ізасудили дії Р. Єльського, підтвердивши

своїм декретом (рішенням) право власності подружжя Погірських на цю землю. Як

не дивно, але впливовий шляхтич і пінський маршалок був змушений змиритися з

цимрішенням, що доводить тогочасний авторитет копних судів. Образа Р. Єльського

на місцевихжителів спонукнула його перейти на бік Б. Хмельницького та допомогти

йому в завоюванні Мозирського повіту [19, с. 429–430].

Наведена вище судова справа становить особливий інтерес для дослідження

організації та діяльності копних судів у Гетьманщині, оскільки демонструє

унікальний приклад перехрещення та протистояння двох видів українського

звичаєвого права: козацького та копного. Перший грунтувався на бунтівній і волелюбній стороні українського національного менталітету, а другий – на його

спокійній і виваженій стороні, яка захищала правопорядок незалежно від

політичних умов. Як бачимо, ця боротьба є актуальною і в сьогоденні.

Кожен із видів українського звичаєвого права становив його підсистему та

складався з окремих інститутів. Наприклад, додержавне право включало до свого

складу правові інститути кровної помсти, колективної власності, общинного суду та ін.

Отже, вищою ланкою в системі українського звичаєвого права були його

підсистеми (види, історичні типи), до складу яких входили інститути, а в склад

інститутів – звичаєво-правові норми. Це дає підстави стверджувати про наявність в

українському звичаєвому праві певної системності. Особливий інтерес цього

суспільного феномену полягає в тому, що його творив безпосередньо український

народ, захищаючи та розвиваючи навіть в умовах колонізації іноземними

державами.1. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави / П. М. Рабінович. – Львів:

Край, 2008. – 224 с.

2. Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права / Т. Г. Андрусяк. – Львів, 1997. – 198 с.

3. Правовий звичай як джерело українського права ІХ–ХІХ ст. / за ред. І.Б. Усенка. – К.:

Наукова думка, 2006. – 280 с.

4. Кондратюк О. В. Значення спорідненості при звичаєво-правових поділах майна для

українського селянина у ХІХ ст. / О.В. Кондратюк // Наукові записки Вінницького

національного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія історія. – Вип.12. –

Вінниця, 2007. – С. 492-499.

5. Ефименко А. Я. Исследования народной жизни. Обычное право / А.Я. Ефименко. – М.:

ЛИБРОКОМ, 2010. – 400 с.

6. ЛуцьЛ. А. Загальна теорія держави та права / Л. А. Луць. – К.: Атіка, 2008. – 412 с.

7. Охримович В. Знадоби до пізнання народніх звичайів та поглядів правних /

В. Охримович // Житє і слово. – Том 3. – Львів, 1895. – С. 296-307, 387-401.

8. Трубецкой Е.Н. Лекции по энциклопедии права / Е. Н. Тубецкой. – Москва, 1909. –

172 с.

9. Никифорак М. В. Буковина в державно-правовій системі Австрії (1774-1918 рр.) /

М.В. Никифорак. – Чернівці: Рута, 2004. – 384 с.

10. Чубатий М. Українське право / М. Чубатий. – Львів, 1921. – 95 с.

11. Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI-XVIII ст. / Іринарх

Черкаський // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського

права. – Вип. 4, 5. – Київ, 1928. – 714 с.

12. Центральний державний історичний архів у м. Львові. – Ф. 17 (Теребовлянський

гродський суд). – Оп. 1. – Спр. 336.

13. Яковлів А. Українське право // Українська культура. Лекції за ред. Д. Антоновича /

упор. С. В. Ульяновська. – К.: Либідь, 1993. – С. 222-236.

14. Грозовський І.М. Особливості землекористування у Запорозькій Січі /

І.М. Грозовський // Земля і земельні відносини в історії права, держави і юридичної

думки. Матеріали ХХ Міжнародної історико-правової конференції 25-28 вересня

2008 р., м. Судак. – Сімферополь: ДІАЙПІ, 2009. – С. 163-169.

15. Центральний державний історичний архів у м. Києві. – Ф. 51 (Генеральна військова

канцелярія). – Оп. 1. – Спр. 6.

16. Черкаський І. Поволання над трупом забитого / Іринарх Черкаський // Праці комісії для

виучування історії західноруського та вкраїнського права. – Київ, 1925. – Вип.1. –

С. 90–107.

17. Дністрянський С. Звичаєве право – а социяльнізв’язки / Др. Станїслав Днїстряньский //

Часопись правнича і економічна. – Том IV. – Львів, 1902. – 42 с.

18. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII-XVIII ст. (1648-1782) /

А.Й. Пашук. – Львів, 1967. – 180 с.

19. Акты издаваемые Виленскою археографическою комиссіею / Предсђдатель

Ю.О. Крачковскій. – Томъ XVIII. Акты о копныхь судахь. – Вильна, 1891. – 577 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук