Головна

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДСТАВ ВЧИНЕННЯ ПРАВОМІРНОГО ДІЯННЯ, ПОВ’ЯЗАНОГО ІЗ ЗАВДАННЯМШКОДИ ПІД ЧАС СПОРТИВНИХ ЗАХОДІВ О. Сибаль


УДК 343.223(477)

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДСТАВ

ВЧИНЕННЯ ПРАВОМІРНОГО ДІЯННЯ, ПОВ’ЯЗАНОГО

ІЗ ЗАВДАННЯМ ШКОДИ ПІД ЧАС СПОРТИВНИХ ЗАХОДІВ

О. Сибаль

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

У статті подано додаткове обґрунтування наукових положень щодо встановлення

підстав вчинення правомірного діяння в умовах «зайняття спортом». На основі аналізу

національного законодавства до їх числа запропоновано відносити дозволеність виду

спорту в Україні, дотримання правил проведення спортивного заходу та наявність згоди

потерпілого на участь у спортивному заході.

Ключові слова: життя, здоров’я, спортивний захід, заподіяння шкоди.

У зв’язку із все частішим виявленням фактів заподіяння шкоди фізичній

цілісності та здоров’ю учасників спортивних заходів (подекуди з летальними

випадками) неабиякої актуальності та гостроти набувають питання, пов’язані із

кримінально-правовою оцінкою вказаних діянь, а також про гуманність цих видів

спорту ізаконність проведення такого роду змагань.

Проблематика кримінально-правової кваліфікації заподіяння шкоди життю і

здоров’ю під час спортивних заходів обумовлена відсутністю у КК України

жодних положень стосовно визначення умов правомірності завдання такої шкоди

та чітких правил кримінально-правової кваліфікації їх перевищення чи

недотримання. Відсутній єдиний підхід щод

о вирішення питання про кваліфікацію

цих діянь і на практиці, що зумовлює невизначеність у діяльності суб’єктів

правозастосування під час правової оцінки спортивного травматизму.Слід зазначити, що певний внесок у розробку теоретичних проблем заподіяння

шкоди життю і здоров’ю у спорті зроблено у працях таких вітчизняних та

зарубіжних вчених, як Ю.В. Баулін, Е.В. Безручко, Н.А. Бєляєв, П.А. Дубовєц,

Н.І. Загородніков, А.Н. Ігнатов, Н.Ш. Козаєв, І.Я. Козаченко, І.Д. Козочкін,

А.Н. Красіков, В.Н. Кудрявцев, А.В. Наумов, З.А. Нєзнамова, Т.Ю. Орєшкіна,

А.А. Піонтковський, А.В. Сєрова, А.А. Скворцов, Н.С. Таґанцев, М.І. Хавронюк,

М.Д. Шаргородський та інших, присвячених загальним питанням кримінально-

правового вчення про злочин, про обставини, що виключають злочинність діяння,

про злочини проти життя і здоров’я, а також питанням кримінального права

зарубіжних держав. Однак концептуальні позиції відсутні, автори здебільшого

зосереджують увагу на окремих аспектах проблеми, не пропонуючи її системного

вирішення.

У Російській Федерації питання кримінально-правової оцінки спортивного

травматизму були предметом дисертаційного дослідження А.А. Скворцова на

тему «Уголовно-правовая оценка причинения вреда жизни или здоровью при

занятиях спортом» (2005 р.), у якій науковець розкриває проблеми кваліфікації

протиправного заподіяння шкоди у спорті.

Однак нез’ясованим у сучасній кримінально-правовій науці все ще

залишається ряд питань, пов’язаних, насамперед, із встановленням підстав правомірності спричинення шкоди життю та здоров’ю під час зайняття спортом,

що зумовлює потребу в окремому теоретичному дослідженні цього аспекту

вказаної тематики.

Завданнями запропонованої статті є аналіз нормативно-правових актів

України, а також узагальнення наукових позицій, положень та підходів стосовно

визначення підстав правомірного діяння, пов’язаного із завданням шкоди життю і

здоров’ю у спорті, та спроба висловлення відповідних рекомендацій щодо

можливості їх практичного застосування. Адже роль науки кримінального права у

цьому питанні полягає саме у тому, щоб визначити ті межі, в яких заподіяння

спортивних травм оцінюється як злочинне чи правомірне діяння.

Даючи науково-теоретичну кримінально-правову оцінку заподіянню шкоди під

час спортивних заходів, такі вчені, як П.А. Дубовєц [1, с. 19], А.Н. Красіков [2, с. 105],

А.А. Піонтковський [3, с. 85], А.А. Скворцов [4, с. 56], М.Д. Шаргородський [5,

с. 370–371], Н.І. Вєтров таЮ.І. Ляпунов [6, с. 401], В.Д. Меньшагін, Н.Д. Дурманов

та Г.А. Крігер [7, с. 158–159] стверджують, що однією із підстав непритягнення до

кримінальної відповідальності особи, яка заподіяла шкоду життю чи здоров’ю у

процесізайняття спортом, є дозволеність законом цього виду діяльності.

У цілому підтримуючи вказану концептуально правильну на наш погляд точку

зору, вважаємо за доцільне детальніше з’ясувати зміст цієї підстави шляхом аналізу

національного законодавства у частині, що стосується досліджуваного об’єкта.

Розвиток фізичної культури і спорту є важливою складовою державної

соціально-економічної політики України. Згідно із «Державною програмою

розвитку фізичної культури і спорту на 2007–2011 роки», затвердженою постановою

Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2006 р., основними цілями держави у

цій сфері є: оздоровлення нації, виховання молоді, формування здорового способу

життя населення, гідне представництво українських спортсменів на міжнародній

арені, формування у громадян сталих традицій та мотивацій щодо фізичної

культури і спорту як важливого чинника забезпечення здорового способу життя та

профілактики захворювань.У «Національній доктрині розвитку фізичної культури і спорту на період до

2016 р.», затвердженій Указом Президента України від 28 вересня 2004 р., одним із

першочергових завдань держави, спрямованих на охорону здоров’я, є створення

умов для забезпечення оптимальної рухової активності кожної людини впродовж

усього життя, досягнення нею достатнього рівня фізичної та функціональної

підготовленості, сприяння соціальному, біологічному та психічному благополуччю,

поліпшенню стану здоров’я, профілактицізахворювань і фізичній реабілітації.

Таким чином, зайняття фізичною культурою і спортом – це суспільно корисна

діяльність, яка сприяє зміцненню здоров’я населення.

У попередній редакції статті 17 Закону України «Про фізичну культуру і

спорт» від 24.12.1993 р. [8] (надалі по тексту – «Закон») зазначалося, що в Україні

впроваджується і підтримується розвиток більшості видів сучасного спорту, що

дістали світове визнання і поширення, а також національних видів спорту. На

реалізацію цієї норми Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму

України (надалі по тексту – «Держкоммолодьспорттуризму») наказомвід 07.02.2001 р.

затвердив «Перелік видів спорту, що визнані в Україні» (надалі по тексту –

«Перелік»), таким чином нормативно встановивши, проведення заходів із яких

видів спорту визнається законним і дозволеним на території України.

Наказом Міністерства України у справах молоді та спорту (надалі по тексту –

«Мінмолодьспорт») від 28.04.2005 р. затверджено Положення «Про порядок визнання в Україні видів спорту» [9] (надалі по тексту – «Положення»), згідно із

яким рішення про визнання виду спорту в Україні приймається центральним

органом виконавчої влади з фізичної культури і спорту («Мінмолодьспорт») за

поданням всеукраїнського громадського об’єднання з цього виду спорту

(спортивної федерації), яке зареєстровано згідно із чинним законодавством (у

порядку, передбаченому Законом України «Про об’єднання громадян» від

16.06.1992 р. та Положенням «Про реєстр національних спортивних федерацій»,

затвердженим наказом «Мінмолодьспорту» від 22. 01. 2008 р.).

Відповідно до п. 2. «Положення» вид спорту вважається визнаним після

внесення в установленому порядку його назви до «Переліку видів спорту, що

визнані в Україні». З визнаних видів спорту на території України можуть

проводитись змагання різноманітного рангу, у тому числі чемпіонати України,

інші всеукраїнські та міжнароднізмагання (абз. 4 п. 4 «Положення»).

Як бачимо, визнання державою на нормативному рівні та встановлення

процедури легалізації виду спорту надає йому законного характеру. А оскільки

зайняття окремими видами спорту передбачає високу ймовірність, а, подекуди, і

необхідність заподіяння шкоди, то дозволеність такого роду діяльності свідчить

про автоматичну згоду держави на допустимість її заподіяння. Тому завдання

шкоди життю і здоров’ю під час проведення заходів з офіційно визнаних

(легальних) видів спорту носить правомірний характер Вказані положення знаходять підтвердження у праці Н.Д. Дурманова, де

зазначається про те, що діяння, передбачене Особливою частиною КК, але за

наявності відомих обставин дозволене і, тим більше, приписане нормою права, уже

в момент його вчинення не може бути кримінально-протиправним [10, с. 204]. Там,

де закон дозволяє конкретні дії, – пише Л.В. Шуберт, –недопустимо, щоб той, хто

цим дозволом керується, підлягав кримінальній відповідальності, оскільки, він діяв

в інтересах суспільства, яке надало йому право на вчинення цих дій. Діяння,

дозволене однією галуззю права, не може бути заборонено іншою [11, с. 101].

Основною формою функціонування та вияву спорту є спортивні заходи (ст. 1

«Закону»), до категорії яких належать: 1) спортивні змагання (чемпіонати,

першості, кубки світу, кубки Європи, кубки країни, інші офіційні всеукраїнські та

міжнародні змагання); 2) інші заходи (міжнародні та всеукраїнські показові

виступи, фестивалі, конкурси, конгреси); 3) тренування і навчально-тренувальні

збори спрямовані на підготовку до їх проведення (п. 4 «Порядку підготовки

спортивних споруд та інших спеціально відведених місць для проведення масових

спортивних та культурно-видовищних заходів» затвердженого постановою

Кабінету Міністрів України від 18.12.1998 р. (надалі по тексту – «Порядок»); абз. 7

Листа Державної Податкової Адміністрації «Щодо оподаткування вартості

харчування учасників спортивних заходів на учбово-тренувальних зборах» від

06.02.2007 р.).

Вважаємо, що часово-просторові межі проведення перелічених заходів

повинні бути тією нормативно визначеною обстановкою, у якій може мати місце

правомірне заподіяння шкодижиттю чи здоров’ю їх учасників.

З метою забезпечення дотримання принципу законності та недопущення

нівелювання регулятивної сутності ряду вищенаведених правових актів, що

стосуються нормування спортивної діяльності, правомірним, на наш погляд, слід

вважати заподіяння шкоди лише під час офіційних спортивних заходів.

Офіційність спортивного заходу характеризується наступними ознаками:

1) урегульованість встановленими правилами (абз. 3 ст. 40 «Закону»); 2) здійснення спеціально уповноваженими особами нагляду за дотриманням

правил під час його проведення (контроль за дотриманням правил спортивних

змагань, що містять вимоги до змагань, здійснюють спортивні судді (ст. 41

«Закону»); під час тренувань нагляд за дотриманням правил, очевидно, повинен

здійснювати тренер чи інша уповноважена на те особа);

3) наявність у визначених випадках дозволу (рішення) компетентних суб’єктів

на його проведення (підставою для проведення спортивних заходів є рішення

(наказ) відповідного органу, за ініціативою (або під патронатом) якого вони

проводяться: міжнародні заходи – за рішенням міжнародних спортивних федерацій;

загальнодержавні – за рішенням центральних органів виконавчої влади;

регіональні – за рішенням місцевих державних адміністрацій або органів місцевого

самоврядування (п. 4 «Порядку»)).

Таким чином, дозволеність виду спорту як підстава вчинення діяння,

пов’язаного із завданням шкоди у спорті, включає два компоненти: 1) офіційне

визнання виду спорту на загальнодержавному рівні та його нормативне закріплення;

2) дотримання часово-просторових меж та вимог офіційності проведення заходу з

нормативно визнаного виду спорту.

Заохочення та підтримка державою спортивної діяльності не може свідчити про

вседозволеність у цій сфері [12, с. 59]. Відповідно до положень ст.ст. 1, 40 «Закону»

основні форми функціонування та вияву спорту (спортивнізаходи) організовуються

за відповідними правилами з метою виявлення та уніфікованого порівняння

досягнень людей у різних видах спорту, з офіційним визначенням їх переможців.

Згідно із п.п. 6, 7 «Положення» вказані правила повинні бути санкціоновані

«Мінмолодьспортом» України одночасно із легалізацією відповідного виду спорту Як бачимо, затвердження органом державної влади правил проведення

спортивних заходів надає їм ознак дозволеності, легальності. Тим самим державою

на офіційному рівні визнається допустимість і правомірність завдання шкоди у

спорті, якщо вона настала внаслідок поведінки, яка не суперечить цим правилам.

Аналогічної позиції у свої працях дотримуються Ю.В. Баулін [12, с. 65],

А.Н. Красіков [2, с. 106–107], А.А. Скворцов [4, с. 57] та М.Д. Шаргородський

[5, с. 370–371], зазначаючи, що обов’язковою умовою виключення злочинності

заподіяння шкоди під час зайняття спортом є дотримання встановлених правил для

конкретного виду спорту.

Правила спортивних змагань та навчально-тренувальних занять визначають, у

яких випадках спортивний захід відповідає його регламентації, а також дозволені

способи спортивної поведінки [2, с. 107]. У зв’язку із цим для правильної

кримінально-правової оцінки спортивного травматизму доцільним є умовний поділ

усіх видів спорту на три групи у залежності від характеру дій, передбачених

спортивними правилами, що відображають ступінь ймовірності заподіяння шкоди

життю чи здоров’ю учасників спортивних заходів.

До першої групи входять види спорту, правилами яких передбачена

необхідність заподіяння шкоди як одна з умов зайняття цим видом спорту (бокс,

кікбоксінг, тайський бокс, карате, тхеквондо, айкідо, дзюдо, вільна та греко-

римська боротьба, військово-спортивні багатоборства, а також інші контактні

силові види спорту). Наведемо декілька прикладів:

– для зарахування балів під час поєдинку з боксу спортсмен повинен наносити

супернику удари, спрямовані у фронтальну чи бокову частини голови або

корпусу вище пояса (п. 1. А. Правила ХVІІ Міжнародних правил проведення

змагань і турнірів АІВА з боксу [13]);– згідно із п. п. 3, 6 Правил змагань з куміте WKF (Всесвітньої федерації карате)

до числа дозволених відносять удар в голову, лице чи шию [14];

– кидок суперника на спину із значною силою та швидкістю під час змагань з

дзюдо вважається технічним прийомом, який може бути зарахований як чиста

перемога «ІППОН» у поєдинку [15].

Ступінь вірогідності спричинення шкоди під час зайняття видами спорту цієї

групи є найвищим, оскільки така шкода майже завжди має місце.

Правила проведення заходів із видів спорту другої групи прямо не

передбачають заподіяння шкоди, оскільки переможець визначається за іншими

показниками: кількістю отриманих очок, швидкістю, дальністю і т. ін. [12, с. 63].

До таких видів спорту варто віднести футбол, хокей з шайбою, баскетбол, регбі,

американський футбол, армспорт, гандбол, фехтування та ін.

Слід зазначити, що при зайнятті більшістю видами спорту цієї групи за умов

дотримання встановлених правил, які спрямовані на попередження, уникнення та

припинення надмірного травматизму, ймовірність заподіяння шкоди зводиться до

мінімуму. Якщо травми і мають місце, то, зазвичай, лише з порушенням норм

поведінки спортивного заходу. Наприклад:

– травмування гравцем суперника в результаті атаки ззаду, або в область голови

чи шиї під час гри в хокей з шайбою є порушенням правил №№ 523, 540

Офіційної книги правил IIHF (Міжнародної федерації хокею) і карається матч-

штрафом в розмірі 7500 грн. [16];

– відповідно до ст. 46. 1. 4 Міжнародних правил FIBA з баскетболу порушення

правил (неспортивний фол) має місце тоді, коли гравець б’є, штовхає чи

умисно затримує суперника для зайняття вигідної позиції [17];

– правилом № 12 Офіційних правил гри FIFA з футболу передбачено

необхідність призначення штрафного удару на користь команди суперника,

якщо гравець грубо штовхне, ударить чи спробує ударити суперника ногою

або рукою, стрибне чи здійснить небезпечну атаку на нього тощо [18]. Однак в силу специфіки фізичної взаємодії спортсменів, їх підвищеної

активності, динамізму спортивного заходу шкода все ж таки може бути

спричинена і без порушення спортивних норм. У якості прикладів можна вказати

на випадки заподіяння шкоди внаслідок технічної боротьби за м’яч чи здійснення

небезпечних підкатів у футболі, застосування силових прийомів у хокеї, прове-

дення тактичної атаки під час змагань з регбі, швидкісно-просторового витіснення

суперника в авторалі чи мотоспорті тощо.

Як бачимо, характер зайняття цими видами спорту також становить певний

ступінь ризику завдання шкоди, яка, однак, є допустимою за умови, якщо правила

не були порушені.

Для видів спорту третьої групи характерною є практична неможливість

отримання чи заподіяння шкоди у межах правил з огляду на такі обставини, як:

1) відокремленість у часі та просторі виступів спортсменів під час змагань

(наприклад, художня гімнастика, пауерліфтинг, гирьовий спорт, санний спорт,

стрибки у воду та ін.); або 2) відсутність фізичної взаємодії між спортсменами

(легка атлетика, плавання, більярдний та вітрильний види спорту, шахи та ін.).

Правомірним, на наш погляд, слід вважати заподіяння шкоди лише під час

зайняття видами спорту першої та другої груп. В обох випадках спортсмени,

реалізуючи своє право на зайняття спортом, усвідомлюють, що обраний ними вид

спорту нерозривно пов’язаний з ризиком не лише заподіяння шкоди іншому, але й

отримання аналогічної шкоди стосовно себе [19, с. 662]. При цьому кримінально-правове значення спортивних правил полягає у тому,

що вони є офіційно встановленими «рамками» проведення спортивних заходів,

межами дозволеної спортивної поведінки, а, відтак, виступають критерієм оцінки

правомірностізаподіяння шкоди у спорті.

Враховуючи підвищений ступінь ризику отримання травм під час зайняття

окремими видами спорту, у науці кримінального права цілком закономірно

висловлюється точка зору, що однією з обов’язкових умов участі особи у спортивних

заходах є їїзгода на зайняття спортом [12, с. 59–68; 19, с. 657–658; 2, с. 105–107].

Висловлюючи згоду на зайняття певним видом спортом, – пише А.Н. Кра-

сіков, – особа підкреслює межу того, на що вона погоджується, а ця межа співпадає

з межею дозволених діянь, передбачених спортивними правилами. Тому, якщо під

час тренувань чи змагань заподіяні тілесні ушкодження шляхом дозволених дій, то

виправданням цьому є згода потерпілого [2, с. 106].

Згода спортсмена носить альтернативний характер: він розраховує залишитись

неушкодженим, але у той же час висловлює погодження на ймовірне заподіяння

йому шкоди у випадку неможливості убезпечити себе [19, с. 658]. Оскільки особа

усвідомлює не конкретні наслідки, а невизначені, можна говорити про згоду на

абстрактну (неконкретизовану) шкоду, яку вона евентуально допускає стосовно

себе [2, с. 105]. При цьому змістом згоди потерпілого є волевиявлення, спрямоване

на виникнення таких юридичних фактів, як: 1) зайняття певним видом спорту

загалом; 2) участь у конкретному спортивному заході; 3) ймовірний ризик

заподіяння шкоди, рамки якого обмежені спортивними правилами [20, с. 14].

На підставі результатів дослідження кримінально-правової природи та аналізу

сутнісних ознак згоди потерпілого, почерпнутих із окремих наукових джерел [4;

12; 19; 2; 20; 21], вважаємо за доцільне сформувати систему спеціальних умов

застосування цього кримінально-правового явища у якості відносно самостійної

підстави виключення злочинностізаподіяння шкоди у спорті.По-перше, згода повинна бути дійсною, тобто надаватись фізичною дієздатною

особою. Дійсність згоди у кримінально-правовій літературі ототожнюють з

волевиявленням особи, що усвідомлює характер вчинюваних дій і здатна керувати

ними [19, с. 600]. З огляду на цю обставину, при встановленні наявності вказаної

умови необхідно враховувати цивільно-правові інститути повної, часткової,

неповної, обмеженої дієздатності фізичної особи та її недієздатності (ст.ст. 30–42

Цивільного кодексу України). Якщо особа не наділена необхідним обсягом

дієздатності, то згода на можливість заподіяння шкоди у спорті може надаватись її

законними представниками [19, с. 664].

По-друге, невід’ємною ознакою згоди потерпілого є її усвідомленість.

Потерпілий повинен усвідомлювати не лише значення своїх дій, а й суспільно

небезпечний характер діяння, на вчинення якого він надає згоду (вид спорту та

ступінь його небезпечності), передбачати можливість настання його суспільно

небезпечних наслідків (їх розмір, види) і свідомо допускати їх настання [12, с. 66].

По-третє, згода потерпілого повинна носити добровільний характер. Як

слушно зазначає з цього приводу А.В. Сумачьов, добровільність згоди означає

вільне волевиявлення особи, відсутність будь-якого примусу чи обману під час її

отримання [22, с. 111]. Схожу точку зору займає А.І. Санталов, за твердженням

якого згода повинна бути надана добровільно, а не під впливом обману чи примусу

(фізичного чи психічного) [23, с. 519].

По-четверте, згода повинна бути реальною, тобто надаватися на можливість

заподіяння шкоди протягом певного часу, у визначеному місці, допустимим способом та адресуватися конкретному суб’єкту. Розглядувана ознака деякими

авторами іменується як конкретність згоди [24, с. 114].

По-п’яте, згода спортсмена повинна бути наявною, тобто передувати у часі

обумовленому нею заподіянню шкоди [19, с. 609]. Однак Н.С. Таганцев стверджу-

вав, що згода може бути надана як до, так і під час заподіяння шкоди [25, с. 405].

Дещо іншу позицію стосовно цього питання висловлював А.Н. Красіков. Провівши

більш детальний аналіз вказаної ознаки, він, зокрема, зазначав, що навряд чи

можна вважати згоду обставиною, що виключає суспільно небезпечний характер

вчиненого, якщо вона була одержана у процесі вчинення діяння, розпочатого без

згоди потерпілого [2, с. 60].

Згода повинна визначати дії винного, який від початку своїх дій до їх завершення

зобов’язаний поводитись у відповідності із нею. Згода, надана у розпал дій

заподіювачашкоди, виключає злочинність його поведінки лише стосовно наступних за

волевиявленнямпотерпілого подій і не виправдовує попередніх [19, с. 608].

У рамках характеристики ознаки наявності окремі автори ведуть мову про

форму вираження згоди потерпілого, момент визнання її правомірною та відмову

від неї. Так, у результаті дослідження зазначених питань А.Н. Красіков робить

наступні висновки: 1) згода може бути надана усно, у письмовій формі, а також

шляхом вчинення конклюдентних дій (наприклад, вихід на ринг, спортивний

майданчик тощо); 2) моментом визнання згоди правомірною слід вважати факт

адекватного уяснення та сприйняття цієї згоди свідомістю іншої особи (адресата

згоди); 3) відмовитись від згоди (відкликати її) особа може на будь-якій стадії до

моменту закінчення обумовленого нею діяння [2, с. 60].

Мовчазна згода, на наш погляд, у супереч усталеній думці, що мовчання – це

знак згоди, не відповідає ознакам наявності та реальності. Згода – це акт активної

поведінки особи, прояв власної волі, згода бездіяльністю – основа для широкого

поля зловживань. Байдуже ставлення до певного блага не означає відмову від

нього [19, с. 605 У частині, що стосується форми вираження згоди, варто також приділити

увагу думці А.В. Сумачьова, який стверджує, що варто закріпити обов’язкову

письмову форму виразу згоди у тих випадках, коли її результатом можуть стати

порушення права на життя, здоров’я, тілесну цілісність організму чи інші істотні

наслідки для особи [22, с. 113]. Детально розглянувши це питання, А.Н. Красіков

дійшов до висновку, що письмова форма вираження згоди найбільш вдала. Особа,

що погодилась, та адресат надання згоди письмово обумовлюють її зміст. Така

форма сприятиме найбільш правильній оцінцізгоди потерпілого [2, с. 60].

І, нарешті, по-шосте, обов’язковою ознакою згоди потерпілого на зайняття

спортом є такожїї правомірність. Згода може бути надана особою, яка на законних

підставах володіє правом, що зазнає посягання. Тобто правомірним слід вважати

надання згоди особою лише особисто, оскільки права на життя і здоров’я є

невідчужуваними.

Таким чином, згода потерпілого може вважатись підставою вчинення

правомірного діяння, пов’язаного із завданням шкоди під час спортивних заходів,

за умов її дійсності, усвідомленості, добровільності, реальності, наявності та

правомірності.

З урахуванням викладеного варто зазначити, що заподіяння шкоди життю та

здоров’ю під час спортивних заходів визнається правомірним з огляду на дозво-

леність виду спорту в Україні, дотримання правил проведення спортивного заходу та

наявність згоди потерпілого на участь у спортивному заході. При недотриманні чи порушенні вказаних підстав кримінальна відповідальність повинна наставати

залежно від обставин конкретної справи та з урахуванням психічного ставлення

винного до суспільно небезпечних наслідків за відповідними статтями Розділу ІІ

Особливої частиниКК України «Злочини протижиття та здоров’я особи».

Список використаної літератури

1. Дубовец П.А. Ответственность за телесные повреждения по советскому уголовному

праву / П.А. Дубовец. – М., 1964. – 159 с.

2. Красиков А.Н. Сущность и значение согласия потерпевшего в советском уголовном

праве / А.Н. Красиков. – Саратов : Изд-во Саратовского ун-та, 1976. – 120 с.

3. Курс советского уголовного права. Особенная часть : в 6-ти т. ; под ред. А.А. Пионт-

ковского. – М., 1971. – Т. 5. – 453 с.

4. Скворцов А.А. Причинение вреда жизни и здоровью при занятиях спортом: проблемы

уголовно-правовой квалификации / А.А. Скворцов; отв. ред. Н.А. Лопашенко. – М. :

Волтерс Клувер, 2006. – 120 с.

5. Шаргородский М.Д. Преступления против жизни и здоров’я / М.Д. Шаргородский. –

М. : Юрид. изд-во МЮСССР, 1947. – 511 c.

6. Уголовное право. Общая часть : учебник ; под. ред. Н.И. Ветрова, Ю.И. Ляпунова. –

М. : НовыйЮрист, 1997. – 584 с.

7. Советское уголовное право. Особенная часть : учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. ;

под. ред. В.Д. Меньшагина, Н.Д. Дурманова, Г.А. Кригера. – М. : Изд-во Моск. ун-та,

1975. – 471 с.

8. Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 24.12.1993 р. // Відомості Верховної

Ради України. – 1994. – № 14. – Ст. 80.

9. Наказ Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту «Про затвердження

Порядку визнання в Україні видів спорту» № 76 від 28.04.2005 р. // Зареєстровано в

Міністерстві юстиції України 1 червня 2005 р. за № 602/10882.

10. Дурманов Н.Д. Понятие преступления / Н.Д. Дурманов. – М.: Ленинград: Изд-во

Академии наук СССР, 1948. – 311 с

11. Шуберт Л. Об общественной опасности преступного деяния / Л. Шуберт ; под ред.

М.А. Гельфера. – М., 1960. – 181 с.

12. Баулин Ю.В. Причинение вреда с согласия «потерпевшего» как обстоятельство,

исключающее преступность деяния / Ю.В. Баулин. – Х. : Изд-во «Кроссроуд», 2007. – 99 с.

13. Міжнародні правила проведення змагань і турнірів АІВА з боксу : [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : URL: http://www.aiba.org/documents/sitel – Загол. з екрану.

14. Правила змагань з куміте WKF (Всесвітньої федерації карате) : [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : URL: http://budo52.ru/rules/2_wkf_5_5.doc – Загол. з екрану.

15. Суддівські правила з дзюдо : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL:

http://www.v8mag.ru/ section309/subsection287/article3047.php – Загол. з екрану.

16. П. 3.9 ст. 83 Регламенту чемпіонату України з хокею з шайбою: затверджений

Постановою виконкому Федерації хокею України від 22 вересня 2008 р.

17. Міжнародні правил FIBA з баскетболу : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL:

http://www.niisport.ru/webniisport/nbafiba13/htm. – Загол. з екрану.

18. Правила игры 2008/2009 гг. : [Електронний ресурс] / Режим доступу : URL:

http://www.ffu.org.ua/files/ndocs_8.pdf. – Загол. з екрану.

19. Энциклопедия уголовного права. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. –

Т. 7. – Изд. проф. В.Б. Малинина. – СПб., 2007. – 722 с.

20. Красиков А.Н. Согласие потерпевшего как обстоятельство, исключающее уголовную

ответственность и наказуемость деяния по советскому уголовному праву : автореф.

дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук / А.Н. Красиков. – Саратов, 1972. – 23 с.

21. Скворцов А.А. Уголовно-правовая оценка причинения вреда жизни или здоровью при

занятиях спортом : дис. … канд. юрид. наук / А.А. Скворцов. – Саратов, 2005. – 180 с.

22. Сумачев А.В. Публичность и диспозитивность в уголовном праве : монографія /

А.В. Сумачев. – М. : Изд. группа «Юрист», 2003. – 331 с.

23. Курс советского уголовного права : в 5 т. – Часть Общая ; под. ред. Н.А. Беляева,

М.Д. Шаргородского. – Т. 1. – Ленинград, 1968. – 586 с.

24. Игнатов А.Н. Курс российского уголовного права: Общая часть : в 2 т. / А.Н. Игнатов,

А.Н. Красиков. – М. : НОРМА-ИНФРА – М., 2001. – Т. 1. – 560 с.

25. Русское уголовное право. Часть общая. – Т. 1 / Н.С. Таганцев. – Тула : Автограф, 2001. –

800 c.

 

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук