Головна

ДО ПИТАННЯ З’ЯСУВАННЯ ОБ’ЄКТА ПРИЧЕТНОСТІ ДО ЗЛОЧИНУ Я. Остапик


УДК 343.21:343.237

ДО ПИТАННЯ З’ЯСУВАННЯ

ОБ’ЄКТА ПРИЧЕТНОСТІ ДО ЗЛОЧИНУ

Я. Остапик

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

У статті автор намагається визначити, які правовідносини становлять об’єкт

причетності до злочину. Об’єкт причетності розглядається як відносини правосуддя та

об’єкт причетності, що тотожний об’єкту основного злочину.

Ключові слова: злочин, причетність до злочину, об’єкт причетності до злочину.

Об’єкт причетності в науці кримінального права досліджувався безпосередньо

під час вивчення інституту причетності до злочину, а також в рамках вивчення

окремих видів причетності, інколи питання об’єкта причетності ставало дотичним

під час дослідження проблем співучасті у злочині, відмежуванні причетності від

інших злочинів.

Не вдаючись до дискусії щодо питання, що є об’єктом злочинного посягання,

при з’ясуванні об’єкта причетності ми відштовхнемося від найбільш усталеної

позиції, що об’єктом злочину є суспільні відносини, а точніше правовідносини.

Автор поділяє думку про те, що не всі суспільні відносини є об’єктом кримінально-

правової охорони, а лише правовідносини, оскільки «загальним об’єктом злочинів

слід вважати ті відносини, які склалися в суспільстві між окремими його членами

та їх об’єднаннями і які в інтересах всього суспільства піддані нормативному

регулюванню» [1, с. 79].

При спробі визначити об’єкт причетності до злочину, таким називають

відносини у сфері правосуддя (домінуючий погляд в радянській теорії криміналь-

ного

права), погляд про те, що об’єкт причетності є тотожним з об’єктом

основного злочину, поєднана позиція про те, що причетність є двооб’єктним

посяганням (посягає на об’єкт основного злочину та правосуддя), окремі автори

визначають об’єкт причетності як громадський порядок, суспільну або громадську

безпеку.Очевидно, що історично вийшовши з інституту співучасті у злочині,

причетність залишила за собою певні схожі риси з цим інститутом кримінального

права. Напевне саме з цих позицій дискусійним стало питання об’єкта причетності,

думка науковців розділилась.

Більшість вчених-криміналістів радянського періоду зазначали, що причетність

до злочину має самостійний від основного злочину об’єкт і що об’єктом

причетності до злочину є суспільні відносини в сфері правосуддя. Очевидно, така

думка домінувала заради обґрунтування самостійності інституту причетності та

відмежування причетності від співучасті у злочині. Більшість авторів зазначають,

що правосуддя в розумінні об’єкта причетності охоплює не лише правозастосовну

діяльність суду з розгляду і вирішення кримінальних справ, а й діяльність інших

правоохоронних органів, спрямовану на розкриття злочинів та притягнення винних

до кримінальної відповідальності [2, с. 38; 3, с. 47; 4, с. 81; 5, с. 10; 6, с. 130].

Сучасна кримінально-правова доктрина підтверджує думку про те, що

причетність до злочину посягає на відносини правосуддя. М.Й. Коржанський родовим об’єктом потурання злочинній діяльності та неповідомлення про злочин

вважає посягання діяльністю органів правосуддя і вказує на доцільність віднесення

статей про відповідальність за ці злочини до розділу «Злочини проти правосуддя»

[7, с. 68]. О.М. Лемешко, ґрунтовно досліджуючи потурання злочину як один з

видів причетності, вважає, що родовим об’єктом причетних злочинів є суспільні

відносини у сфері правосуддя, оскільки причетні злочини посягають на суспільні

відносини, що забезпечують своєчасне попередження і припинення злочинів

[8, с. 41]. Нормальна діяльність органів досудового слідства і суду за всебічним,

повним та об’єктивним дослідженням обставин справи зазначений як об’єкт

приховування злочину в навчальних підручниках та коментарях кримінального

закону [9, с. 867].

У російській кримінально-правовій доктрині, де дослідженню питань

причетності приділено значну увагу, позиція про відносини правосуддя як об’єкт

причетності до злочину, є достатньою мірою обґрунтованою та прийнятною. Так,

на думку А.Н. Зарубіна, основним об’єктом кримінально-правової охорони

приховування злочину є суспільні відносини у сфері забезпечення правосуддя

[10, с. 7] Аргументом на підтвердження цієї думки автор називає те, що особа,

причетна до злочину, прагне, щоб основний злочин не був виявлений та розкритий,

а винна особа не була піддана покаранню [10, с. 83]. А інший російський дослідник

А.А. Васильєв доходить висновку, що об’єктом причетності до злочину є

відносини правосуддя у зв’язку із тим, що сутність суспільної небезпеки

причетності до злочину визначається суспільною потребою у справедливості, яка

реалізується через правосуддя. Ціллю кримінально-правової охорони від причетності

до злочину є недопущення вчинення перешкод у реалізації суспільної потреби по

притягненню винного до відповідальності [11, с. 22].Отже, думка про те, що об’єктом причетності до злочину є відносини у сфері

правосуддя достатньо обґрунтована та відповідає потребам практики застосування

норм про причетність до злочину.

Водночас, на противагу домінуючій позиції про те, що об’єктом причетності є

лише правосуддя, деякі автори схиляються до думки, що причетність до злочину

посягає на об’єкт основного злочину. При цьому прихильники думки щодо

тотожності об’єктів причетності до злочину та основного делікту були протягом

всього періоду існування дискусії щодо інституту причетності до злочину, триває

ця дискусія і сьогодні.

Дослідник П.К. Євдокимов висловлював думку, що «трактування приховуван-

ня лише як посягання на нормальну діяльність органів правосуддя не може бути

визнана правильною, протидія правосуддю не є головним, основним в діяльності

приховувача. В окремих випадках лише приховуючи злочин, приховувач і в цих

випадках приєднується до злочину, виконує невід’ємну частину конкретної

злочинної діяльності. Відповідно, самостійного об’єкта приховування немає,

безпосереднім об’єктом посягання дій приховувача буде, відповідно, об’єкт того

злочину, приховуванню якого і сприяє приховувач [12, с. 118 ].

Натомість В.Г. Смірнов зазначав, що природа суспільно-небезпечних дій

осіб, причетних до злочину, має подвійний характер. З одного боку, це

сприяння злочинцю, який вчинив злочин, з іншого боку, це протидія органам

правосуддя. Визначальним об’єктом посягання осіб, причетних до злочину,

необхідно визнати той об’єкт, на який було спрямовано приховуваний злочин,

злочин про який не повідомлено владі чи злочин, якому потурала посадова

особа» [13, с. 27].На думку В.Н. Зирянова, об’єкт потурання має складний структурований

характер і визначається передусім трьома моментами, зокрема: а) шкодою

інтересам правосуддя; б) об’єктом злочину, якому потурали; в) шкодою інтересам

тієї сфери суспільно-корисної діяльності, в якій була задіяна особа, яка вчинила

потурання, якщо суб’єкт спеціальний» [14, с. 150–152]. Варто також зазначити, що

об’єкт потурання злочину в кримінальному законодавстві більшості країн Європи

збігається з об’єктом основного злочину [14, с. 68].

М.І. Мельник вважає, що «суспільна небезпека причетності до злочину

обумовлюється тим, що вона створює умови для вчинення злочинів, нейтралізує

діяльність суду, органів досудового слідства та дізнання зі своєчасного виявлення,

припинення та розкриття злочинів» [15, с. 167]. Тут М.І. Мельник не вказує

безпосередньо на об’єкт причетності, проте з визначення суспільної небезпеки

причетності можна виокремити, що «створення умов для вчинення злочинів»

означає, що причетність посягає на той же об’єкт, що і основний злочин, крім того,

також і на інтереси правосуддя, про це свідчить друга частина визначення.

Справді, вказуючи на те, що причетність до злочину посягає на той самий об’єкт,

що й основний злочин, автори звертають увагу на низку особливостей причетності,

які характерні лише для причетності.

Більше того, праці більшості авторів, які категорично заперечували можливість

посягання причетності на об’єкт основного злочину, містять аргументи, які наводять

на думку, що причетність посягає також на об’єкт основного злочину. Так,

Г. Баймурзін зазначає, що «та чи інша діяльність утворює причетність та,

відповідно, набуває суспільну небезпеку лише тією мірою, наскільки вона

об’єктивно пов’язана зі злочином, вчиненим іншими особами, і безпосередньо

випливає з нього, в той час, коли як при всіх інших формах злочинної діяльності

такої залежності не існує» [2, с. 54]. При цьому об’єктивна пов’язаність зі

злочином, вчиненим іншими особами, і є підтвердженням того, що причетність

посягає на той самий об’єкт, що й основний злочин. Далі Г. Баймурзін порівнює

суспільну небезпеку причетності та співучасті [2, с. 41]. Натомість якщо

причетність та співучасть посягають на різні об’єкти, то чи можна було б їх узагалі

порівнювати, адже не можна ставити на терези два різні об’єкти і при цьому

казати, що один з них є більш небезпечний. Науковець Б.Т. Разгільдієв, визнаючи об’єктом причетності суспільну безпеку,

вказує, що небезпека суспільству зі сторони осіб, які уникли покарання, стає

можливою значною мірою в силу діянь причетних осіб. Але оскільки перспектива

вчинення нового злочину основним злочинцем для причетної особи не

конкретизована, то виникає загроза посягання на весь комплекс суспільних

відносин, якізнаходяться під охороною кримінального закону [16, с. 27].

Спірну позицію щодо з’ясування об’єктивних ознак причетності до злочину

висловила О.І. Семикіна, зазначаючи, що приховування, хоча об’єктивно і

поєднане з основним злочином, проте не заподіює дійсної шкоди його безпо-

середньому об’єктові і спрямоване на заподіяння шкоди суспільним відносинам

винятково у сфері правосуддя [12, с. 70]. Водночас об’єкт злочину належить до

об’єктивних характеристик складу злочину, тому, вказуючи на об’єктивну

спільність причетного та основного злочину, О.І. Семикіна тим самим підводить

до думки про спільність об’єкту основного злочину та причетності. Так само і

К.Н. Серьожкіна зазначає, що норми інституту причетності історично виникли як

правовий засіб попередження окремих злочинів і ці норми забороняють діяння,

які виконують роль умови, що сприяє або полегшує вчинення злочину іншою особою, його приховування чи продовження злочинної діяльності [17, с. 8].

Н.С. Косякова вказує на подвійну попереджувальну силу норм інституту

причетності до злочину: з одного боку, усуваючи сприятливі умови для

здійснення злочинної діяльності, вони спрямовані на створення безпечних умов

життя членів суспільства; з іншого, забезпечуючи невідворотність відповідальності

за конкретні злочини, сприяють скороченню латентних деліктів, їх розкриттю і

виявленню злочинців [18, с. 6].

Дослідники Г. Віттенберг, П. Панченко вказують на наявність спільних

об’єктивних ознак між основним злочином та причетністю [19, с. 8–9]. На нашу

думку, цими об’єктивними ознаками і є посягання причетності на той самий

об’єкт, що й основний злочин.

На користь позиції, що причетність, окрім відносин правосуддя, посягає

також на об’єкт основного злочину, свідчить і аргумент А.В. Зарубіна, що

«встановлення кримінальної відповідальності за причетність до злочину першу

чергу, з прагненням держави отримати додаткові засоби протидії злочинності в

цілому, а не окремим видам злочинів» [10, с. 83]. Далі автор допускає двооб’єктність

окремих видів причетності, пояснюючи свою думку тим, що «причетність до

злочину в окремих її формах, оскільки злочини, які до неї належать розташовані

в різних главах КК РФ, посягає і на різні об’єкти кримінально-правової охорони»

[10, с. 88].Очевидно, що відмежувавшись від інституту співучасті у злочині,

трансформувавшись у вторинну злочинну діяльність, причетність до злочину тим

не менше залишила за собою окремі риси співучасті. Більшість дослідників

інституту причетності до злочину однією з головних ознак причетності називають

їїзв’язок з основним злочином, проте жоден з авторів чітко не визначив характеру

цього зв’язку, в чому він полягає. Видається, що цей зв’язок полягає саме у

спільності об’єкта, тобто сутність зв’язку причетності з основним злочином

полягає у тому, що причетність до злочину посягає також і на ті суспільні

відносини, що й основний злочин.

Науковець А.В. Савченко, аналізуючи об’єкт злочину, вказує, що «при заподіянні

шкоди хоча б одному елементу суспільних відносин, руйнуються, спотворюються всі

інші. Механізмспричиненняшкоди суспільнимвідносинамполягає в тому, що злочин,

посягаючи хоча б на один з його елементів, руйнує їх у цілому» [20, с. 81].

Досліджуючи питання причинного зв’язку у кримінальному праві, взаємо-

зв’язок необхідності та випадковості, Н.Н. Ярмиш вказує на існування систем,

утворених великою кількістю елементів. Кожне з явищ у системі розглядається як

випадковість, оскільки між елементами немає прямих безпосередніх залежностей

один від одного. Роль системного, синтезуючого начала виконує спільність

походження чи існування складових такої системи. Тому взаємозв’язок між

елементами в таких системах носить узагальнений, глибоко опосередкований

характер [21, с. 160–161]. Справді, між основним злочином та причетним немає

прямої безпосередньої залежності, але тим не менше спільним між ними є

наявність певної системи, яка полягає у залежності причетності до основного

злочину. Тому те, що і основний злочин, і причетний належать до однієї системи, і

пояснює посягання причетності на об’єкт основного злочину. Тож зв’язок між

основним злочином та причетністю є нічим іншим, як поясненням того, що

причетність посягає на той же самий об’єкт, що й основний злочин. А.Д. Макаров

твердо переконаний, що приховування, наприклад, родича-убивці, не лише

глибоко аморально, але й суспільно-небезпечно. Продовжувати приховувати його – це давати мовчазну згоду на вчинення ним нових злочинів [22, с.95]. Справді,

приховуючи вбивцю, винна особа ставить у небезпеку суспільні відносини щодо

права інших осіб на життя, оскільки усвідомлює, що внаслідок її дій по

приховуванню можуть бути вчинені інші насильницькізлочини. Незважаючи на те,

що приховування вчиняється після вчинення злочину, воно посягає на об’єкт

основного злочину, оскільки потрібно керуватися тим, що особа, яка вчинила

основний злочин є суспільно-небезпечною і може вчинити аналогічний злочин, а

приховування злочину створює умови для того, щоб виконавець основного

злочину продовжував створювати загрозу для суспільства вчинення тотожних із

уже вчиненим злочинів.

Натомість В.Н. Зирянов зазначає, що спрямовуючи репресію проти осіб,

причетних до злочину, держава бореться не з приховуванням, недонесенням чи

потуранням, а з суспільно-небезпечним посяганням на той чи інший об’єкт,

тому визначальним об’єктом посягання осіб, причетних до злочину, необхідно

визнати той об’єкт, на який було направлено приховуваний злочин або злочин,

про який не було повідомлено владі, чи злочин, який не припинила посадова

особа [14, с. 173–174].

На користь спільності об’єкта посягання причетності з об’єктом основного

злочину говорить те, що приховування злочину є кримінально-караним залежно від

важкості основного злочину, тобто від того, наскільки серйозна була заподіяна

шкода суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законодавством.

Також і більшість дослідників інституту причетності вказують на залежність

суспільної небезпеки причетності від суспільної небезпеки основного злочину. Ще одним підтвердженням того, що причетність, в тому числі і приховування

злочину посягає на об’єкт основного злочину є та обставина, що визнаючи

об’єктом причетності нормальну діяльність органів правосуддя, не бралося до

уваги, що система правосуддя працює для того, щоб припинити правопорушення,

притягнути винного до відповідальності, при цьому одним із завдань відповідаль-

ності є запобігання вчиненню винним злочинів у майбутньому, а якщо особу не

притягнули до відповідальності внаслідок причетних дій іншої особи, це означає

загрозу вчинення аналогічних злочинів у майбутньому, а отже, і порушення

суспільних відносин щодо основного злочину.

Узагальнивши зазначене доходимо до висновку, що об’єкт причетності до

злочину становлять правовідносини, що забезпечують правосуддя, а також

правовідносини, на які посягає основний злочин. При цьому жодні з відносин не

мають домінуючого значення в об’єкті.

Список використаної літератури

1. Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і

свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України) : монографія /

С.Я. Лихова. – К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. –

573 с.

2. Баймурзин Г. Ответственность за прикосновенность к преступлению / Г. Баймурзин. –

Алма-Ата : Наука, 1968. – 188 с.

3. Бушуев И.А. Ответственность за укрывательство преступлений и недоносительство /

И.А. Бушуе. – М. : Юридическая литература, 1965. – 137 с.

4. Блум М. Ответственность за укрывательство преступлений и недонесение по

уголовным кодексам союзных республик / М. Блум // Ученые записки латвийского

государственного университета имени П. Стучки. – Т. 44. – Вып. 4. – Рига, 1962, –

С. 75–93.

5. Носкова Н. Ответственность граждан за преступления против правосудия / Н. Носкова –

М., 1975. – 37 с.

6. Радунцева Н.Г. Об определении понятия прикосновенности / Н.Г. Радунцева // Роль

аппарата уголовного розыска и следствия в борьбе с преступностью. Труды омской

высшей школымилиции МВДСССР, 1973 – Вып.14. – С. 117–130.

7. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів : навч. посіб. – 2-ге вид. / М.Й. Коржансь-

кий. – К. : Атіка, 2002. – 640 с.

8. Лемешко О.М. Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину : дис. …

канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / О.М. Лемешко. – Х., 2001. – 201 с.

9. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-е вид, перероб.

та доп. ; відп. ред. С.С. Яценко.– К. : А.С.К., 2002. – 968 с.

10. Зарубин А.В. Уголовно-правовое регулирование прикосновенности к преступлению :

дисс… канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / А.В. Зарубин. – Тюмень, 2004. – 190 с.

11. Васильев А.А. Уголовно-правовая характеристика прикосновенности к преступлению :

автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 /

А.А. Васильев. – Екатеринбург, 2009. – 28 с.

12. Семыкина О.П. Ответственность за укрывательство преступлений по уголовному

праву России : дисс… канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / О.П. Семыкина. – Ставрополь,

2003. – 212 с.

13. Смирнов В.Г. Понятие прикосновенности по советскому уголовному праву /

В.Г. Смирнов. – Ленинград : Издательство Ленинградского университета, 1957. –

129 с.

14. Зырянов В.Н. Попустительство по службе, совершаемое в правоохранительной сфере

(уголовно-правовая оценка, проблемные ситуации, в законодательстве и правопри-

менительной практике и пути их решения) : дисс… д-ра. юрид. наук : спец. 12.00.08 /

В.Н. Зырянов. – Ставрополь, 1999. – 606 с.

15. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / за

ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К. : Каннон; А.С.К, 2003. – 1104 с.

16. Разгильдиев Б.Т. Уголовно-правовые проблемы прикосновенности к преступлению /

Б.Т. Разгильдиев. –Саратов : Издательство Саратовского университета, 1981. –

111 с.

17. Сережкина К.Н. Прикосновенность к преступлению в уголовном праве России :

Оптимизация норм и практики их применения : автореф. дисс. на соискание уч.

степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / К.Н. Сережкина. – Самара, 2009. – 24 с.

18. Косякова Н.С. Прикосновенность к преступлению по российскому уголовному праву :

Становление, состояние и перспективы развития: автореф. дисс. на соискание уч.

степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Н.С. Косякова. – М, 2001. – 24 с.

19. Виттенберг Г. Прикосновенность к преступлению по советскому уголовному праву /

Г. Виттенберг, П. Панченко. – Иркутск, 1976. – 49 с.

20. Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном

праве (философско-правовой анализ) / Н.Н. Ярмыш. – Харьков : Право, 2003.–

512 с.

21. Макаров А.Д. Уголовная ответственность за прикосновенность к преступлению : дисс. …

канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / А.Д. Макаров. – М., 2004. – 176 c.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук