Головна

ЗМІСТ ВИНИ: ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ ТА ВОЛЬОВИХ АСПЕКТІВ В. Бурдін


УДК 343.721

ЗМІСТ ВИНИ: ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ ТА ВОЛЬОВИХ АСПЕКТІВ

В. Бурдін

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

В статті аналізуються спірні аспекти співвідношення інтелектуальних та вольових

моментів психічної діяльності при визначенні окремих видів вини. Доводиться необхідність

розмежування умисних видів вини, в першу чергу, на підставі різного ступеня

передбачення наслідків. Обґрунтовано необхідність визначити психічне ставлення особи

до діяння при формулюванні необережних видів вини.

Ключові слова: вина, злочин, необережність, передбачення, умисел, усвідомлення.

Незважаючи на те, що у вітчизняному кримінальному законодавстві визначення

окремих видів вини можна віднести до так званих традиційних положень, в

кримінально-правовій науці питання, які стосуються загального поняття вини,

визначення її форм, змісту, залишаються одними з найбільш складних та

дискусійних. Проблеми, які стосуються змісту вини, розмежування її окремих форм

та видів, детально досліджували у своїх працях Р.В. Вереша, А.І. Злобін, Н.Г. Іванов,

В.В. Лунеєв, В.П. Мальков, С.І. Нежурбіда, Б.С. Нікіфоров, І.А. Петін, О.І. Рарог,

В.А. Якушин та інші відомі вчені. Разом з тим, багато питань, які стосуються

розмежування окремих видів вини залежно від поєднання у їх змісті інтелектуальних

та вольових моментів психічної діяльності, і надалі залишаються спірними та

потребують свого вирішення.

Неоднаково вирішувалося це питання і в історії вітчизняного кримінального

законодавства. Так, при формулюванні різних виді

в вини законодавець тривалий

час не вказував вказівку на психічне ставлення особи до вчинюваного суспільно

небезпечного діяння, обмежуючись при цьому лише вказівкою на психічне

ставлення особи до наслідків цього діяння. Так було сформульовано визначення

видів умисної та необережної форм вини в ст. 11 КК УРСР 1922 р., в ст. 6

Основних начал кримінального законодавства СРСР та союзних республік

1924 р., в ст. 9 КК УРСР 1927 р. І тільки в ст. 8 Основ кримінального

законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 р., а згодом відповідно і в

ст. 8 КК УРСР 1960 р. при визначенні видів умислу законодавець використав

таку ознаку як вказівку на «усвідомлення особою суспільно небезпечного

характеру свого діяння». Проте незважаючи на це, формулювання необережних

видів вини і надалі відбувалося без використання вказівки на психічне ставлення

особи до вчинюваного діяння. На сьогодні формулювання окремих видів, яке подається законодавцем в КК

України, викликає окремі застереження, в першу чергу, з урахуванням різного

використання ознак – «усвідомлення» та «передбачення». Перш за все, треба

вказати, що визначення окремих видів вини розраховане тільки на злочини з

матеріальним складом. В літературі вже давно вказують на недосконалість такого

законодавчого підходу. Адже стосовно злочинів з формальним складом

встановлення вини повинно відбуватися тільки стосовно діяння, оскільки наслідки

знаходяться за межами складу злочину, а тому ні момент передбачення наслідків ні вольове ставлення до них тут не мають значення [1, с. 37; 2, с. 115, 117; 3, с. 147,

149; 4, с. 201–202; 5, с. 54; 6, с. 37].

На думку В.Ф. Щєпєлькова, є два можливих варіанти вирішення цієї

проблеми. Перший, це коли незалежно від того вказані наслідки в законі чи не

вказані, але психічне ставлення до них обов’язково треба встановлювати

незалежно від юридичної конструкції складу злочину. Другий ґрунтується на тому,

що коли наслідки не вказані серед конститутивних ознак об’єктивної сторони

складу злочину, це означає, що вони не мають кримінально-правового значення

для встановлення певного виду вини, а отже і для притягнення особи до

кримінальної відповідальності. Проте вони можуть враховуватися як обставина, що

має значення для призначення покарання. При цьому він вважає, що більш

правильним є саме другий варіант вирішення вказаної проблеми [4, с. 201–202].

Дійсно, якщо наслідки не вказані самим законодавцем серед ознак об’єктивної

сторони складу злочину, то незрозумілим залишалося би питання, а які саме

наслідки повинна передбачати особа для встановлення певного виду вини.

Крім цього, на наш погляд, необхідно звернути увагу також і на колізію, яка

існує між загальним поняттям вини, яке подається в ст. 23 КК України, та

визначенням видів необережної форми вини. Так, в ст. 23 КК України вказується,

що виною є психічне ставлення особи до вчинюваної нею дії чи бездіяльності,

передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або

необережності. Разом з тим, в ст. 25 КК України, формулюючи поняття видів

необережної форми вини, законодавець не вказує на психічне ставлення особи до

самого діяння, обмежуючись вказівкою на психічне ставлення тільки до наслідків.

В літературі вже обговорювалася вказана проблема.

При цьому окремі вчені намагаються обґрунтувати правильність саме такого

законодавчого підходу. Так, О.І. Рарог наводить кілька аргументів, чому

законодавець при визначенні видів необережної форми вини не визначає

психічного ставлення винного до самого діяння: – по-перше, відповідальність за необережність, як правило, настає при наявності

суспільно небезпечних наслідків, а тому ставлення до діяння не має тут

принципового значення;

– по-друге, наслідки – це саме та об’єктивна ознака, яка надає необережному

злочинові суспільної небезпеки, а тому відношення до наслідків є

відношенням до суспільної небезпеки і самого діяння [7, с. 112].

У кримінально-правовій літературі немає єдності думок про те, який

інтелектуальний момент є домінуючим і в генетичному плані початковим:

усвідомлення суспільної небезпеки діяння або передбачення суспільно небезпечних

наслідків. Окремі вчені вважають, що немає потреби одночасно використовувати в

законі вказівку і на усвідомлення свого діяння і на передбачення наслідків цього

діяння, і пропонують при цьому обмежитися лише якоюсь однією ознакою при

формулюванні окремих кримінально-правових понять. З приводу того, якою саме з

цих ознак можна обмежитися при формулюванні кримінально-правових понять

науковці висловлюють протилежні точки зору.

Так, на думку Н.Г. Іванова, неможливо передбачати настання наслідків від

свого діяння і при цьому не усвідомлювати значення цього діяння. Передбачаючи

настання суспільно небезпечних наслідків, суб’єкт усвідомлює розвиток

причиннового зв’язку та характер можливого злочинного результату. Отже, якщо

передбачення входить в склад усвідомлення, то, на думку Н.Г. Іванова, немає

потреби виділяти його в якості окремої ознаки [5, с. 56]. Іншими словами, на його думку, цілком достатнім буде залишити в законі вказівку тільки на усвідомлення

особою суспільної небезпечності свого діяння і не вказувати при цьому на

можливість особи передбачати наслідки цього діяння.

Інші науковці вважають, що генетично первинним є не усвідомлення діяння, а

саме передбачення його наслідків [8, с. 93; 4, с. 205]. На думку В.А. Нерсесяна,

спочатку суб’єкт «прораховує» наслідки своїх діянь, а потім дає оцінку своїм

діянням як небезпечним. Усвідомлення характеру діяння відбувається на підставі

передбачення, а не навпаки [9, с. 27]. У психологічній літературі також під крес-

люється те, що про усвідомлення особою суспільноїзначущості свого діяння можна

говорити лише тоді, коли вона передбачає його наслідки [10, с. 10]. З урахуванням

такого співвідношення понять «усвідомлення» та «передбачення» В.П. Мальков та

А.П. Козлов взагалі пропонують при формулюванні окремих видів вини

використовувати термін передбачення і до діяння, і до його наслідків. Вони

вважають, що оскільки вина завжди обернена в майбутнє, то мова йде не просто про

усвідомлення, а про передбачення характеру свого діяння та його наслідків [8, с. 93;

11, с. 568, 604]. З думкою про те, що передбачення наслідків є первинним по відношенню до

усвідомлення діяння, яке породжує ці наслідки, можна погодитися лише частково.

Як це випливає із ч. 2 ст. 11 КК України суспільно небезпечним є діяння, яке

заподіяло або могло заподіяти істотну шкоду фізичній чи юридичній особі,

суспільству або державі. Таким чином, суспільна небезпека діяння визначається

тими наслідками, яке це діяння заподіяло або могло заподіяти. З огляду на це, для

того, щоб говорити про усвідомлення суспільної небезпеки свого діяння треба

спершу передбачати, які суспільно небезпечні наслідки це діяння може

спричинити. І в цьому розумінні усвідомлення є похідним від передбачення

психічним процесом. Але не треба забувати про те, що перш ніж усвідомлювати

суспільну небезпеку свого діяння, передбачати значення його наслідків, треба

усвідомити фактичний характер цього діяння (його фізичні властивості) адже

тільки в такому випадку можна говорити про передбачення наслідків взагалі. І в

цьому відношенні усвідомлення діяння є первинним по відношенню до

передбачення його фактичних наслідків. Крім того, оскільки не всі склади злочинів

сформульовані як матеріальні тобто такі, що містять серед обов’язкових ознак

об’єктивної сторони вказівку на наслідки, юридично некоректним буде виглядати

визначення поняття різних видів вини шляхом використання тільки такої ознаки як

«передбачення». Адже в злочинах з формальним складом за такого формулювання

незрозумілим залишалося би питання про те, а які саме наслідки повинна

передбачати особа, коли жодний не має обов’язкового конститутивного

кримінально-правового значення.

За такого розуміння інтелектуальних та вольових аспектів психічного

відображення злочинної поведінки, нам видається, що правильно вирішують вказану

проблему ті науковці, які пропонують не протиставляти вказані форми відображення

дійсності, не намагатися замінити одну форму іншою, а показати їхню взаємо-

залежність та однакову необхідність при формулюванні окремих кримінально-

правових понять. Усвідомлення діяння і передбачення наслідків цього діяння є

окремими інтелектуально-психологічними ознаками, які хоч і взаємопов’язані, проте

не можуть бути замінені одна одною. Так, усвідомлення суспільної небезпечності

свого діяння не однозначно поняттю передбачення суспільно небезпечних наслідків.

Передбачення – це усвідомлення майбутнього від свого діяння, співставлення свого

діяння з тими наслідками, змінами в об’єктивному світі, які, на думку особи,настануть чи можуть настати. Проте, якщо інтелект особи не охоплює чи охоплює не

всі можливі віддалені наслідки, то це зовсім не означає, що у особи відсутнє

усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння. Ступінь, глибина

усвідомлення суспільної небезпечності свого діяння багато в чому визначає і

характер передбачення, його глибину та ясність [12, с. 22–23].

Так, Є.В. Шевченко, досліджуючи суб’єктивну сторону складів злочинів з

похідними наслідками, вказував, що при характеристиці психічного відношення

особи до похідних наслідків у багатьох випадках принципове значення мають

встановлення способу здійснення діяння, а так само рівень знань і досвіду, якими

володіє суб’єкт. В таких складах злочинів можливе поєднання як різних форм так і

різних видів вини [13, с. 5–6]. Таке поєднання різних видів вини в межах одного

складу є можливим як разз урахуванням того, що усвідомлення особою суспільно

небезпечного характеру свого діяння ще не визначає наперед її психічного

ставлення до наслідків. З урахуванням викладеного цілком можливо змоделювати

ситуацію, коли навіть в межах одного складу злочину буде встановлено, що особа

могла усвідомлювати суспільно небезпечний характер свого діяння але в силу тих

чи інших обставин не могла передбачати його наслідки.

Треба погодитися з Ф.Г. Гілязєвим, який вважає, що усвідомлення свого діяння

знаходиться в нерозривному зв’язку з передбаченням його наслідків. Зрозуміло, що

суспільно небезпечні наслідки можуть бути передбачені лише тоді, коли особа

усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння. Тому, вважає він,

можна було би вести мову про усвідомлення наслідків. Разом з тим, усвідомлення та

передбачення, на його думку, не є тотожним поняттями. Передбачення характеризує

більш-менш конкретизоване усвідомлення певних суспільно небезпечних наслідків.

Усвідомлення є більш широким поняттям, а передбачення є його різновидом і в

основному відображає ставлення свідомості до наслідків [14, с. 30]. При цьому

активність усвідомлення як разі проявляється у передбаченні. По суті вказану точку зору щодо співвідношення понять «усвідомлення» і

«передбачення» поділяють більшість науковців. Адже передбачення – це фактично

те ж усвідомлення, що охоплює в собі уявлення про небезпеку діяння і

причинновий зв’язок зі шкодою, що настала. Таким чином, передбачення, на

відміну від усвідомлення, завжди має конкретний характер. Особа в цьому разі

чітко усвідомлює, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати

певні наслідки [2, с. 118; 3, с. 144]. Можна погодитися з тими вченими, які вважають,

що поняття «усвідомлення» і «передбачення» відносяться між собою як рід та вид,

оскільки передбачення завжди по своїй суті є усвідомленням, але не завжди

усвідомлення є передбаченням [11, с. 568–569; 3, с. 146; 6, с. 39, 89–90]. Таким

чином, якщо діяння може спричинити багато різних наслідків але конкретизувати в

законі жоден з них немає потреби, можна говорити тільки про усвідомлення

особою суспільно небезпечного характеру свого діяння. В тих випадках, коли

виникає необхідність звернути увагу в законі на якомусь конкретному наслідку

(наслідках), крім вказівки на усвідомлення особою суспільно небезпечного

характеру свого діяння, треба використовувати і вказівку на передбачення саме

цього наслідку (наслідків), які в даному випадку мають кримінально-правове

значення.

Ігнорування законодавцем такої ознаки як передбачення наслідків може

призвести до об’єктивного ставлення у вину. Адже в таких випадках вирішення

питання про те чи передбачала особа настання наслідків від свого діяння буде

вирішуватися виключно виходячи з того, чи усвідомлювала особа значення свого діяння. Проте, як було показано вище, можна стверджувати, що особа

усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння проте не передбачала

настання певних наслідків від цього діяння. Різні особи в силу певних обставин

наділені різним здатностями та об’єктивними можливостями передбачати суспільно

небезпечні наслідки своїх діянь. Індивідуальні особливості кожної людини та

конкретні обставини вчинення злочину не можуть не впливати на зміст

інтелектуального елементу психічної діяльності злочинця. Свідомістю однієї особи

суспільно небезпечні наслідки відображаються як неминучі, інша особа усвідомлює,

що вказані наслідки в принципі закономірні для даної ситуації, але не вважає їх

неминучими, а третя може думати, що вказані наслідки типові для аналогічних

ситуацій, але в даному конкретному випадку вони не настануть [15, с. 20].

Не треба забувати також і про те, що окремі психічні захворювання в своїх

проявах впливають на психічну діяльність людини як раз таким чином, що

позбавляють її можливості адекватно передбачати наслідки своїх діянь при

збереженні можливості усвідомлювати ці діяння [16, с. 56–58]. При цьому по суті

не так важливо який саме термін буде використовуватися для вказівки на психічне

ставлення до наслідків – «усвідомлення» чи «передбачення». Окремі вчені

допускають можливість використання однакової термінології для позначення

психічного ставлення особи до діяння та його наслідків. При цьому пропонують

використовувати як один, так і інший термін [6, с. 38–39; 11, с. 568, 604]. Важливим

є інше – окремо вказати на психічне ставлення до діяння та його наслідків при

формулюванні окремих видів вини. Звичайно при цьому треба вказати, що мова

йде про передбачення тільки тих наслідків, які названі законодавцем як

обов’язкова ознака об’єктивної сторони певного складу злочину.Треба відзначити, що на сьогодні досить традиційними як для вітчизняного

кримінального законодавства, так і для кримінально-правової науки є положення,

які стосуються визначення поняття прямого і непрямого умислу, а також

розмежування цих видів умисної форми вини. Виходячи ззаконодавчого формулю-

вання прямого умислу, яке подається в ч. 2 ст. 24 КК України, а також непрямого

умислу, про яке йдеться в ч. 3 ст. 24 КК України, зазвичай, стверджується, що різницю

між ними необхідно проводити за вольовою ознакою, оскільки інтелектуальні ознаки

у них тотожні. Тобто і при прямому умислі, і при непрямому умислі особа

усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння і передбачає його суспільно

небезпечні наслідки. Різницю, як правило, вбачають у вольовому моменті – при

прямому умислі особа бажає настання наслідків, а при непрямому прямо не бажає,

але свідомо припускає їх настання [17, с. 147].

Водночас, на наш погляд, такий підхід суперечить загальновизнаному в

психологічній науці положенню про первинність психічних процесів усвідомлення

порівняно з вольовими процесами. Іншими словами, якщо усвідомлення не завжди

може відобразитися у вольовому акті, то вольовий процес не може бути

неусвідомленим. Вольова регуляція поведінки визначається свідомістю особи і

повністю залежить від неї. У психологічній науці воля розуміється як свідомо

спрямована активність особистості, як внутрішня активність психіки, пов’язана з

вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до

подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати

спонукання, можливістю приймати рішення, гальмуванням поведінкових реакцій

[18, с. 75; 19, с. 569–570]. Процес перебігу вольової поведінки в реальних умовах

завжди залежить від конкретної ситуації, тому фази вольового процесу можуть

набувати більшої або меншої ваги, інколи сконцентровуючи на собі весь вольовий акт, а інколи зовсім нівелюючись. У дійсності будь-яка вольова поведінка є

вибірковим актом, який включає в себе свідомий вибір і прийняття рішення. Перша

фаза починається з виникнення спонукання, яке виражене прагненням. Друга фаза

пов’язана із боротьбою мотивів. Обмірковування обраної мети та засобів її

досягнення передбачає зважування різних доводів за і проти, вимагає оцінки

суперечливих бажань, аналізу обставин тощо. Третя фаза вольової поведінки

пов’язана із прийняттям рішення, тобто остаточною постановкою свідомої мети.

Обмірковування, усвідомлення мети та її вибір – різні щаблі у вольовому акті. Вибір

мети потребує не тільки оцінки, а й докладання вольових зусиль. З однієї сторони,

мета є ідеальним образом результатів вольової поведінки, з іншої – вихідним

пунктом цієї поведінки. Четверта фаза – це виконання прийнятих рішень і намірів.

Коли «боротьба мотивів» завершена і рішення прийняте, починається справжня

боротьба – боротьба за виконання рішення. Це виконання потребує змін дійсності,

людина стикається з реальними труднощами. В подоланні реальних перешкод

суттєвого значення набуває здатність до вольового зусилля. У поведінці остаточно

визначається воля людини [19, с. 576–577; 20, с. 197–198].

Таким чином, при однакових психічних процесах усвідомлення свого діяння

та передбаченні його наслідків треба прийти висновку і про однаковість вольових

процесів, у яких знаходить відображення свідомість. Різницю у вольових процесах,

які є вторинним по відношенню до свідомості, можна проводити лише за умови

відображення різниці в усвідомленні. Отже, запропонована законодавцем

конструкція видів умислу є штучною. З урахуванням цього окремі науковці

правильно, на наш погляд, намагаються провести розмежування між прямим і

непрямим умислом, в першу чергу, не за вольовою, а за інтелектуальною ознакою,

а саме за ступенем передбачення суспільно небезпечних наслідків [7, с. 83, 85; 4,

с. 206; 21, с. 33–34, 40]. Спроби провести розмежування між прямим і непрямим

умислом у першу чергу за інтелектуальним ознаками відбуваються і в

кримінальному законодавстві окремих зарубіжних держав. Так, в ч. 2, 3 ст. 20 КК

Республіки Казахстан, в ч. 2, 3 ст. 25 КК Російської Федерації розмежування між

прямим і непрямим умислом відбувається залежно від ставлення особи до

наслідків свого діяння. При формулюванні прямого умислу йдеться про передбачення особою як неминучості, так і можливості настання суспільно

небезпечних наслідків, а при непрямому умислі вказується лише на можливість

передбачення суспільно небезпечних наслідків. У цілому такі спроби провести

розмежування між вказаними видами умислу за інтелектуальними ознаками є

позитивними, проте їх остаточне законодавче оформлення, на нашпогляд, всежтаки є

неприйнятним, оскільки також допускає наявність однакових інтелектуальних

процесів свідомості при різних вольових ознаках умислу. Хочемо ще раз

наголосити, що вольові процеси регуляції поведінки криються у свідомості і

повністю детермінуються нею. Саме тому необхідно чітко провести різницю між

окремими видами умисної форми вини за інтелектуальними ознаками.

У цьому відношенні можна погодитися з І.А. Петіним, який вважає, що

вольовий елементи вини фактично зводиться законодавцем до різних

комбінацій ступеня бажання та допущення настання суспільно небезпечних

наслідків. Очевидно, що розмірковувати про бажання та допущення певних

наслідків можливе лише за умови усвідомлення оточуючого світу в сукупності

з усвідомленим та неусвідомленим початком та його закономірностями,

розуміння яких дозволяє достовірно встановити, яких саме наслідків бажала

особа. Без цього правозастосувач приречений на надмірне спрощення процесу встановлення «бажання»: якщо вчинив, отже, бажав або у всякому разі

допускав [17, с. 147].

Спробуємо розглянути це питання на конкретному прикладі. Двоє чоловіків

через сварку на побутовому ґрунті почали битися і один, піднявши з землі

важкий камінь, вдарив ним по голові іншого внаслідок чого останній помер на

місці. Звісно, що у таких випадках винний буде чимдуж стверджувати, що не

хотів вбивати потерпілого. Якщо механічно вирішувати питання про вид умислу

у даному випадку, то треба було би діяти за схемою: якщо не хотів вбивати, але

все ж таки вдарив по голові, то має місце непрямий умисел. Очевидно, що такий

підхід є неприйнятним, оскільки навряд чи знайдеться особа, яка за таких

обставин визнає, що хотіла вбити. У цьому відношенні доцільно наголосити, що

досить часто у побуті слово «бажати» позначає не вольові, а емоційні процеси. І в

цьому відношенні особа, яка вчинила вбивство через примус внаслідок

застосованої до неї самої погрози вбивством, звісно, що буде стверджувати про

те, що не хотіла вбивати, а лише рятувала в такий спосіб свої власне життя.

Проте у такому випадку при негативному емоційному ставленні до свого діяння і

його наслідків, на наш погляд, мова все ж таки буде йти про прямий умисел.

Очевидно, що у такому випадку не можна ототожнювати емоційні та вольові

процеси.

Повернемося до першого прикладу і спробуємо розглянути інтелектуальні

процеси, які відбувалися у психіці винного. Задамо питання: кидаючи з близької

відстані важкий камін в голову потерпілого, які ще наслідки за загальним правилом

може спричинити таке діяння, крім смерті? Думається, що всі інші наслідки, крім

смерті, в даному випадку модна розглядати як випадкові, незакономірні даній

ситуації. Тому можна стверджувати, що будь-яка особа, яка є суб’єктом злочину, у

такій ситуації не тільки усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння, але й

передбачає неминучість настання суспільно небезпечних наслідків. Саме за такого

неминучого передбачення наслідків у свідомості особи можна, на наш погляд,

стверджувати, що вона їх бажала, навіть при всіх негативних емоціях до таких

наслідків. Якщо ж наслідки уявляються особі не як неминучі, а лише як реально

можливі, можна стверджувати і про інше вольове ставлення до своєї поведінки, яке

полягає, зокрема, у байдужому ставленні до наслідків.З огляду на це, на наш погляд, розмежування між окремими видами умислу

необхідно проводити у першу чергу за інтелектуальними ознаками, які від обра-

жають елементи передбачення суспільно небезпечних наслідків. Для прямого

умислу характерним є те, що особа передбачає неминучість настання наслідків, а

при непрямому – лише реальну можливість їх спричинення.

Що ж стосується визначення окремих видів необережної форми вини, то

більшість науковців, які досліджували це питання, все ж таки вважають, що

законодавець мав би визначити психічне ставлення до діяння при формулюванні

усіх видів необережної форми вини [1, с. 57; 3, с. 151; 22, с. 8; 23, с. 60–61].

Розбіжності між ними виникають тоді, коли вчені намагаються визначити, а яке

саме психічне ставлення до діяння у різних видах необережності. Так, П.С. Дагель

та Р.І. Міхєєв вважають, що і при злочинній самовпевненості, і при злочинній

недбалості психічне ставлення до вчинюваного діяння є однаковим – особа не

усвідомлює його суспільну небезпеку [1, с. 57]. Однакове ставлення до діяння в

різних видах необережної форми вини допускає і В.Ф. Щєпєльков. Щоправда, він

вважає, що і при злочинній самовпевненості, і при злочинній недбалості особа

усвідомлює суспільну небезпеку вчинюваного діяння [4, с. 203–205]. Інші вчені вважають, що ставлення до діяння у різних видах необережної форми вини є

різним. Так, на думку Р.В. Вереши та О.І. Рарога при злочинній самовпевненості

особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, а при злочинній недбалості –

ні [3, с. 163–164; 15, с. 60, 65]. Нам видається, що саме остання точка зору є

правильною. Спробуємо розглянути це питання детальніше.

Відповідно до ч. 2 ст. 25 КК України необережність є злочинною самовпев-

неністю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних

наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. В ч. 3

ст. 25 КК України зазначено, що необережність є злочинною недбалістю, якщо

особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків

свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. З першого погляду

видається, що ці два види необережності відрізняються між собою за такою

ознакою як передбачення суспільно небезпечних наслідків. При злочинній

самовпевненості особа передбачає їх настання, а при злочинній недбалості – ні.

Проте, на наш погляд, за цією інтелектуальною ознакою розмежувати ці два види

необережності неможливо. Детальний аналіз цієї інтелектуальної ознаки в двох

видах необережності дозволяє зробити висновок, що вказана ознака хоч і

сформульована законодавцем по різному, але її зміст тотожний. Так, якщо при

злочинній самовпевненості особа розраховувала на те, що суспільно небезпечні

наслідки не настануть в даному конкретному випадку, то це означає, що вона в

даному конкретному випадку і не передбачала їх настання, оскільки на її думку

існували реальні обставини, якізможуть запобігти настанню цих наслідків. Треба

погодитися з Б. Хорнабуджелі, який вважає, що як би особа передбачала в

конкретному випадку настання суспільно небезпечних наслідків, то, очевидно,

що не вчиняла би і діяння, оскільки, виходячи із суті даного виду вини, особа ні в

якому разі не передбачає настання таких наслідків [21, с. 78]. При злочинній

недбалості особа також не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків,

що прямо зазначено в законі. Отже, і при злочинній самовпевненості, і при

злочинній недбалості психічне ставлення до наслідків однакове – особа не

передбачає їх настання в конкретному випадку. Таким чином, різницю між

вказаними видами вини необхідно шукати саме в психічному ставленні особи до

вчинюваного нею діяння.Ми погоджуємось з думкою тих вчених, які вважають, що наявність

паралельних інтелектуальних процесів – передбачення можливості настання

суспільно небезпечних наслідків та легковажного розрахунку на їх відвернення

підтверджує той висновок, що при злочинній самовпевненості особа усвідомлює

суспільно небезпечний характер свого діяння [12, с. 92; 7, с. 112–113]. Особа

тому і розраховує на певні обставини, які зможуть запобігти настанню суспільно

небезпечним наслідкам, оскільки усвідомлює, що вчинюване нею діяння

потенційно може їх спричинити. Проте цей легковажний розрахунок дозволяє

особі думати, що в даному конкретному випадку ці наслідки не настануть – вона

не передбачає їх настання в конкретному випадку. І якщо при злочинній

недбалості особа не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, то це

означає, що вона не усвідомлює і суспільно небезпечного характеру свого діяння.

Таким чином, відсутність в законі вказівки на психічне ставлення особи до

вчинюваного нею діяння при визначенні необережної форми вини суттєво

ускладнює розмежування її видів. Нам видається, що законодавець мав би в

законі при формулюванні окремих видів вини вказати на психічне ставлення

особи і до суспільно небезпечного діяння, і до його суспільно небезпечних наслідків, які передбачені як обов’язкова ознака відповідного складу злочину.

При цьому можна було би передбачити окремі положення щодо встановлення

вини у злочинах з формальним складом, як це пропонують зробити окремі вчені

[3, с. 163–164].

В розглядуваному контексті необхідно звернути увагу ще на одній проблемі.

Якщо при злочинній недбалості, як було показано вище, відсутнє як усвідомлення

свого діяння, так і передбачення його можливих наслідків, проте відповідальність

все ж таки має місце, чи не означає це, що в даному випадку законодавець допускає

відповідальність за діяння, які відбуваються поза свідомо-вольовим контролем з

боку людини? З цього приводу в літературі висловлюється думка, що кримінальна

відповідальність за злочинну недбалість в тому її трактуванні, як вона представлена

у вітчизняній науці та практиці, не вкладається в принцип суб’єктивного ставлення у

вину [24, с. 47]. На нашу думку, з такою позицією важко погодитися. Аналізуючи

психологічну структуру діяльності людини, О.М. Леонтьєв зазначав, що з точки зору

усвідомлення діяльність людини за своїм змістом поділяється на три частини:

1) актуально усвідомлене (тобто те, що суб’єкт розуміє в момент вчинення діяння);

2) те, що знаходиться під потенційним контролем свідомості – як правило, те, що

раніше усвідомлювалося; 3) те, що не контролюється свідомістю – в основному

тому, що взагалі раніше не усвідомлювалося суб’єктом [25, с. 21]. Погоджуючись із

вказаною класифікацією, В.М. Кудрявцев вказував, що в сферу правової поведінки

входять перша та друга її частини. Такий підхід і дозволяє обґрунтувати кримінальну

відповідальність за злочинну недбалість. Адже якщо проаналізувати психічний зміст

діяння, вчиненого внаслідок злочинної недбалості, то можна побачити, що воно

знаходилося під потенційним контролем свідомості, тобто існувала можливість його

запобігання самим суб’єктом. Таким чином, на думку В.М. Кудрявцева, в

суб’єктивному плані до поведінки, яка може мати правове значення можна віднести

тільки таку поведінку, яка знаходиться під актуальним чи потенційним контролем

свідомості [26, с. 72–74].

З урахуванням викладеного вважаємо за необхідне запропонувати змінити

інтелектуальні ознаки прямого та непрямого умислу у тій частині, де йдеться про

передбачення наслідків, а також доповнити визначення необережних видів вини

шляхом вказівки на психічне ставлення особи до свого діяння

Список використаної літератури

1. Дагель П.С. Теоретические вопросы установления вины / П. Дагель, Р. Михеев. –

Владивосток : Изд-воДальневосточн. гос. ун-та, 1975. – 170 с.

2. Никифоров Б.С. Субъективная сторона в «формальных» преступлениях / Б. Никифо-

ров // Советское государство и право. – 1971. – № 3. – С. 115–120.

3. Вереша Р.В. Поняття вини як елемент змісту кримінального права України / Р. Вереша. –

К. : Атіка, 2005. – 224 с.

4. Щепельков В.Ф. Уголовный закон: преодоление противоречий и неполноты /

В. Щепельков. – М. : Изд-во «Юрлитинформ», 2003. – 416 с.

5. Иванов Н.Г. Принцип субъективного вменения и его реализация в УК / Н. Иванов //

Государство и право. – 1999. – № 10. – С. 52–59.

6. ЗлобинГ.А.Умыселиегоформы / Г. Злобин, Б. Никифоров. – М. : Юрид. лит., 1972. – 264 с.

7. Рарог А.И. Квалификация преступлений по субъективниым признакам / А. Рарог. –

СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. – 304 с.

8. Мальков В.П. Субъективные основания уголовной ответственности / В. Мальков //

Государство и право. – 1995. – № 1. – С. 91–99.

9. Нерсесян В.А. Ответственность за неосторожные преступления / В. Нерсесян. – СПб. :

Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. – 223 с.

10. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологи. – 2-е. изд. / С. Рубинштейн. – М. : Поли-

графкнига, 1946. – 704 с.

11. Козлов А.П. Понятие преступления / А. Козлов. – СПб. : Изд-во «Юридический центр

Пресс», 2004. – 819 с.

12. Якушин В.А. Ошибка и ёё уголовно-правовое значение / В. Якушин. – Казань : Изд-во

Казан. ун-та, 1988. – 130 с.

13. Шевченко Є.В. Злочини з похідними наслідками в кримінальному праві / Є. Шевченко :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 /

Є.В. Шевченко. – Харків, 2002. – 20 с.

14. Гилязев Ф.Г. Социально-психологические и уголовно-правовые черты вины : учеб.

пособ. / Ф. Гилязев. – Уфа : Башкирский гос. у-т им. 40-летия Октября, 1979. – 64 с.

15. Рарог А.И. Вина в советском уголовном праве / А. Рарог. – Саратов : Изд-во Саратов.

ун-та, 1987. – 187 с.

16. Левченко И.Ю. Патопсихология: Теория и практика : учеб. пособ. для студ. высш. пед.

учеб. заведений. – 2-е изд., стер. / И. Левченко. – М. : Издательский центр «Академия»,

2004. – 232 с.

17. Петин И.А. Осознанное и неосознанное в преступном поведении : монографія /

И. Петин. – М. : Изд-во «Юрлитинформ», 2010. – 336 с.

18. Рябоконь Н.В. Детерминация социального действия / Н. Рябоконь. – Мн. : Универ-

ситетское, 1992. – 148 с.

19. Варій М.Й. Загальна психологія: навч. посібн. / для студ. психол. і педагог.

спеціальностей / М. Варій. – Львів : Край, 2005. – 752 с.

20. Мальцев Г.В.Социальные основания права / Г. Мальцев. – М. : Норма, 2007. – 800 с.

21. Хорнабуджели Б. Психологическая сторона вины / Б. Хорнабуджели. – Тбилиси :

Ганатлеба, 1981. – 108 с.

22. Нежурбіда С.І. Злочинна необережність: концепція, механізм і шляхи протидії :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 /

С. Нежурбіда. – К., 2001. – 20 с.

23. Лунеев В.В. Предпосылки объективного вменения и принцип виновной ответствен-

ности / В. Лунеев // Государство и право. – 1992. – № 9. – С. 54–62.

24. Лунеев В.В. Субъективное вменение / В. Лунеев. – М. : Спарк, 2000. – 70 с.

25. Леонтьев А.Н. Психологические вопросы сознательности учения / А. Леонтьев //

Известия АПН. – 1947. – Вып. 7. – С. 3–41.

26. Кудрявцев В.Н. Избранные труды по социальным наукам : в 3 т. / В. Кудрявцев. – М. :

Наука, 2002. – Т. 1 : Общая теория права. Уголовное право. – 567 с

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук