Головна

ПРИНЦИП «NON BIS IN IDEM»: ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ СТАНОВЛЕННЯ І. Гнатів


УДК 343.211

ПРИНЦИП «NON BIS IN IDEM»:

ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ СТАНОВЛЕННЯ

І. Гнатів

Львівський державний університет внутрішніх справ

вул. Городоцька, 26, 79007 Львів, Україна

 

Досліджуються передумови та причини становлення принципу «non bis in idem», його

відображення у пам’ятках права.

Ключові слова: принцип права, недопустимість подвійного інкримінування,

кримінальна відповідальність.

Для з’ясування поточного стану речей потрібно звернутися до минулого, щоб

уяснити, як було, що змінилося та на що можна очікувати в майбутньому. Принципи

права в цілому та кримінального зокрема не є винятком. Тому ми звернемося до

історії права, щоб з’ясувати причини виникнення, умови розвитку та вдосконалення

принципу «non bis in idem». Важливість історичного аспекту розгляду принципу

«non bis in idem» полягає у віднайдені аргументів на користізначимості цього явища

в кримінальному праві. На основі попередніх напрацювань можна спрогнозувати

його подальшу «правову долю».

У науковій літературі лише фрагментарно висвітлювалися питання історії

принципу недопустимості подвійного інкримінування у працях М.І. Байтіна,

Ю.Ю. Ветютнева, В.О. Гацелюка, С.Ю. Сумеркова, І.С. Тишкевича, В.А. Четвернина.

Також не приділялася належна увага вивченню взаємозв’язків між формами

закріплення принципу справедливості в ранніх джерелах права та принципу

«non bis in idem» у сучасних кримінально-правових актах. Усе це спонукає до

детального вивчення історії такого принципу кримінального права як

недопустимість подвійного інкримінування.

Мета дослідження. На основі аналізу наукових прац

ь розкрити історичне

становлення принципу «non bis in idem» та з’ясувати його значення для

правотворчої діяльності в сучасних умовах Об’єктивна зумовленість як загальна ознака принципів, дає можливість усвідо-

мити процес виникнення будь-якого принципу, що включає в себе передумови,

причини, етапи його становлення та розвитку. Зародження принципу та його

подальша ґенеза може відбуватися, як одноактна дія, а може займати тривалий

відрізок часу та охоплювати не одну історичну епоху. Важливу роль у цьому

процесі відіграють передумови та причини. Передумова – попередня умова

існування, виникнення, діяння чого-небудь. Під причинами у філософії розуміють

поняття, яке означає спричиняючий і передуючий в часі елемент причинно-

наслідкового зв’язку явищ [1, с. 32].

Причини, які сприяють формуванню принципів права, за характером можна

класифікувати на об’єктивні та суб’єктивні. Об’єктивні причини, як правило,

виникають самі по собі та не залежно від волі людини. Такими причинами можна

назвати: особливості історичної епохи; еволюцію права; зміну правосвідомості

суспільства; ціннісну переорієнтацію суспільства тощо.

Розглянемо більш детально кожну з названих причин. Кожній історичній епосі

притаманні власні процеси та особи, які її творять. Юриспруденція, як одна з суспільних наук, увібрала у себе елементи, які виникли у різні часи та містилися у

різних джерелах: церковних книгах, трактатах, працях окремих мислителів, ранніх

пам’ятках права, тощо. Більшість принципів сучасного права беруть свій початок з

римського права.

Еволюція права – це незворотній та безперервний процес, що дає можливість

йому залишатися ефективним та сучасним регулятором суспільних відносин.

Звернемо увагу, що еволюція – це однозначно зміни, але ці зміни не впливають на

сутність права. Оскільки право – цілісна система, то відповідно еволюціонують усі

його елементи, в т.ч. і принципи права.

Зміна правосвідомості суспільства тісно пов’язана з попередньою причиною,

оскільки зміна права відбувається через зміни у суспільних відносинах. Більшість

принципів права виражають основні та беззаперечні правила, що впливають на

розвиток галузевих норм, тому їх усвідомлення, правове осмислення в суспільстві

є дуже важливим, бо це відображається на їх дієвість.

Ціннісну переорієнтацію суспільства можна спостерігати на протязі усього

людського існування. Так само відбувалося з правом: спершу право захищало

знать від простого народу, згодом власність одних від посягань інших, при цьому

покарання, які передбачалися за ці діяння були жорстокими, а деякі з них навіть

мали характер мучення та були спрямовані проти людини, наприклад, смертна

кара, членоушкоджучі покарання та ін. Згодом в праві панівним став ант ропо-

логічний підхід, який центральною цінністю називає людину (її життя, здоров’я,

честь та гідність). Цей підхід є актуальним і сьогодні, а своє відображення він

знаходить саме у принципах, зокрема, таких, як принцип гуманізму, законності та

принцип «non bis in idem» та ще цілого ряду принципів. Суб’єктивні причини – це ті, які виникають виключно з волі людини та існують

доти, поки не будуть усунені нею. Ця група причин включає: інтенсивність

нормотворчої діяльності; професійність осіб, які здійснюють правозастосовну

діяльність; суспільні інтереси; недосконалість законодавства; зміну зв’язків в

суспільствіміжйого учасниками тощо.

Інтенсивність правотворчої діяльності безпосередньо пов’язана із

законодавцем, який, створюючи та приймаючи норми, одночасно закладає певні

принципові положення, на яких потім базується уся подальша його діяльність та

відповідно до яких реалізуються ці норми. Саме тому в римському приватному

праві стільки уваги було приділено принципам, які виконували роль не лише

вказівників на шляху розвитку права, а й були нормами-регуляторами, тобто

згідно певного принципу вирішувався спір чи справа. У сучасних умовах на

основі окремих принципів та тлумачення їх змісту приймають рішення органи

судової влади в Україні (Конституційний Суд України, Верховний Суд України,

Вищий Спеціалізований Суд з розгляду цивільних і кримінальних справ), у

міжнародному судочинстві, як приклад, можна назвати Європейський суд з прав

людини.

Від професійності осіб, які застосовують норми права, залежить, чи

ефективною, справедливою та максимально індивідуалізованою буде ця норма.

Прикладом такої індивідуалізації є порядок призначення покарання в

кримінальному праві. Серед механізмів індивідуалізації можна назвати обставини,

які обтяжують покарання, обставини, які пом’якшують покарання, призначення

покарання більш м’якого, ніж передбачено законом, а також принципи

кримінального права: «non bis in idem», економії кримінально-правової репресії та

індивідуалізації відповідальності та покарання. Суспільні інтереси, як суб’єктивна причини виникнення соціально-правових

явищ, є найбільш нестабільною. Особа, яка порушила норми закону, повинна

понести справедливе покарання, а, щоб призначити таке покарання, знову потрібно

звернутися до усталених у цьому суспільстві принципів покарання злочинців.

Якщо таких принципів не існує, то сказати, що призначене покарання є справедливим

не можна. За таких умов воля правителя стає правом (законом), що суперечить

сутності права. Ш.Л. де Монтеск’є в своїй праці «Про дух законів» писав:

«Кримінальнізакони в деспотії – відсутні». Все вирішуєтьсяфантазієюпаші [2].

Таким чином, принципи права інтегрують в себе як об’єктивні, так і

суб’єктивні начала. Принципи права, з одного боку, – підкреслює М.І. Байтін, –

відображають його об’єктивні властивості, зумовлені закономірностями розвитку

даного суспільства, всім спектром історично характерних йому інтересів, потреб,

суперечностей та компромісів класів, груп і прошарків суспільства. З другого боку,

в принципах права втілюється суб’єктивне сприйняття його членами суспільства,

їх моральні та правові погляди, почуття, потреби, виражені в різних вченнях,

теоріях, підходах праворозуміння. Тому принципи права повинні розглядатися з

врахуванням як єдності, так і особливостей обох зазначених сторін [3, с. 25].

Перейдемо до безпосереднього дослідження становлення та розвиту принципу

«non bis in idem» з урахуванням вищезазначених передумов та причин в періоди:

до нашої ери та період середніх віків нашої ери. Зазначимо, що дослідження буде

проведено від становлення принципу відплатної справедливості, який був

прототипом принципу «non bis in idem». Відплатна справедливість є одним із трьох

основних різновидів справедливості (зрівнюючої та розподільчої). Вона

поширюється на сферу покарань за правопорушення, в тому числі й злочини. Біля

витоків ідеї відплатної справедливості стоїть архаїчний принцип еквівалентної

відплати (принцип таліону). Зміст відплатної справедливості можна передати

виразом «покарання має бути рівним шкоді, завданій злочином». У деяких країнах

збереглася історична назва цього принципу наприклад ст. 6 КК Російської

Федерації, закріплює принцип справедливості. Ми будемо розглядати принцип

справедливості як історичну назву кримінального принципу «non bis in idem». Зокрема, зазначається, що: «цей принцип відомий з часів римського права:

«non bis in idem» (не двічі за одне) або більш точно – bis de eadem re non sit actio

(двічі в одній справі позов недопустимий). Він передбачає, що правове покарання

повинно бути співмірним правопорушенню (злочину), і якщо особа покарана «по

праву», тобто співмірно (справедливо), то повторно вона каратися вже не може»

[4, с. 128]. Однак, на нашу думку, цей принцип був відомий з ранньохристиянських

часів (більше 2000 років до н.е.).

Період до нашої ери представлений такими джерелами: Біблія (Х–І ст. до н.е.),

Закони Хаммурапі (кін. ХХ – поч. ХVI ст.ст. до н.е.), Хетські закони (кін. ХVI–

ХV ст.ст. до н.е.), Середньоасирійські закони (ІІ ст. до н.е.), Закони Ману (ІІ ст.

до н.е. – І ст. н.е.). Загальними рисами цих пам’яток, як історії, так і права, є те, що

вони були першими спробами урегулювати відносини «злочину та кари», в них

чітко прослідковується еволюція розуміння справедливості відносно призначення

покарання винній особіза вчинений нею злочин.

«А якщо станеться нещастя, то даси душу за душу, око за око, зуба за зуба,

руку за руку, ногу за ногу, опарення за опарення, рану за рану, синяка за синяка»

(Кн. Вихід 20, 21; 23–25). Саме так, в Біблії – книзі книг – визначається наслідки

тяжких переступів. За уявленнями тогочасного суспільства справедливість

дорівнювала співмірності у прямому розумінні цього слова, тобто причинена шкода визначала міру покарання, а, точніше, покарання було ідентичне злочину,

смерть каралася смертю. Така відплатність більш відома, як принцип «таліону»,

винятків з нього не передбачалося. Цей архаїчний принцип став початком

становлення та розвитку принципу «non bis in idem». Хоча принцип таліону і

відзначається дещо надмірною жорстокістю, але навряд чи можна заперечити його

справедливість. Спільними ознаками обох принципів є те, що покарання має

відповідати злочинному діянню, бути справедливим та, мабуть, ефективним, а

також елементом цих принципів є рівність осіб перед законом, як це недивно.

Принципу таліону чужий гуманізм та мета сучасного покарання – виправлення та

запобігання вчиненню нових злочинів засудженими, так і іншими особами. Проте,

такий стан речей був цілком виправданий суспільною свідомістю та рівнем права.

Принцип «non bis in idem» сьогодні виконує ту ж роль, що й «таліон» у свій час, а

саме встановлює єдине чітке правило, якого повинні дотримуватися при здійсненні

правової оцінки діяння особи, тим самим не допускається дискримінація та

забезпечується соціальна та правова справедливість. Саме в принципі недопус-

тимості подвійного інкримінування знаходить своє втілення ідея відплатної

справедливості – «кожному воздасться за його ділами», що зародилася в часи

«таліону».

Не лише в Біблії принцип таліону визначає процедуру оцінки та призначення

кари, Звід законів Хаммурапі (Законник Хаммурапі) теж чітко називає цей

принцип. Характерно, що застосування таліону Хаммурапі суттєво розширив,

порівняно з попередніми часами, а практику грошової компенсації, навпаки, різко

скоротив – без сумніву, керуючись своїми уявленнями про справедливість,

частково успадкованими від кочових предків, а частково продиктованими

бажанням, не давати багатим переваг перед бідними [5]. Хаммурапі постійно

прагне справедливості за рахунок порівняння покарання з тяжкістю злочину.

Статті Законника, які були побудовані за принципом таліону, переважно

формулювалися наступним чином: «Якщо будівельник побудує будинок і виконає

свою роботу недобре і дім обвалиться, і спричинить смерть господаря, повинен

будівельник бути вбитим». Своєрідним виявом «таліону» була стаття, згідно з

якою «кожен хто, неправдиво обвинувачує іншого у вбивстві повинен нести

відповідну кару, яка передбачається за вбивство, тобто підлягає смертній карі» У Хетських законах немає згадки про принцип таліону, навпаки, смертна

кара та тілесні покарання застосовуються в невеликій кількості випадків

(переважно за державні злочини), тобто про співмірність покарань та злочинів у

такому розумінні, яке притаманне Біблії та Законам Хаммурапі не доводиться

говорити. В цілому, для Законів (хетів) характерна доволі висока, на ті часи,

свого роду розсудливість. Так, більшість злочинів, у тому числі вбивства, і тим

більше крадіжки, караються не смертю, а штрафами [6]. Проте, назвати такі

закони справедливими важко, хоча б тому, що штрафи за злочини вчиненні щодо

вільної людини в декілька разів були вищими, ніж за такі самі діяння відносно

раба. Як бачимо, рівність, якої прагнув цар Хаммурапі не притаманна Хетським

законам. Це означає, що одна з ключових характеристик справедливості –

рівність – абсолютно відсутня. Звідси, виникають суспільні конфлікти та

підвищується рівень злочинності. Таким чином, можна констатувати, що

суспільного блага у суспільстві хетів за допомогою законів досягти не вдалося.

Крім того, можна поставити під сумнів гуманізм Хетських законів. Він

пояснюється тим, що хети здебільшого займалися торгівлею та розвивали

власний товарообіг, тому штрафи, як один зі способів одержання грошей, був для них оптимальним варіантом. Хоча мотиви в такому випадку, мабуть, не мають

переваги над кінцевим результатом.

Середньоасирійські закони – це доволі нерозвинуті та слабо організовані акти

порівняно з попередніми досліджуваними текстами. Їх суть зводиться до

підтримання панівного стану глави общини та його прав щодо членів сім’ї. Сфера

правопорушень та покарань не така багата своєю казуальністю, як Законник

Хаммурапі. Відсутні єдині критерії для застосування покарання та навіть

встановлення певного виду покарання за злочин, що дає підстави зробити

висновок, все вирішувалося за волею того, хто здійснював правосуддя, а в деяких

випадках – глави дому. Так, якщо чоловік або жінка зайшли в дім і вбили чоловіка

або жінку, вбивць повинно бути передано господарю дому. Якщо його воля, він

може їх вбити; якщо його воля, він може компенсувати собі втрату, забравши їх

майно. Також передбачалася можливість призначення покарання «на розсуд царя»

[7]. Основним проявом принципу справедливості є те, що в Законах передбачалося

чимала кількість випадків, коли покарання просто не призначалися.

У Законах Ману принцип відплатної справедливості проявлявся у тому, що

допускалося вбивство вбивці. Також велике значення мало те, наскільки тяжким

був злочин, оскільки давався перелік тих діянь, які не були злочинами та тих, які

відносилися до тяжких гріхів.

Ідея справедливості покарань чітко простежується у римському праві. Саме в

Римській імперії було встановлено правило, відповідно до якого кожен, хто заподів

шкоду повинен понести покарання. При цьому шкода і покарання має бути рівним,

тобто принцип таліону визнавався на державному рівні, більш того, це був

правовий звичай. Вважалося, зазнавши рівної шкоди (пошкоджень), потерпілий та

правопорушник знаходяться у рівних умовах перед державою та відновлюється

загальна гармонія у взаємовідносинах «потерпілий – злочинець – держава». Отже, законодавство періоду до нашої ери, в основному, містило певні

положення, які свідчили про зародження ідеї відплатної справедливості, яка

притаманна принципу «non bis in idem». В одних актах ця ідея була домінуючою та

чітко вираженою, в інших вона підтримувалася частково. В її основу було

покладено розуміння у ті часи поняття «справедливості» і прагнення його

реалізувати в суспільстві та державній політиці. При цьому спроби утвердження

принципу «non bis in idem» у тому розумінні, яке він має у сучасному праві є

надзвичайно важливим та цінним досвідом. Внесок римського права неоціненний,

оскільки воно сформулювало лаконічний вираз принципу недопустимості

подвійного інкримінування та розкрило його зміст, який і сьогодні не завжди

повною мірою враховується на практиці та у законодавстві.

Період середніх віків нашої ери характеризується прийняттям великої

кількості правових актів за основу в яких було взяте римське право. Ми

зосередимо свою увагу на таких актах: Салічна правда (V–VІ ст.), Баварська правда

(VІІ–VІІІ ст.), Русько-Візантійський договір 911 року (ІХ ст.), Руська правда

(Х ст.), Соборне уложення 1649 року (ХVІ ст.).

Салічна та Баварська правди були законами варварських, германо-франкських

племен. Основними рисами кримінального права тих часів було те, що усі злочини

каралися штрафом, навіть за вбивство вільної людини, передбачалася віра, тобто

грошеве покарання. Кожен злочин мав свою ціну. Принцип справедливості у цих

законах забезпечувався тим, що за певний однаковий вид злочинів встановлювалося

приблизно рівний розмір штрафу. Наприклад, при крадіжці на полюванні або

рибальстві призначалисяштрафи залежно від предмета вкраденого від 12 до 30 сол [8]. У свою чергу Руська правда також відмовилася від тілесних покарань, за

винятком побиття холопом вільної людини. Покаранням за злочини був штраф

(віра для князя та головщина для потерпілого або його родичів). Головне правило

Руської правди можна сформулювати так: злодію, бий, кради, вбивай, скільки

хочеш, тільки за все плати справно. В цілому, основним порушенням принципу

справедливості в Руській правді було те, що життя холопа не становило жодної

цінності на відміну від благ панівної верхівки (не говорячи про їхжиття).

В Русько-Візантійському договорі 911 року та Соборному уложенні 1649 року

зберігається смертна кара та тілесні покарання, а також встановлена система

штрафів. Головною метою покарання було залякування, відплата з боку держави,

ізоляція злочинця від суспільства. Якщо говорити про ідею відплатності, то вона

реалізовувалася саме через покарання вбивства смертною карою. Ці два акти

різняться за часом прийняття, але вони рівною мірою наслідують принцип таліону

з усіма його вадами, про які йшлося вище.

Підводячи підсумок, можна сказати, що період середніх віків ще більше

пройнятий ідеєю справедливого покарання, гуманного та рівного ставлення до осіб

незалежно від їх походження та соціального становища, що сьогодні втілена у

кримінально-правовому принципі «non bis in idem». Становлення певного правового принципу, у тому числі принципу «non bis in

idem», відбувалося у певній послідовності: спочатку було виявлено певну

об’єктивну повторюваність фактів в сфері держави і права, яка може бути оцінена

позитивно або негативно. Так чи інакше, правовий принцип виникає на основі

закономірності, але суттєво відрізняється від неї механізмом дії – він завжди

втілюється в життя свідомо, через силу державного примусу [9, с. 41–42]. Принцип

«non bis in idem» є загальновизнаним, проте на сьогоднішній день не має єдиного

розуміння його змісту, хоча не піддається сумніву те, що свій початок цей принцип

бере з часів існування канонічного та звичаєвого права. Варто зауважити, що

процес розвитку принципу «non bis in idem» ще не завершився. Остаточно не

встановлено його зміст, не визначено місце цього принципу в системі права в

цілому та кримінального права зокрема. На цьому етапі, однозначно, можна

стверджувати, що принцип «non bis in idem» вкоренився у кримінальному праві

України, у вузькому значенні його зміст розкривається через поняття справедли-

вості, він є тісно пов’язаний з іншими принципами кримінального права, зокрема

принципом економії кримінально-правової репресії, принципом індивідуалізації

кримінальної відповідальності, а також принципами кримінально-правової каліфі-

кації, наприклад принципами точності та повноти. Окрім того, даний принцип

отримав своє закріплення саме, як принцип кримінального права, принцип

справедливої кари за злочин, яка ґрунтується на ідеї відплатності та співмірності

шкоди її наслідку у вигляді покарання.

Список використаної літератури

1. Бусел В.Т. Великий тлумачний словник сучасної української мови / В.Т. Бусел – К. ;

Ірпінь : ВТФ «Перун», 2001. – 957 с.

2. Монтескье Ш.Л. «О духе законов» / Ш.Л. Монтескье : [Электронный ресурс]. – Режим

доступа : http://www.montesk.info

3. Сумерков С.Ю. Принципы права и исключения в праве: аспекты соотношения /

С.Ю. Сумерков. – Государство и право, 2009. – № 5. – С. 23–30.

4. Четвернин В.А. Введение в курс общей теории права и государства : учеб. пособ. – М. :

Институт государства и права РАН, 2003. – 204 с.

5. Законы вавилонского царя Хаммурапи : [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://www.hist.msu.ru

6. Хеттские закони : [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.hist.msu.ru

7. Среднеассирийские законы : [Электронныйресурс]. – Режимдоступа : http://www.hist.msu.ru

8. Салическая правда. : [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.hist.msu.ru

9. Ветютнев Ю.Ю. Государственно-правовые закономерности (Введение в теорию) /

Ю.Ю. Ветютнев. – Элиста, 2006. – 204 с.

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук