Головна

ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ ІВАНА ВАГИЛЕВИЧА (ДО 200-РІЧЧЯ ВІДДНЯ НАРОДЖЕННЯ) Т. Андрусяк


УДК 34 (477) (092) : 821.161.2.09

ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ ІВАНА ВАГИЛЕВИЧА

(ДО 200-РІЧЧЯ ВІДДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

Т. Андрусяк

 

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті проаналізовано правові погляди Івана Вагилевича, активного учасника

«Руської Трійці», його громадська, політична та наукова діяльність протягом 30–60-х років

ХІХ ст. Окрему увагу звернуто на правові та політичні публікації в «Дневнику руському»,

редактором якого був Іван Вагилевич та на його роботу як перекладача українською мовою

чинного законодавства.

Ключові слова: Іван Вагилевич, Руська Трійця, Галичина, українська правова думка,

національне відродження.

Сталося так, що в 2011 р. виповнилося 200 років від дня народження Маркіяна

Шашкевича та Івана Вагилевича, двох діячів Руської Трійці, організації діяльність

якої ознаменувала початок українського національного відродження в Галичині.

На сьогоднішній день літературна творчість, наукова спадщина, громадська

діяльність не були предметом наукового зацікавлення вчених-правників. Хоча з

огляду на той вплив, який вони справили на формування українського

національного руху на західноукраїнських землях, правова складова всіх трьох

названих сфер є надзвичайно вагома.

Постать Івана Вагилевича, порівняно з Маркіяном Шашкевичем, який помер в

дужемолодому віці (неповних 32 роки) маєще й ту особливість, що він був не тільки

був однією з ключових фігур українського політичного життя 30-х років, але й брав

активну участь в подіях 1848 р. і, переживши період повернення абсолютизму, став

свідком формування в Австрійській монархії парламентаризму та крайовог

о

самоврядування. Винісши ще з гімназії енциклопедичнізнання, всежиття працюючи

над своїм освітнім та науковим рівнем, маючи контакти з передовими вченими

багатьох країн, він вирізнявся на фоні тогочасної галицької еліти. А його інколи

надто різкі кроки у релігійній сфері, аж до переходу на протестантизм, не могли не

позначитися на його становищі в тогочасному суспільстві, де римо-католицька та

греко-католицька церкви були беззастережними суспільними авторитетами. Пізніші

покоління часто оцінювали його дії та думки з позицій свого часу, а не з огляду на ті

обставини, що визначали його поведінку чи ідеї. Хоча на користь унікальності цієї

людини промовляє і той факт, що незабаром після смерті у 1866 р., вулиця у Львові

на якійжив ІванВагилевич була названа його іменем. І це єдина вулиця уЛьвові, яка

неміняла своєї назви від того часу аждо наших днів. В межах однієї статті неможливо дати ґрунтовного аналізу поглядів вченого,

поета, редактора, громадського діяча Івана Вагилевича. Тому спробуємо дати

загальний огляд його життя і діяльності, зупинившись більш детально на періоді

1848 р., як найбільш динамічному та найбільш драматичному періоді середини

ХІХ ст. Іван Вагилевич народився 2 вересня 1811 р. в с. Ясень Стрийського округу

(тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області). Його батько Микола

працював тут від 1808 до 1835 р. священиком. Мати Катерина Загайкевич теж

походила зі священицької родини. Іван був найстарший в сім’ї, середній Микола,

закінчив юридичний факультет Львівського університету і працював у судовій

системі, молодший Михайло також став священиком. Розпочав навчання у 4-х

класній нормальній школі у м. Бучачі. В 1823–1829 рр. вчився у Станіславській

гімназії. В 1830 р. вступив на філософський факультет Львівського університету,

де навчався з перервами до 1837 р. В цей період багато займається самоосвітою,

вивчає мовознавство, історію, етнографію. Крім цього багато подорожує, збирає

фольклор і етнографічні матеріали, вивчає історичні пам’ятки проводить

археологічні дослідження [1, с. 12–15]. Веде активне листувався з багатьма

ученими-славістами і фольклористами, зокрема, П.-Й. Шафариком, М. Погодіним,

О. Бодянським, П. Лукашевичем, І. Срезневським та ін. В 1829 р. знайомиться з

Маркіяном Шашкевичем, стає його найближчим соратником і однодумцем,

творчим побратимом, разом з Яковом Головацьким, Руську Трійцю. Перші свої

наукові розвідки та художні твори опублікував у «Русалці Дністровій». З 1838 р.

його наукові праці друкувались у чеських та польських наукових виданнях. В

1845 р. Вагилевич видав польською мовою граматику української мови [2]. Будучи

переконаним, що його покликанням є літературна та наукова діяльність, не мав

бажання висвячуватися, і з 1839 р. намагався отримати посаду у Львівському університеті, а коли це не вдалося, шукав можливості працювати в університетах у

Познані, Кракові, Яссах, Варшаві, Петербурзі. Проте ці намагання не увінчалися

успіхом з огляду на неприхильне ставлення до його громадської діяльності

владних структур цих держав. Не знайшовши інших можливостей у 1846 р. Іван

Вагилевич висвятився. Перед цим він, на вимогу консисторії (управління при

митрополитові) змушений був дати письмове зобов’язання нічого не писати, не

друкувати як в краю, так і за кордоном [1, с. 23–24]. Він отримує призначення до

села Нестаничі, того самого села, в якому від листопада 1838 до травня 1841 р.

працював Маркіян Шашкевич. Тут він перебував з листопада 1846 р. до серпня

1848 р. Від своєї праці Іван Вагилевич не отримував ні належного матеріального

забезпечення, ні морального задоволення, тому він не відмовився від наміру

зайнятися науковою та викладацьку діяльність. Вже в липні 1847 р. він робить

спробу одержати посаду на кафедрі слов’янських мов Київського або Харківського

університетів. Проте й на цей раз спроба виявилася безуспішною.

В 1848 р. Іван Вагилевич отримує пропозицію від членів Руського Собору стати

редактором періодичного видання – «Днєвникъ Рускій». Перший номер часопису

побачив світ 18/30 серпня, всього вийшло 9 номерів. Цей період вжитті, громадсько-

політичній та науковій діяльності Івана Вагилевича отримав дуже різні оцінки

представників різних політичних організацій. Це зумовлено неоднозначністю самого

Руського Собору. Усталеною думкою є те, що це політичне товариство «було

засноване спольщеними українцями 1848 р. у Львові на противагу Головній Руській

Раді [3, с. 160] а «польські політики використовували Руський Собор для дискреди-

тації, розколу і ліквідації українського національно-визвольного руху» [4, с. 35].

Кость Левицький стверджує, що «у пропам’ятнім письмі з 9 червня 1848, до цісаря

Фердинанда, поставила Головна Руська Рада такі домагання: «щоб ті простори

Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе провінцію з осідком

політичної краєвої управи у Львові. Отся часть обнимає східні округи Галичини з

руським населеннєм, так як ся часть краю була первісно самостійним князівством, опісля Галицьким Королівством, та вкінці червоноруським Воєвідством; – та щоб ті

части краю, які замешкають Мазури, відділено від «руської провінції». Ся часть

краю обнимає західну частину Галичини і має польське населеннє». А з другої

сторони, щоби до поділу Галичини не допустити, зорґанізували Поляки так званий

«РуськийСобор», до котрого належали переважно Поляки українського походження,

та отся псевдо-руська Рада мала на меті параліжувати діяльність Головної Руської

Ради» [5, с. 27].

Детальний аналіз політичної програми, намірів, форм та методів діяльності

Руського Собору потребує окремого детального розгляду. Тут зауважимо, що

безперечність факту, що ці дві організації мали різний соціальний склад, ставили

перед собою різні завдання і мали різні цілі. Головна Руська Рада, була створена

2 травня 1848 р., і хоча участь у її створенні взяли «премноги Русини духовні і

мирські» [6, с. 1] все ж визначальний вплив мали представники греко-католицького

духовенства. Руський Собор створений 23 травня і визначальний вплив належав

представникам спадкової аристократії. До його складу також входили представники

греко-католицького духовенства, зокрема, ОнуфрійКриницький, який декілька разів,

зокрема і в 1848–1855 рр., був ректором Львівського університету, проте значна

частина була представники шляхти, серед них Олександр, Володимир та Йоахим

Дідушицькі та ін. Серед членів Руського Собору був також суддя Юліан Лаврівський, пізніше

один з лідерів народовського руху, голова товариства «Просвіта» (1870-1873) [7,

с. 1251]. Принагідно варто згадати, що жоден з членів Головної Руської Ради не

відіграв помітної ролі в українському громадському, культурному та політичному

житті Галичини 70–80-х років.

Різний соціальний склад керівництва цих товариств обумовив і різні підходи

до вирішення соціальних питань, ставлення до скасування панщини і бачення

подальшої перспективи. Чи дійсно хотіли повернутися до рідного народу

аристократи українського походження, які звернулися до Григорія Яхимовича з

бажанням перейти на греко-католицький обряд з римо-католицького [8, с. 291] чи

мали вони інші цілі сьогодні неможливо відповісти однозначно? Проте, як

видається, має рацію польський вчений Ян Козік, стверджуючи, що на перешкоді

порозуміння і об’єднання українського селянства, яке складало визначальну

більшість українського населення загалом, та підтримуваного ним греко-католиць-

кого духовенства і спольщеної аристократії стояло аграрне питання, яке неможливо

було вирішити без ліквідації шляхетського фільваркового землеволодіння [9, с. 184].

Інтенсивність політичних подій, суспільні та економічні зміни, розвиток

законодавства спричинили той факт, що і в Головній Руській Раді, і в Руському

Соборі тільки формувалися чіткі ідеологічні засади, бачення подальших державно-

правових змін. Пізніше українсько-польське протистояння, яке стає визначальним

чинником історії Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. зумовило

перенесення пізніших критеріїв і оцінок на події 1848 р., в тому числі на співпрацю

Івана Вагилевича з Руським Собором та редагування «Днєвника Руского». Не до

кінця залишається з’ясованим і питання про зайняття Іваном Вагилевичем

новоствореної кафедри української мови і літератури у Львівському університеті,

яку в 1849 р очолив Яків Головацький. Те що між Головною Руською Радою і

Руським Собором були багаторівневі відносини свідчить різні факти, наприклад

перехід окремих членів товариства з одного в інше, про що пише Стефан Качала:

«помірковані Русини, які ще не втратили надії, що Поляки прийдуть до

порозуміння, вийшли з ради руської і вступили до Собору [8, c. 291]. Показовим є й той факт, що Іван Вагилевич бере участь, разом зі своїм братом Миколою, в

установчому засіданні Головної Руської Ради [6, с. 4]. Зі всього вищесказаного

випливає, що твердження про перехід Івана Вагилевича на пропольську орієнтацію

немає під собою достатнього підґрунтя.

Хотілося б також звернути увагу на той факт, що проживаючи у Львові після

завершення навчання, Іван Вагилевич був у приятельських стосунках з графом

Осипом Борковським та іншими представниками аристократичних шляхетських

кіл. «Що Вагилевич як русин і попович без особливо прикрого почуття міг

обертатися в тих польсько-панських кругах, се також не буде дивувати нас, коли

зміркуємо, що се був круг переважно молодих людей, пройнятих пропагандою

демократичних поглядів, ідеями збратання народностей і вирівняння соціальних

контрастів, хоч як романтичні форми прибирали ті ідеї в їх головах [11, c. 333].

Тож нічого дивного, що Іван Вагилевич радо приймає пропозицію своїх друзів

очолити редакцію українського періодичного видання, яке буде вільне від

церковної цензури, з якою він мав можливість зіткнутися ще в часи «Русалки

Дністрової». Редагуючи «Дневник Рускій» Іван Вагилевич суттєво спричинився до розвитку

української правової та політичної думки в Галичині, розширення тематики

осмислюваних та обговорюваних проблем, вироблення нових підходів до

вироблення подальших шляхів і напрямків розвитку українського руху.

Своє бачення завдань і цілей видання Іван Вагилевич як відповідальний

редактор виклав у «Програмі», яка була поміщена на першій полосі першого

номеру за його підписом. Цей документ характеризує не тільки його правові та

політичні погляди, але також його розуміння завдань Руського Собору. На початку

програми автор стверджує, що всі добре знають, що народність є найголовнішою

вимогою в тому, щоб народ прийшов до політичного розвитку, а через це відчув

сам себе і зрозумів свою долю. Тому як відгомін тієї вольности, яка блискавкою

освітила всі країни Європи та кличе до нового життя її народи, встають поляки і

українці, як народи зі спільною долею, щоб творити своє майбутнє, як вільні

народи. Проте, зазначає Іван Вагилевич, Україна ще не виконала першої вимоги

буття народу – українську народність зрозуміло ще дуже мало українців. Тому,

завданням Собору є підняти Україну на той рівень політичного життя, на якому

вже перебувають іншу народи.

Іван Вагилевич вказував, що метою Собору є турбота про українську

народність, сприяння її вільному і незалежному розвитку, зберігаючи при цьому

згоду і мир зіншою народністю нашої спільної вітчизни.

Одним з перших засобів, за допомогою якого Собор хоче досягнути своєї цілі,

є просвіта народу, а цього можна досягнути українською літературою. Саме тому й

започатковується дане періодичне видання, яке буде на своїх сторінках поміщати

все, що буде сприяти просвіті і розвитку українського народу. А оскільки, в силу

різних обставин, багато українців не знають кирилиці, частина накладу планується

видавати латинськими шрифтом [12, с. 1]. На думку сучасного дослідника Григорія

Дем’яна «тут і далі І. Вагилевич під політичним життям розумів перш за все

наявність власної національної держави» [1, с. 27].

В першому номері газети також було опубліковано «Відозву Руського Собору

до своїх братів» та Статут Руського Собору. На цих документах варто детальніше

зупинитися з огляду на те, що вони є викладом програми політичних і правових

завдань, що їх ставило перед собою товариство, і які, очевидно поділяв Іван

Вагилевич, а також для більш повної характеристики розвитку української правової думки в Галичині в період Весни народів. Починається відозва з

окреслення державного минулого українського народу, його вільний розвиток у

власній державі з центром у Києві. Після упадку цієї держави пов’язаного з

нападами татар починається новий етап державного буття народу. Це Литовське

князівство, яке стає спадкоємцем Київської держави, сформувавшись під впливом

її державно-правових та інтелектуальних традицій. Інша частина українських

земель, зокрема Галичина, стала частиною Польського королівства. При цьому

українцям була надана свобода віри та рівноправність. В цей час, особливо з

огляду на захоплення турками Візантії, українське духовенство зберегло чистоту

християнської віри «як східна церква вчить», а українське лицарство, козаки стали

охоронцями Польського королівства, а з ним і всієї Європи від «ярма татарського і

турецького». З упадком Речі Посполитої, були поділені й українські землі. Київ,

пізніше Волинь відійшли до Російської, а Галичина – Австрійської імперій. Доля і

українців, і поляків повністю стала залежною від цісаря та його урядників, і тому

обом народам довелося зіткнутися з несправедливостями, «ми багато, дуже багато

страждали» [13, с. 1]. Після цього історичного екскурсу, Відозва продовжується зверненням:

«Українці! Наше становище змінилося, ми одержали конституцію, а з нею

починаємо зовсім нове буття, мислимо вільно і рівні перед правом, але при цьому

маємо і обов’язок, зі всіх сил причинятися, аби це наше теперішнє буття

зміцнилося і закріпилося; що інакше не піде тільки при всесторонньому розвитку

нашої української народності, через інтелігенцію маючою відповідно духові і

потребам часу обняти всі верстви народу; через розвиток і вибудову української

мови, яка має бути органом наук подаваємих молоді в школах, і урядах, а тим

самим через всяку можливу поміч в тім, аби возводити літературне життя в тій

мові, і напослідок через удержання згоди і єдності з корінними жителями нашої

спільної вітчизни» [13, с. 1].

Далі у Відозві міститься заклик про творення філій Собору по містах і селах,

підкреслюючи, що тільки взаємним порозумінням і об’єднанням можна

забезпечити належне майбутнє для українського народу з його славним історичним

минулим, і для багатої української мови.

Слід звернути увагу, що завершуючи Відозву її автор (чи автори) окремо

звертаються до, умовно кажучи, «цільової аудиторії», тобто духовенства,

міщанства і селянства. Шляхти чи аристократії серед цих груп немає. Чи це було

зроблено з огляду на те, що всі її представники, які мали українське походження і

так між собою добре комунікували, тому не було потреби в загальному зверненні?

Чи не бажаючи наразитися на соціальний антагонізм, та відповідно на

звинувачення в захисті шляхетських інтересів, в першу чергу з боку селянства

умисне не згадували про цю соціальну групу? Чи бажаючи уникнути звинувачень в

пропольському характері товариства, оскільки шляхта сприймалася як

представники польського народу? Важко відповісти однозначно. Напевне на кожне

з трьох вище поставлених питань можлива ствердна відповідь. Більше того,

можливі й інші пояснення в руслі однозначно негативного сприйняття самого

Собору. Важливо інше, а саме, той позитивний посил, що його містила Відозва.

Наприклад, у зверненні до селян не тільки висловлюється сподівання на

покращення їх матеріального добробуту після скасування панщини, але й

акцентується на потребі давати своїм дітям освіту, яка б відповідала «духові часу».

З певністю можна стверджувати, що навіть якщо б тільки ця єдина ідея була

належно сприйнята українським селянством, його доля була б суттєво іншою вже в середині другої половини ХІХ ст., а так, селянство почало розуміти роль ізначення

освіти тільки наприкінці століття.

Статут Собору визначає, що його ціллю (метою) є «чувати» (піклуватися) про

український народ та сприяти його вільному розвиткові, що передбачало його

зміцнення і зрівняння «з вольностями народу польського», утримуючи при цьому

згоду і єдність «з миром соплеменної народности спільної нашої отчини». Члени

товариства повинні бути українського роду, проте «обох віросповідань грецького і

латинського» [14, с. 2].

Аналіз цих програмних документів переконливо свідчить, що на рівні ідей,

засаднича відмінність між Головною Руською Радою та Руським Собором полягала

тільки у виборізовнішнього союзника. Якщо перша акцентувала увагу на тому, щоб

її члени та прихильники «так як досі, незламную вірність зберігали нашому

Найяснішому Цісареві і Королеві конституційному Фердинандові І, з тим сильним

переконанням, що під можнім заступленням Австрії наші права і народність наша

можуть укріпитися і розвинути свої сили» [15, с. 1], то другий закликав: «кладіте

підвалини храму народного, аби колись в нім гриміли пісні згоди і любові

соплемінних народів українців і поляків» [16, с. 3]. Подальший історичний розвиток

показав хибність такої односторонньої орієнтації. Хоча поява цих двох товариств

сприяла розвитку української правової та політичної думки, появі нових ідей,

концепцій, підходів. ТакСобор критикував позицію і діяльність австрійського уряду,

чим сприяв утвердженню критичного сприйнятті його політики з боку українського

населення. Звертав він також увагу на антиукраїнську політику Російської імперії.

Цікавим у цьому контексті є вірш поета і публіциста Генрика Яблонського [1, с. 29]

поміщений під криптонімом «H. J.» під назвою «Мученикам вольності з р. 1847»,

присвячений членам Кирило-Мефодіївського братства. В ньому автор, звертаючись до братчиків, стверджує: «І о вас браття і о ваших ділах,\ Ой піде гадка далеко край

світа:\ Ще Україна не дужа на силах,\ Всажена в пута, мракомуповита.\ Вже умирала

в московскій неволі,\ Забули діти батьків славні діла;\ Ви пригадали літа ліпшої

долі,\ І з хмар і мраків зоря засвітила.\ Хоч не пощастив Бог ваші початки,\ ще над

степами лютий ворон кряче,\ Ваші б’ють стони з підземель Камчатки,\ І Україна

плаче, гірко плаче!\ Але на щастя той плач Україні!\ Сльоза неволі пута проїдає…\

Низом ще хмарно, але там в вишині\ Ясно і красно зірниця світає!\ О! Вже не довго!

З нужди і сорому,\ Знов Україна встане величава! На чотири вітри у розголос грому,\

Загуде світу: Слава! Слава! Слава! [17, с. 16].

Іван Вагилевич, редагуючи «Дневник Руський», продовжував та поглиблював

ідею української соборності, єдності всіх українських земель започатковану в

діяльності Руської Трійці. При цьому він вважав неприпустимим обмеження

українського народу тільки державними кордонами Австрійської імперії, що

намагалися робити окремі представники української галицької інтелігенції.

Українці проживають на території, що на «межує на півночі з білорусами і

великорусами, на сході з великорусами і татарами, на півдні з черкесами,

Азовським морем, Татарами, Чорним морем, волохами і уграми (мадярами), на

заході з поляками і білорусами; – і займають наступні провінції; в Росії: губернії

Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, частину

Курської та Воронежської, Катеринославську, Таврійську, землю чорноморських

козаків і частину Бессарабії; – в Польському королівстві: нижню частину

Підляської та Люблінської; в Галичині ж округи: Перемишльський, Жовківський,

Львівський, Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Коломийський, Станіс-

лавський, Самбірський, Стрийський, Сяноцький і частину Ряшівського, Ясільсь- кого, Сандецького і Буковини; – наостанок в Угорщині північно-східні окола в

комітетах: Берегівський, Угварський, Угочський, Марморошський і в частинах

Земненській і Шашішській. Окремі осади є в Молдавії, і навіть в Семигороді»

[18, с. 21].

В своїй праці «Замітки о руській літературі», що була опублікована на

сторінках «Дневника Руського», Іван Вагилевич підкреслив єдність, тяглість і

неперервність розвитку української літератури починаючи з княжої доби. При

цьому особливу увагу він звернув на ідею соборності в розвитку сучасної

української літератури, визначальний вплив літератури, що творилася на

українських землях Російської імперії, вказуючи на Харків як центр розвитку

української культури [19, с. 167].

Вищенаведені публікації переконливо ілюструють прогресивні політичні та

правові погляди Івана Вагилевича, його розуміння етапів розвитку українського

національного руху. І на етапі діяльності Руської Трійці, і в 1848 р. головним

завданням було піднесення рівня національної самосвідомості через поширення

освіти, утвердження ідей єдності українського народу, витворення стійких засад

подальшого розвитку національної мови та культури. Вирішення цих завдань не

суперечило державно-правовим умовам Австрійської імперії, на них не могли

також суттєво вплинути наміри польських політичних кіл. У одному зі своїх

листів, датованих 1854 р., Іван Вагилевич писав, що він прийняв пропозицію

редакторства «Дневника Руського» «з надією, що спричиниться зі свого боку до

освіти народу», оскільки головна форма діяльності Руського Собору, на його

думку, була «відповідна потребам часу, оскільки полягала вона в освіті народу

використовуючи легальні можливості» [20, с. 170]. Розглядаючи внесок Івана Вагилевича в розвиток української правової думки

необхідно було б найбільш детально зупинитися на періоді його життя після 1848

року. Справа і тім, що з 1849 р. він входив до комісії, яка займалася перекладом

українською мовою законодавства Австрійської монархії, він також за конкурсом

зайняв посаду перекладача українською мовою в Галицькому намісництві [20,

c. 170]. В літературі про цей аспект діяльності згадується лише побіжно [1, с. 33],

[21, с. 406–407]. Очевидно мова йде про роботу Івана Вагилевича в редакції

видання «Всеобщій дневникъ земскихъ законів и правительства для коронной

области Галиціи и Володимеріи съ Княжествами Освіцимскимъ и Заторскимъ и съ

Великимъ Княжествомъ Краковскимъ», офіційного видання українською мовою

чинного законодавства, що виходило у Львові протягом 1849–1853 рр. [21, с. 43].

Цей, поки що, не вивчений пласт діяльності Івана Вагилевича над виробленням

української правничої термінології є актуальний, як в аспекті вивчення його

творчої спадщини, так і в аспекті української правової думки в Галичині, а також

історії становлення та розвитку української правничої термінології.

Ще один важливий аспект правових поглядів Івана Вагилевича є його

розуміння народу як суб’єкта державотворчих процесів, політичного життя. Народ,

на його думку, це люд, який вступивши в політичне життя виробив собі власний

характер, або іншими словами, особливий тип, а до цього найбільше належить

мова. Політичне життя може виникнути в частині якогось народу, чи навіть

кількох народів і якщо цьому сприяють обставини може розвиватися протягом

багатьох віків, напр. у Венеції, Швейцарії, Прусії. У Венеції – італійський народ,

Швейцарії – німецький, французький, італійський, в прусії – німецький [22, с. 262].

Тобто далеко не завжди увесь народ одночасно вступає в політичне життя,

витворює власну державу. Такі можливості можуть бути тільки в частини народу і ця частина реалізує цю можливість. Проте це не веде до витворення окремого

народу, так само як і тривале перебування різних частин народу в різних держава

не спричиняє до витворення з цих частин окремих народів. Ця ідея Івана

Вагилевича висловлена ним ще перед Весною Народів зберігає актуальність та

заслуговує на увагу й сьогодні. Список використаної літератури

1. Дем’ян Григорій. Іван Вагилевич – історик і народознавець / Г.В. Дем’ян. – К. :

Наукова думка, 1993. – 152 с.

2. Grammatyka J?zyka ma?oruskiego w Galicii u?o?ona przez Jana Wagilewicza. – Lw?w,

1845. – 181 s.

3. Романюк М.М. Українські часописи Львова 1848–1939 рр.: Історико-бібліографічне

дослідження : у 3 т. – Т. 1. 1848–1900 рр. / М.М. Романюк, М.В. Галушко. – Львів :

Світ, 2001. – 744 с.

4. Кугутяк Микола. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху

(ХІХ ст. – 1939 р.) / Микола Когутяк. – Івано-Франківськ, 1993. – 200 с.

5. Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. Перша і

друга частина. – Львів : Накладом власним, 1926. – 736, ІХ с.

6. Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книги кореспонденції / за ред.

О. Турія, упоряд. У. Кришталович та І. Сварник. – Львів : Інститут Історії Церкви

Українського Католицького Університету, 2002. – XXXIV + 270 с.

7. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т. 4. Перевидання в Україні. –

Львів : наукове товариство ім. Шевченка у Львові, 1994. – С. 1251.

8. Kacza?a Stefan. Polityka Polak?w wzgl?dem Rusi. – We Lwowie : Nak?adem autora, 1879. –

368 s.

9. Kozik Jan. Mi?dzy reakcj? a rewolucj?. Studia z dziej?w ukrai?skiego ruchu narodowego w

Galicji w latach 1848-1849. – Warszawa-Krak?w, 1975. – 237 s.

10. Франко Іван. До біографії Івана Вагилевича / Іван Франко. – Зібрання творів у 50 т. –

Т. 29. Літературно-критичні праці (1893–1895). – К. : Наукова думка, 1981. – С. 296–363.

11. Вагилевичъ Иванъ. Програмъ // Дневникъ Рускій. Ч. 1. 18/30 серпня 1848. – С. 1.

12. Возваніе Руского Собору до своихъ братовъ // Дневникъ Рускій. Ч. 1. 18/30 серпня

1848. – С. 1.

13. Уставъ Собору Руского // Дневникъ Рускій. Ч. 1. 18/30 серпня 1848. – С. 2.

14. Відозва до Руского Народу // Зоря Галицка. Ч. 1. 15 травня 1848. – С. 1.

15. Отозва Собору Руского до велебних священиків // Дневникъ Рускій. Ч. 1. 18/30 серпня

1848. – С. 2–3.16. [Яблонський Генрик]. Muczennykam wolnosti z r. 1847. / H. J. // Dnewnyk Ruskij. Cz. 4.

8/20 kiwnia 1848. – S. 16.

17. F. H. Слово о Руси и єй становишчи политическомъ // Дневникъ Рускій. – Ч. 6.

23 кивня / 4 жовтня 1848. – С. 21.

18. Вагилевич Іван. Замітки о руській літературі / Іван Вагилевич // Письменники Західної

України 30–50-х років ХІХ ст. – К. : Дніпро, 1965. – С. 158–170.

19. Созанський І. Причинок до біоґрафії Івана Вагилевича / Ів. Созанський // Записки

Наукового товариства ім. Шевченка. – Т. 70. – Львів, 1906. – С. 169–171.

20. Брок Пітер. Іван Вагилевич (1811–1866) та українська національна ідентичність /

Пітер Брок // Шашкевичіана. Зб. наук. праць. Вип. 1–2. – Львів-Броди-Вінніпеґ :

Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича та ін., 1996. – С. 390–416.

21. Левицкій Иван. Галицко-руская библіографія ХІХ-го ст. (1801–1886). – Т. 1. – Львів,

1888. – 161 с. 22. Возняк Михайло. Розвідки Івана Вагилевича про українську мову / Михайло Возняк //

У століття «Зорі» Маркіяна Шашкевича (1834–1934). Нові розшуки про діяльність його

гуртка. – Ч. 2. – Львів : Богословське наукове товариство, 1936. – С. 258–296.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук