Головна

Олександр Дем'янчук. Державна політика і державне управління: політологічні аспекти 7.5. Перспективи впровадження політичної освіти в Україні


 

7.5. Перспективи впровадження політичної освіти в Україні

Як бачимо, політична освіта в різних країнах і в різні часи набуває доволі різноманітних форм та  інституційних структур, проте спільним для демократичних країн є прагнення держави (а не якихось окремих політичних сил) забезпечити необхідний рівень критичного мислення населення, розуміння ним головних цілей розвитку нації і способів їх досягнення. Прикметно, що питаннями політичної освіти в Німеччині займається Міністерство внутрішніх справ, а не Міністерство освіти чи якесь інше гуманітарне відомство. Це підкреслює значення політичної освіти як об’єднуючої й організуючої публічної політики, спрямованої на вироблення свідомого сприйняття людьми дій і прагнень державного управління й політичної системи, на забезпечення стабільності та спадковості в поведінці різних суспільних груп, досягнення консенсусу, а не на підкорення однієї суспільно-політичної сили іншою*. В кінцевому підсумку розвинена політична освіта стає потужним засобом консолідації суспільства, підтримання правопорядку і забезпечення соціального прогресу в країнах з різним політичним режимом.

Іншим важливим аспектом розглянутих систем політичної освіти є їхня відкритість до населення, легкість доступу до будь-яких заходів у їхніх рамках. Правлячі політичні сили прагнуть виправдати свою політику, а тому намагаються подати максимум інформації про свої політики в р

ізних галузях суспільного життя. Опозиційні партії та блоки, критикуючи цю політику, висувають контрпропозиції й намагаються завербувати собі прихильників з вразливих груп населення. Експертні або наукові організації виступають арбітрами стосовно певних спорів, і можна очікувати від них певної безсторонньої оцінки тих чи інших політичних рішень і шляхів їх втілення.

Якщо відкинути можливість узурпації влади насильницьким шляхом чи за допомогою обману й фальсифікацій, то в умовах демократії логічно очікувати і від правлячих партій, і від опозиції позитивних дій, оскільки ані перемога, ані поразка не бувають довічними, а отже, переможені на одних виборах мають шанси стати переможцями на наступних і навпаки. Відповідно брутальне чи нечемне трактування правлячими силами опозиції або наклепи з боку опозиційних сил на переможців може в недалекому майбутньому обернутися і для тих, і для інших серйозними втратами в довготерміновій перспективі, що, врешті-решт ми не раз спостерігали в Україні.

Аналіз політичної ситуації після формування „коаліційного” уряду свідчить про коливання політичної системи між корпоративістською та елітистською моделями. Ба більше, на думку деяких політичних оглядачів, на певному етапі проявився і досі існує ризик концентрації права на політичні рішення в руках лише однієї політичної сили, що в перспективі може привести до утвердження монополізму. Використання в ході парламентських виборів 2006 року і позачергових – 2007 року всіма без винятку політичними силами засобів маніпуляції свідомістю населення аж до відвертої брехні робить дуже сумнівними перспективи створення мережі демократичної політичної освіти в Україні.

У ситуації, коли одна політична сила не опонує, а ворогує іншій, коли в політичній системі спостерігається «війна всіх протии всіх», можна сподіватися на реалізацію «російської» моделі політичної освіти, тобто, здійснення заходів політичної освіти засобами окремих партій і сил.

В Україні побудова системи політичної освіти, з одного боку, вкрай необхідна і для державної влади, якій потрібна свідома легітимація її рішень, і для різних політичних сил у їхній боротьбі за владу. Але, з іншого боку, “псевдодемократичність” політичної системи в нашій країні означає, що кожен з її акторів віддаватиме перевагу саме індоктринації у руслі своєї “ідеології”, а це не забезпечить бодай плюралізму політичних знань, не кажучи вже про розвиток критичного мислення.

До питання про розвиток політичної освіти в Україні необхідно додати низку проблем економічного (читай – фінансового) характеру, оскільки заходи політичної освіти потребують великих фінансових, матеріальних і людських ресурсів. Варто згадати також про політичну анґажованість абсолютної більшості каналів передачі суспільної інформації. І, нарешті, відсутні суто методологічні уявлення про те, який вигляд повинна мати ця система політичної освіти, щоб забезпечити розвиток демократичної політичної культури в Україні.

Явище політичної освіти все більше привертає до себе увагу наукових кіл. Це пов’язано з тим, що політична освіта є основним чинником формування політичної культури, яка в свою чергу виступає запорукою стабільності політичних систем та режимів. Для встановлення і стабільного функціонування демократичних політичних режимів важлива наявність у більшості населення демократичної політичної культури, яка може бути результатом насамперед політичної освіченості громадян. В тоталітарних/авторитарних режимах політичній освіті надають особливого місця в політичній системі.

Україна наразі знаходиться на етапі трансформації від тоталітарного політичного режиму до демократичного. Однак політичній освіті приділяється недостатньо уваги зі сторони державних органів. Процес введення політичної освіти в українську політичну систему здебільшого відбувається за допомогою неформальних та громадських організацій за незначного сприяння держави. В процесі інституціоналізації політичної освіти виникає питання запозичення досвіду та наслідування. І оскільки сучасна Україна є наступницею України радянської, а отже, спадкоємницею її інститутів, то виникає питання, чи може бути запозичений радянський досвід у процесі перетворення сучасної української системи політичної освіти в інститут політичної системи, і чи можуть бути використані деякі принципи інституціоналізації політичної освіти, створені для потреб тоталітарного режиму, в умовах демократичної трансформації.

 

7.6. Експертне знання в управлінні суспільним життям

На початку цієї книги вже зазначалося, що Г.К.Колбеч серед трьох головних атрибутів публічної політики назвав експертне знання [1]. Дійсно, ухвалення політичних рішень всезагального впливу і тривалої дії, тобто, розробка і ухвалення публічної політики вимагає від її виробників і впроваджувальників глибокого знання й розуміння основних характеристик суспільної ситуації, вміння спланувати нормативні та передбачити ймовірні наслідки її здійснення, тобто, специфічних і загальнонаукових знань.

Як зазначав у своїй книзі Валерій Тертичка, аналіз державної політики «вимагає критичного підходу до питань державної політики на основі систематичних знань» ([2], виділення моє – О.Д.). Напевне, до цього варто додати, що дуже важко чітко розділити суб’єктів і об’єкти цих знань, та й структурувати самі знання, враховуючи їх неоднозначність і (за словами Маруями) фрагментованість стосовно суспільних і особливо політичних  процесів.

Знання є продуктом індивідуальної переробки суспільно наявної інформації[3], а отже, і джерелом можливих помилок, упереджень, інтересів і вподобань, властивих людям, які так чи інакше причетні до процесу вироблення і ухвалення політичних рішень.

Погляньмо на деякі особливості вироблення політичного рішення. Згідно з моделлю процесу (див. розділ 2 цієї книги), вироблення публічної політики як політичний процес розпочинається з ідентифікації проблеми; в разі потрапляння цієї суспільної проблеми до політичного порядку денного відбувається її формулювання й переформулювання з тим, щоб окреслити ті галузі суспільного життя, в яких ця проблема проявляється і буде вирішуватися (визначення так званої проблеми для політики); формується набір пропозицій щодо її вирішення з одночасним прогнозуванням можливих, очікуваних, бажаних чи небажаних наслідків; політична система відбирає й затверджує прийнятний (як правило, далеко не найкращий з економічної точки зору) варіант дій, після чого організується виконання ухвалених рішень.

Проте ця схема різко ускладнюється, коли починається розгляд реальних суспільних проблем. Адже, згадаймо з попереднього обговорення, що, за твердженням Д. Дері, суспільна проблема ніколи не буває простою, чітко визначеною й локалізованою у просторі та часі[4]. Р. Акоф на додаток вказує на такі властивості проблеми для політики, як її комплексність (взаємозалежність проблем, що походять з різних галузей суспільного життя), суб’єктивність (трансформування реальної дійсності в її представлення у вигляді моделей згідно з уявленнями акторів політичного процесу), штучність (проблема для політики “конструюється” акторами політичного процесу відповідно до їхніх інтересів, прагнень і цінностей) та динамічність (проблема не лишається сталою, вона загострюється або послаблюється в процесі вирішення інших суспільних проблем чи змін, що неминуче відбуваються в суспільстві)[5].

Таким чином, з самого початку політичний процес стає надзвичайно складним і потребує ретельного й глибокого вивчення ситуації в суспільстві, коренів проблеми, щоб намітити шляхи її вирішення. Тобто, розробникам політики (а згідно з концепцією адміністративної реформи в Україні, це мають бути працівники органів виконавчої влади – посадові особи та державні службовці [6]) необхідно вміти формувати нове знання про суспільство, про стани й поведінку суспільних груп, виявляти закономірності й особливості проблемної ситуації, складати опис, робити передбачення та прогнозування, пропонувати або здійснювати втручання (у вигляді реального або уявного експерименту) і пояснювати таким чином, щоб ті, хто ухвалює політичні рішення, були достатньо озброєні знаннями для здійснення свідомого раціонального вибору, а ті, хто впроваджуватиме це рішення, мали чітке уявлення про його суть, спрямування, потреби й можливі наслідки. Іншими словами, необхідно зробити політичні рішення, з одного боку, гнучкими для реагування на змінні суспільні обставини, а з іншого – достатньо чіткими й однозначними для їх операціоналізації (формулювання у вигляді заходів, термінів, ресурсів, процедур та індикаторів прогресу).

У таблиці 7.1 наведено схему можливого використання знання (інформації, порад, аналізу й дослідження) у процесі прийняття політичних рішень [7].

* Звичайно, для кожної окремої політичної сили значно легше уявити прагнення «перемогти» своїх конкурентів у політичній боротьбі в тому числі методами політичної освіти, але ці намагання завдяки жорсткому державному контролю переводяться в русло цивілізованого суперництва.

[1] Колбеч Г.К. Політика. /Пер. з англ. О.П.Дем’янчука. - К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2005. – с. 16.

[2] Тертичка Валерій. Державна політика: аналіз та здійснення в Україні. - К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. – с. 84.

[3] Harkins A.M. and Maruyama, M. (Eds.). Cultures of the future. The Hague: Mouton, and Aldine, NY. 1978.

[4] Dery David. Problem Definition in Policy Analysis. Lawrence, KS: University Press of Kansas. 1984.

[5] Ackoff Russell L. Redesigning the Future: A Systems Approach to Societal Problems. New York, NY: Wiley, 1974. 287 p.

[6] Укази Президента України „Про систему центральних органів виконавчої влади” від 15.12.1999 № 1572; „Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” від 29.05.2001 №345.

[7] Парсонс Вейн. Публічна політика: вступ до теорії й практики аналізу політики. /Переклад з англ. О.Дем’янчука. - К.: ВД “КМ Академія”, 2006. сс. 333-334.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук