Головна

Олександр Дем'янчук. Державна політика і державне управління: політологічні аспекти 7.3. Громадянська і політична освіта: міжнародний досвід


7.3. Громадянська і політична освіта: міжнародний досвід

Міграційні процеси у світі поступово універсалізують коло прав та обов’язків громадян окремих держав. Зміст поняття “громадянин”, крім територіальної або родової приналежності, все частіше включає в себе і регіональні ознаки. Наприклад, громадянство Німеччини, Франції, Іспанії та інших європейських держав надає його носіям цілий ряд прав як громадянам регіонального утворення – Європейського Союзу.

Зрозуміло, що і мікро-, і макросистеми людини в кожній країні (та й у кожному регіоні, окремій місцевості) унікальні й водночас мають багато спільного, особливо якщо мова йде про демократичні цінності. Теоретичні дослідження за спеціально створеним проектом дослідження стану громадянської освіти в двадцяти чотирьох країнах світу[1], що здійснювався Координаційним центром Міжнародної асоціації оцінки освітніх досягнень (International Association for the Evaluation of Educational Achievement – IEA), дали змогу встановити, що громадянська освіта має бути міждисциплінарною (не обмежуватись одним шкільним предметом), партисипативною (стосуватись і залучати всіх і кожного), інтерактивною (на противагу інструктивній), пов’язаною з реальним життям, здійснюватись в неавторитарних умовах, визнавати і сприймати соціальне, економічне та культурне різноманіття, об’єднувати на правах рівних партнерів школу, батьків, громадськість (включаючи неурядові організації). Такі принци

пи громадянської освіти однаково необхідні і розвиненим країнам, і пост-комуністичним державам, і країнам Третього світу.

Незважаючи на прагнення збалансовано подавати ідеї та принципи громадянської освіти, в кожній країні у відповідності зі станом макросистеми окремі аспекти отримували більшу або меншу увагу. Так, для всіх країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу, характерним був наголос на патріотичному вихованні та розвитку національної самосвідомості (характерно, що при цьому термін “громадянська освіта” часто вживається в сенсі освіти громадянина у розділах, присвячених і Литві, і Росії, тобто, автори цих розділів навперемін вживають англійські терміни “Civic Education” і “Citizenship Education”, не особливо розрізняючи їх за суттю)[2]. Це знаходить своє пояснення у посиленій потребі патріотичного виховання громадян нової держави, необхідності позбутися “колоніального радянського минулого”, сформувати образ нової нації, достойний любові, поваги і підтримки кожним, хто проживає на її землі, незалежно від національності.

Колишні країни “народної демократії” (Болгарія, Угорщина, Румунія, Польща) основну увагу приділяють демократичній компоненті громадянської освіти. Для розвинених країн (США, Канада та інші) характерною є орієнтація здебільшого на роз’яснення імігрантам суспільно-політичних цінностей, демократичних принципів суспільних стосунків у цих державах, на підготовку їх до діяльності в середовищі, що суттєво відрізняється від країн їх походження.

У краінах Третього світу (учасниками проекту були дослідники з Колумбії, Кіпру, Гонконгу) основна увага у впровадженні громадянської освіти приділялась пропаганді демократичних цінностей та поваги до інших культур і національностей. Серед головних труднощів у цій роботі відзначалися протиріччя між тим, що подавалося учням на уроках, і тим, що вони бачили у повсякденному житті. Слід відзначити серйозні зусилля з боку урядових структур у впровадженні нових принципів демократичної освіти у навчальний процес. Наприклад, уряд Колумбії в 1996 році прийняв спеціальний “Десятирічний план розвитку освіти”, в якому серед восьми головних завдань перед освітою зазначені “консолідація демократичної політичної системи, зміцнення громадянського суспільства…, прагнення до рівноправності та соціальної справедливості, визнання й підтримка культурної різноманітності та сприяння автономії регіонів…”[3].

Інший підхід був використаний дослідницькою групою чисельністю 182 чол. під керівництвом професора Джона Когана з Університету Міннесота (США) при виконанні проекту “Дослідження політики громадянської освіти” в 1993-2000 роках[4]. Вихідним положенням цього проекту було нове бачення громадянства в 21-му столітті, орієнтація на майбутній відкритий демократичний світ і дослідження готовності систем освіти окремих країн і регіонів до підготовки “громадянина Всесвіту”. Дослідники використовували метод Дельфі, за допомогою якого можна відстежити динаміку ситуації та розробити заходи й рекомендації стосовно здійснення відповідних політик.

Констатуючи стан справ у громадянській освіті, Джон Коган відзначив її зосередження в абсолютній більшості країн на формуванні у молоді знань про те, як діють уряд та інші офіційні інституції конкретної держави, якими є права та обов’язки громадян перед цією державою та суспільством, а також на розвитку національної ідентифікації. Він сформулював п’ять основних ознак громадянина в сучасному світі:

· Самоідентифікація (поряд з визнанням важливості визначення себе як громадянина конкретної держави, людина повинна усвідомлювати взаємопов’язаність світу в цілому – концепція “багатовимірного громадянства”);

· Знання та використання своїх прав (кожна держава встановлює свій перелік юридичних, політичних, економічних та соціальних прав громадянина, який не є статичним, а знаходиться в стані постійних змін, є часто предметом переговорів, політичних дебатів і суперечок. Багатовимірне громадянство посилює необхідність координації правових систем у світовому масштабі, що відобразиться і на громадянській освіті);

· Виконання відповідних обов’язків (нині основними обов’язками громадянина держави є законослухняність, сплата податків, повага до прав інших людей, захист своєї країни. Якими мають бути ці обов’язки та співвідношення між ними в умовах майбутнього багатовимірного громадянства?

· Активність у громадських справах (за неможливості в демократичному суспільстві припису участі кожної особи в громадських справах виховання громадянськості має передбачати розвиток в кожній особі внутрішньої потреби до суспільної діяльності, що набуває особливої ваги для багатовимірного громадянства);

· Сприйняття основних соціальних цінностей (хоча системи суспільних цінностей в різних державах можуть помітно відрізнятися, концепція багатовимірного громадянства включає “турботу про самого себе поряд з умінням слухати й поважати точку зору інших людей”[5].

Ці міжнародні дослідження послужили основою для розробки скоординованих навчальних планів і програм для систем освіти країн-учасниць. Наступним етапом проекту стала підготовка та перепідготовка вчителів для роботи з цими планами й програмами, розробка заходів по впровадженню освіти для багатовимірного громадянства в освітніх системах різного типу. Хоча, здавалося б, розглянутий проект спрямований в першу чергу на дослідження процесів виховання громадянина, нові умови розвитку людського суспільства в 21-му столітті містять в собі необхідність формування особистості на основі демократичних знань, умінь та цінностей, спільних для всього людства.

Як зазначалося, політична освіта за своєю суттю і спрямованістю відрізняється від освіти громадянської. Погляньмо тепер на принципи здійснення політичної освіти в кількох країнах, де корпоративізм можна вважати панівною моделлю розподілу політичної влади: Федеративній Республіці Німеччині, Сполучених Штатах Америки та Канаді, і порівняймо їх з загальною ситуацією в політичній освіті у країнах з помітним монополістським розподілом політичної влади (Китай, Російська Федерація).

Федеративна Республіка Німеччина

Система політичної освіти у ФРН вирізняється з-поміж багатьох країн своєю стрункістю, послідовністю й широтою планомірного охоплення населення. Перш за все, варто зазначити визначальну роль держави у діяльності всієї системи політичної освіти, що вносить у неї певну чіткість і цілісність. Це проявляється і в законодавчих нормах організації системи політичної освіти, і у принципах фінансування заходів політичної освіти, і в достатньо жорсткій координації діяльності суб’єктів політичної освіти з боку Міністерства внутрішніх справ ФРН, яке здійснює її відповідно до законодавства ФРН. Але при цьому важко виявити факти чи можливості нав’язування державою суспільству якихось рамок щодо змісту і форм політичної освіти: кожен суб’єкт політичної освіти, будь то державна установа, як, наприклад, Федеральний центр політичної освіти або відповідні центри в окремих землях, навчальні заклади, політичні партії чи громадські організації, розробляє і здійснює різноманітні заходи самостійно, дотримуючись при цьому певних загальних принципів, про які можна сказати, що вони разом складають публічну політику здійснення політичної освіти в країні. Значну частину заходів з політичної освіти становить інформування населення про публічні політики в різних галузях, які здійснює держава, та про політичні процеси в країні.

У документах і матеріалах суб’єктів політичної освіти, виступах їхніх представників не часто зустрічається термін «демократія», проте самі принципи й процедури здійснення політичної освіти прямо вказують на високий ступінь демократичності цієї діяльності, незважаючи на провідну роль держави. Про це свідчить політичний та ідеологічний плюралізм у можливостях різних суб’єктів політичної освіти пропагувати свої погляди, проводити семінари, лекції, навчальні й практичні тренінги і отримувати для цього фінансування з державного бюджету *.

Окремої уваги заслуговує здійснення політичної освіти засобами політичних партій (тобто, в термінах цієї книги, політичних підприємців). Своїм завданням у цих заходах вони вважають забезпечення політичної комунікації – повідомлення населенню про свої політичні погляди й ідеали, вивчення нагальних суспільних проблем, які необхідно відобразити в порядку денному публічної політики, публічне обговорення можливих способів їх вирішення. Ця робота має допомогти досягненню і збереженню підтримки більшості населення не лише під час виборів, але й у ході здійснення поточних і стратегічних заходів розвитку нації.

Значну частину коштів на здійснення політичної освіти виділяє федеральний уряд (у 2003 р. на проведення заходів з політичної освіти було витрачено близько 40 млн. євро). Крім того, бізнесові структури, благодійні фонди, політичні та релігійні організації також фінансують окремі заходи – семінари, тренінги, лекції, зустрічі з населенням, на яких люди мають змогу отримати інформацію з суспільно-політичних питань, обмінятися думками про нагальні проблеми, здобути знання в галузі політики і права.

 

Сполучені Штати Америки

На відміну від ФРН, у цій країні держава практично не втручається в здійснення політичної освіти. Урядовою увагою користуються лише ті заходи й аспекти політичної освіти, які стосуються загальної програми громадянської освіти, що охоплює навчальні заклади, дослідницькі центри та організації по роботі з іммігрантами. Саме програми громадянської освіти, як наукові розробки, так і практичні навчальні заходи активно підтримуються урядовими органами. Політична ж освіта абсолютною більшістю її суб’єктів вважається справою неурядових та політичних організацій. Відповідно зміст політичної освіти спрямований на доросле населення й стосується обговорення поточних і регулярних проблем суспільно-політичного життя, організації підтримки або протесту стосовно певних дій федерального й місцевих урядів.

Основними суб’єктами політичної освіти в США є:

університети й коледжі, де проводяться наукові дослідження з відповідних напрямків, організуються семінари, тренінги та інші заходи не лише для студентів і працівників, але й для широкої громадськості, проводиться підготовка фахівців у галузі політичних наук і зокрема з питань політичної освіти; професійні організації, які інформують своїх членів про особливості публічної політики у галузях, що зачіпають їхні інтереси. Наприклад, Асоціація працівників засобів масової інформації США як професійне об’єднання має Комітет з політичної освіти, який здійснює програми політичної освіти, що включають у себе надання через друковані й електронні засоби різного роду навчальної, наукової та практичної інформації – про структуру державного управління, громадські й професійні організації, правничі питання тощо [6]. Навіть така професійно специфічна організація, як Американська медична асоціація також має свою програму з політичної освіти [7] під назвою „AMPAC political education program”, за допомогою якої надає інформацію про різні питання публічної політики, збирає пропозиції й відгуки не лише членів своєї організації, а й інших громадян, оприлюднює їх, подає відповідні роз’яснення з наукової, юридичної, політичної точки зору, залучаючи до цього необхідних фахівців; релігійні організації, причому не обов’язково пов’язані з конкретною конфесією. Наприклад, релігійна організація „Нова віра” провадить заходи з політичної освіти через спеціально створений Центр громадської освіти й політичної дії [8], діяльність якого не обмежується лише Сполученими Штатами, а й поширюється далеко за межі своєї країни, надаючи знання про політику, висвітлюючи політичні й соціальні проблеми, навчаючи людей знати і захищати свої права.

 

Канада

До недавнього часу зміст вивчення політики громадянами можна радше назвати „громадянською”, а не суто „політичною освітою”, оскільки головним завданням цієї діяльності вважалася передача суми знань про структуру й характер діяльності державного управління, історичне підґрунтя розвитку канадської держави, а не сучасні процеси й проблеми суспільного життя. Досить поширеним було сприйняття громадян країни як потенційних виборців, а не як активних учасників політичного й суспільного життя. Проте останніми роками з’явилося чимало програм, що здійснюються і урядовими, і недержавними та політичними організаціями, які орієнтовані на проблеми й процеси сучасності, на стимулювання активної участі, критичне сприйняття політичних подій державного й місцевого рівня[9].

Характерним прикладом політичної освіти в Канаді є організація „Кленовий листок” (Mapleleaf) [10]. На Інтернет-сайті цієї організації можна знайти такі розділи: „Виборча реформа”, „Канадський уряд”, „Інститути й організації”, „Політичні науки”, „Політичні події (міжнародні та внутрішні)” тощо. Вражає глибина наукової інформації, а також велика кількість відгуків відвідувачів цього сайту та учасників семінарів і тренінгів, які проводяться організацією.

 

Австралія

На прикладі виборів до Парламенту штату Новий Південний Уельс можна уявити собі, як здійснюється тут політична освіта виборців. Автор матеріалу „Коротка, різка політична освіта” Марк Култан[11] розглядає розміри фінансування виборчих кампаній різних політичних партій, зокрема, на проведення заходів з політичної освіти.

Принцип фінансування виборчих кампаній простий – ті партії або політики, що набрали на виборах понад 4 % голосів, отримують по 1,94 австралійських долара за кожен голос з державного бюджету. При цьому вони не мусять звітуватися про свої фактичні витрати на виборчу кампанію. Автор наводить приклад Полін Хансон, яка здобула 4,5 % голосів на виборах у Сенат і при цьому, не вигравши боротьбу, отримала майже 200 тисяч доларів компенсації своїх витрат.[12]

З обговорення структури витрат на виборчу кампанію можна судити про те, які заходи з політичної освіти здійснюють кандидати. Скажімо, державні кошти можуть витрачатися на „розсилку поштових матеріалів та інформації, незалежно від того, чи містять вони лише матеріали стосовно цієї партії”. Водночас державні кошти не можуть витрачатися на передвиборчі поїздки кандидатів, але їх можна використовувати для оплати праці агітаторів і членів виборчих штабів. Скажімо, Австралійська лейбористська партія на останніх виборах отримала 800 000 доларів компенсації за свої заходи з політичної освіти, в тому числі з цих коштів було покрито 60 % заробітної платні тим інструкторам, які проводили навчальні заходи. Інші заходи, оплачені з державного бюджету, включали в себе: семінари-тренінги для працівників ЗМІ (1363 дол.), дослідження й розвиток менеджерських умінь працівників (6909 дол.) і навіть „чай, каву й печиво для семінару в білому Домі” (57,50 дол.).

Ліберальна партія подала запит на повернення коштів, витрачених на політичну освіту, зокрема: на часткову оплату праці (від 22 до 88 % зарплатні), телефонні дзвінки (7 482 дол.), комп’ютерні послуги (16 625 дол.), ксерокопіювання (29 159 дол.), оренда приміщень і їх прибирання (47 070 дол.), не кажучи про дрібні суми на миючі засоби, чай та пігулки від головного болю.

Не лише правлячі, але й малі партії отримують кошти з Фонду політичної освіти. Наприклад, Партія зелених на останніх виборах отримала 157 000 доларів, попри те, що цим Фондом керують Голова виборчої комісії (який має бути політично незалежним), представник від Прем’єр-міністра та представник від лідера опозиційної партії, тобто, їм легко забезпечити більшість при голосуванні проти виплати коштів малим партіям.

Хочеться звернути увагу на те, що заходи з політичної освіти, здійснювані політичними партіями, ніяким чином не контролюються за змістом і формою з боку держави. Предметом контролю є лише відповідність витрат на них встановленим нормам виборчого закону. З цих та інших матеріалів, розміщених на австралійських Інтернет-сайтах, важко судити про цілісну систему політичної освіти в країні, проте можна зробити загальний висновок про її плюралістичний і демократичний характер, відносну відкритість для контролю з боку громадськості.

Китай

Огляд підходів і систем політичної освіти не можна обмежити лише прикладами з демократичних країн. У Китайській Народній Республіці, де фактично домінує Комуністична партія Китаю, політична освіта є помітно ідеологізованою і здійснюється за традицією у добровільно-примусовий спосіб. Навчальні заклади, політичні організації правлячої партії, громадські організації у здійсненні заходів з політичної освіти керуються чітко вираженими ідеологічними мотивами і „виховують” громадян країни в дусі вірності ідеалам марксизму-ленінізму. Зокрема, це видно з того, як здійснюється підготовка викладачів і фахівців з політичної освіти в Університеті Фошан: факультет політичної освіти об’єднує кафедри політичних наук, марксизму-ленінізму, історії, педагогіки та психології[13]. Навчальні плани підготовки фахівців з цієї спеціальності, як і з інших, розробляються централізовано Міністерством освіти Китаю і є обов’язковими для всіх навчальних закладів незалежно від форми власності.

Деякі дослідники прямо зазначають, що політична освіта в Китаї здійснюється з метою утвердження влади партії над особистістю. З початкової школи і до університету учні отримують політичну освіту, що відповідає принципам комуністичної партії.[14]

Російська Федерація

Політична освіта в РФ не розглядається державними акторами як окрема галузь діяльності. Скажімо, у різних документах Міністерства освіти РФ ідеться в першу чергу про громадянську освіту, частиною якої є освіта політична. Наприклад, у „Концепции гражданско-правового образования”[15] принципи здійснення політичної освіти не виписані окремо, а інтегровані в загальну систему громадянської освіти. Ось як визначаються цілі та завдання громадянської освіти у цій Концепції:

„...[гражданское] образование должно быть нацелено на формирование у будущего выпускника:

· ответственности за собственное благосостояние и состояние общества;

· освоения молодыми поколениями основных социальных навыков, практических умений в области социальных отношений;

· социальной мобильности в обществе, в том числе через освоение молодыми людьми быстрой смены социальных ролей;

· умений отстаивать свои права, участвовать в создании и деятельности общественных организаций;

· толерантности, терпимости к чужому мнению, умения вести диалог, искать и находить содержательные компромиссы;

· знаний основополагающих правовых норм и умений использовать возможности правовой системы государства.

Таким образом, построение правового общества - как задача государства, построение гражданского общества - как задача социального развития, воспитание социально ответственного гражданина - как задача реформирования школьного образования связываются в единый узел и решаются посредством гражданско-правового образования в школе.”

Таким чином, держава зосереджує громадянську і політичну освіту в навчальних закладах, залишаючи більшість дорослого, а отже, потенціально активного в політичному житті населення поза її впливом. Останніми роками цю нішу все активніше заповнюють політичні партії. За Законом РФ „Про політичні партії”[16], „Основными целями политической партии являются: формирование общественного мнения; политическое образование и воспитание граждан; выражение мнений граждан по любым вопросам общественной жизни, доведение этих мнений до сведения широкой общественности и органов государственной власти”. Частина партій сумлінно виконує цю місію, працюючи зі своїми потенційними виборцями, готуючи партійний актив, розробляючи навчально-методичні та практичні матеріали. Так, наприклад, „Союз правых сил” здійснює політичну освіту через свої осередки в областях, не лише пропагуючи свою політичну платформу, але й навчаючи людей основам права, обговорюючи актуальні проблеми сьогодення. Партія „Яблуко” ще у 1998 році створила Навчальний центр, у якому діє ряд програм з політичної освіти.

„Основными направлениями деятельности Центра являются: политическое образование, подготовка партийного актива, обучение избирательным технологиям. Основными формами работы Учебного Центра является проведение школ, семинаров, конференций, круглых столов с привлечением крупных специалистов и экспертов.

Приоритетным направлением деятельности Учебного Центра являются Школы Политического Образования, на которых преподают ведущие отечественные и зарубежные политологи, социологи, философы, экономисты. Каждая школа включает цикл из четырех недельных сессий. Для участия в школе будущие слушатели пишут конкурсную работу и представляют рекомендацию от региональной организации. Уже в продолжение учебной сессии они защищают домашние работы, работают на семинарах и коллоквиумах.”[17]

На думку деяких російських дослідників, дії нинішньої державної влади в Росії спрямовані на формування „піддансько-активістської” (за висловом Г. Алмонда і Дж. Пауелла) позиції більшості населення[18], що відбивається і в діях засобів масової інформації, і в програмах навчальних закладів усіх рівнів, і в явно недостатній увазі державної влади до політичної освіти дорослих.

7.4. Система політичної освіти в СРСР: варто придивитись?

Функціонування та побудова системи політичної освіти в СРСР може допомогти у глибшому зрозумінні ролі державної й партійних компонент у виконанні головних завдань цього політичного інституту. Політичну освіту в умовах монополістської політичної системи можна розглядати як засіб формування такого типу політичної культури, за якого від населення очікувалась лише беззаперечна підтримка політичних рішень, прийнятих одноособово чи у замкненому колі лідерів держави, як практику систематичного поширення і засвоєння громадянами спеціально відібраних і сформованих компетентними органами знань про політичні інститути державного управління, процедури їхнього функціонування[19], як практику поширення ідей та цінностей комуністичного світогляду.

Важливим складовим елементом системи політичної освіти в СРСР виступали заклади освіти (школи, професійні училища та заклади вищої освіти), в рамках яких відбувалося виховання молоді в дусі так званого „наукового комуністичного світогляду”[20]. Фактично ж, починаючи з ранніх років навчання, учням прищеплювалась лояльність та вірність до існуючого суспільно-політичного ладу, законослухняність як беззаперечне визнання правоти думок партії, некритичність до тогочасних суспільних проблем, віра в утопічні комуністичні ідеали та зразки.

Другим елементом політичної освіти, на який робився тогочасною владою особливий наголос, було виховання надійної соціальної бази, на якій можна було б ґрунтувати своє правління та перебування при владі КПРС. Це була освіта рядових комуністів і безпартійного активу, а також ідеологічне виховання тих, хто здійснював керівництво процесами суспільного життя – партійних та, відповідно, державних службовців. Цю ланку системи політичної освіти можна інакше назвати як партійну та комсомольську просвіту.

Доцільно детальніше поглянути на структуру партійного та комсомольського навчання, оскільки тут проявляється одна з основних характеристик політичної освіти за монополістської політичної системи – її всеохопність та структурна розгалуженість. Отже, до структури партійної та комсомольської освіти входили такі елементи, як: політична школа, теоретичний семінар, теоретична конференція, школа основ марксизму-ленінізму, спеціалізований гурток, університет марксизму-ленінізму (УМЛ), профільні курси, будинок політичної просвіти, політична самоосвіта[21].

Про масовість і широту охоплення населення закладами партійної та комсомольської просвіти свідчить хоча б той факт, що станом на 1969 р. близько 25 млн. населення СРСР були слухачами різноманітних політичних шкіл, гуртків, семінарів тощо[22].

Важливою ланкою системи політичної освіти в СРСР була фундаментальна підготовка науковців, теоретиків та ідеологів марксизму-ленінізму. Основними закладами освіти цих кадрів були спеціалізовані університети марксизму-ленінізму[23].

Суттєвим елементом політичної освіти СРСР виступало політичне інформування про перебіг тогочасних політичних подій, що носило пропагандистський характер. Політичне інформування здійснювалось спеціально підготовленими для цього пропагандистами. Станом на 1978 р. в УРСР в сфері політичного інформування діяло 49,2 тис. агітколективів (718,8 тис. агітаторів , 44,3 тис. груп політінформаторів, що об’єднували 343,8 тис. політінформаторів), 687,2 тис. лекторів[24]. Єгор Лігачов, пізніше секретар ЦК КПРС, у  статті „Партійне навчання: досвід та пропозиції” зазначав, що „...тисячі партійних, радянських, господарських та профспілкових робітників постійно виступають перед трудящими з політичними інформаціями, доповідями, лекціями... Такі зустрічі допомагають керівникам постійно бути в курсі настроїв людей, впливати на них.”[25] Отже,  роль політичного інформування зводилась насамперед до примусового нав’язування людям однієї ( і відповідно „єдино правильної”) точки зору, до спонукання до беззаперечної підтримки здійснюваних органами влади рішень, до заперечення критичного мислення і насаджування догматизму як основного принципу ставлення до влади.

Високі були вимоги до підготовки інформаторів-пропагандистів. Поряд із вимогами підвищення власного ідейного та пропагандистського рівнів, до пропагандистів ставилось завдання пройти вишкіл в партійно керованих гуртках, інститутах підвищення кваліфікації при ВНЗ, спеціальних гуртках та семінарах при райкомах та міськкомах партії, домах та кабінетах політичної просвіти, методичних конференціях або ж в УМЛ[26]. Професор Г. Гіргінов зазначав: «…пропагандист покликаний переконувати людей в правомірності марксистсько-ленінських ідей й партійної політики. Від пропагандиста вимагається вміння й мистецтво аргументувати і переконувати, а не декларувати наші принципи, вміння створювати атмосферу відвертості й вільного товариського обміну думками при обговоренні науково-теоретичних та ідейно-політичних питань”[27]. За формальністю наведених слів криється суть роботи пропагандиста: доносити до населення всі події політичного, державного та партійного життя в рамках окремої ідеолого-політичної системи під контролем з боку держави і партії. Хоча необхідно відзначити, що пропагандисти несли інформацію і про функціонування політичних інститутів, світових політичних систем.

Та все ж система політичної освіти визначалась в першу чергу як основна ланка партійної пропаганди, направленої на формування особливого наукового світогляду радянських людей[28]. Очікуваним результатом політичної освіти, як і в цілому партійної пропаганди, було утвердження ідейної впевненості (віри в правоту ідей марксизму-ленінізму, єдності поглядів і вчинків, принциповості, непримиренності з буржуазною та реформістською ідеологією тощо); вироблення культури суспільно-політичної активності (усвідомлення суспільного обов’язку, висока міра політичної зрілості, готовність підпорядковувати особисті інтереси суспільним, участь у різноманітних видах громадської роботи); трудової активності (внутрішня потреба в праці, порядне ставлення до праці тощо); високої моральності (ставлення до суспільства, колективу й власних вчинків, сімейно-побутові стосунки тощо)[29].

Загалом системі політичної освіти СРСР було часто притаманне упереджене, тенденційне, селективне подання й пояснення фактів, що цілком зрозуміло, враховуючи, що та політична освіта здійснювалась в інтересах і в ідеологічному полі однієї партії. Використовуючи різні засоби впливу та канали масової інформації, партійне керівництво прагнуло переконати громадян у правильності їхніх позицій, схилити на свій бік все населення, спрямувати плин подій на власну користь, досягти мети, яка визначена виключно міркуваннями політичної доцільності.

Наслідком такого політико-ідеологічного, пропагандистського впливу, зміст якого складає виправдання й теоретичне обґрунтування курсу правлячої партії, формування у слухачів підтримки та готовності включитися в його здійснення, була політизація й ідеологізація суспільства, залишки якої можемо спостерігати ще й дотепер[30].

Попри високий ступінь ідеологізації навчальних і пропагандистських заходів, повністю ототожнювати системи політичної освіти та партійної пропаганди не можна, оскільки політична освіта таки надавала певні знання про політику та спонукала до осмислення засвоєних знань.

Суперечливий характер надаваних радянською системою політичної освіти знань визначався повним злиттям державної й політичної влади та внаслідок цього існуванням лише одного суб’єкта цієї освіти – комуністичної партії. Як уже було показано вище, державний контроль за системою політичної освіти існує і в сучасних демократичних країнах, але він не характеризується тією всепроникністю, яка була притаманна радянській системі. Партійне керівництво охоплювало весь процес пропаганди в широкому розумінні: воно, за словами Є. Ніколова створювало певні цінності у суспільстві, поширювало їх, створювало умови для їхнього засвоєння всіма соціальними верствами[31]. Все різноманіття форм навчання в системі радянської політичної освіти не було залишене без уваги партійних організацій.

Своєю ефективністю система політичної освіти СРСР завдячує насамперед державно-партійному контролю та регулюванню. Політична освіта була державною спробою мирним шляхом, а не способом репресій легітимізувати себе в суспільстві, створити відданий справі державного та партійного будівництва прошарок громадян, вкорінити в свідомість пересічного громадянина образ „радянської людини”, що був би відображенням тоталітарної політичної культури, створеної та керованої державою. „Радянська людина” була запорукою існування радянської  держави.

Другим важливим чинником ефективності системи політичної освіти в СРСР був принцип централізму, на якому ця система освіти була побудована. Вся програма політичної освіти готувалася у відділі пропаганди ЦК КПРС і звідси розсилалася до партійних організацій на місцях. Допомогу в цій справі надавав і офіційний друкований орган ЦК КПРС – журнал „Політична самоосвіта”, в якому можна було знайти не тільки обов’язкові програмові питання, а й певні спільні для всіх закладів політичної освіти методологічні побажання та поради.

Третім чинником успіху всієї системи політичної освіти був принцип наслідування, на якому дана освіта будувалась. Фактично, один раз потрапивши в цю систему освіти, людина залишалась там пожиттєво. Формування політичної культури  громадян відбувалося послідовно через початкові, середні та вищі заклади освіти, молодіжні організації (жовтенята, піонери, комсомол), заклади партійної просвіти, пропагандистське інформування тощо.

[1] Judith Torney-Purta, John Schwille and Jo-Ann Amadeo. Mapping the Distinctive and Common Features of Civic Education in Twenty-Four Countries. У книзі: Civic Education Across Countries: Twenty-four National Case Studies from the IEA Civic Education Project. Eds. Judith Torney-Purta, John Schwille and Jo-Ann Amadeo. // The International Association for the Evaluation of Educational Achievement. - Amsterdam, The Netherlands, 1999. - c. 18.

[2] Там само, с. 431.

[3] Rueda Alvaro Rodriguez. Education for Democracy in Colombia. У книзі: Civic Education Across Countries: Twenty-four National Case Studies from the IEA Civic Education Project. /Eds. Judith Torney-Purta, John Schwille and Jo-Ann Amadeo. - Amsterdam, The Netherlands: The International Association for the Evaluation of Educational Achievement, 1999. - c. 142.

[4] Cogan John J. and Ray Derricott. Citizenship for the 21st Century: An International Perspective on Education. - London: Kogan Page LTD, 2000.

[5] Там само, с. 5.

* Звичайно, фінансування значної частини заходів здійснюється на конкурсній основі, що змушує суб’єктів політичної освіти забезпечувати належний науковий і професійний рівень цих заходів, запрошувати провідних фахівців, замовляти наукові й практичні розробки, а це, у свою чергу, стимулює розвиток суспільних наук у країні.

[6] CWA-COPE (Communication Workers of America – Committee on Political Education). http://www.cwa-cope.org/

[7] American medical association. http://www.ama-assn.org/ama/pub/category/6275.html

[8] The Center for Civic Education and Political Action. http://www.newfaith.addr.com/table.htm

[9] Case Roland, Kenneth Osborne, Kathryn Skau. Canada. /У кн. John J.Cogan, Ray Derricott, Citizenship for the 21st Century: An International Perspective on Education. - London: Kogan Page Ltd., 2000. с. 57-66.

[10] Веб-сайт Канадської організації з політичної освіти Mapleleafweb: http://www.mapleleafweb.com/main.shtml

[11] Coultan Mark. “A short, sharp political education”. http://smh.com.au/news/Opinion/A-short-sharp-political-education/2005/01/07/1104832307315

[12] Загалом на останніх виборах з кишені платників податків на фінансування кандидатів було витрачено 41 926 159 доларів (О.Д.)

[13] Foshan University School of Humanities and Sciences. http://www.fosu.edu.cn/ehtml/e_rwfy_political.html

[14] Цикл статей „The Epoch Times”. http://www10.epochtimes.com/9pingdownload/russia/9ping_russia_1.doc.

[15] Концепция гражданско-правового образования. http://www.civicedu.ru

[16] Федеральный закон от 11 июля 2001 г. N 95-ФЗ "О политических партиях" (с изменениями от 21 марта, 25 июля 2002 г.). http://www.femida.info/11/fzopp001.htm

[17] Учебный Центр Объединения "ЯБЛОКО". http://www.politedu.yabloko.ru/school/book.pdf

[18] http://pravoved.jurfak.spb.ru/old/default.asp?cnt=219

[19] Концепція громадянської освіти в Україні // Шкільний світ. – 2000. - №13-14.

[20] Лучинский П. Система политического и экономического образования: опыт, перспективы // Политическое самообразование. – М., 1975. - №9 – сентябрь – С. 109 -116

[21] Демичев П. Успешно завершить учебный год в системе партийного просвещения. // Политическое самообразование. 1960. - №3 – март – С. 90 - 94

[22] Смирнов Г. Исследование научных основ пропаганды. // Политическое самообразование. 1970. - №3 – март – С. 121 - 130

[23] Крылов Ю. Проблемы совершенствования работы университетов марксизма-ленинизма. // Политическое самообразование. 1975. - № 9 – сентябрь – С. 49 – 50

[24] Коммунистическая партия Украины в цифрах. – К. Политиздат Украины, 1988. – 189 с.

[25] Лигачев Е. Партийная учеба: опыт, предложения. // Политическое самообразование. 1970. - № 12 – декабрь – С. 106 -112

[26] Кротов Ф. Петров А. О некоторых аспектах деятельности домов политического просвещения. // Политическое самообразование. 1965. - № 6 – июнь – С. 83 – 88

[27] Гиргинов Г. Исследование научных основ пропаганды. // Политическое самообразование. 1970. - №3 – март – С. 121 - 130

[28] Лучинский П. Система политического и экономического образования: опыт, перспективы // Политическое самообразование. 1975. - №9 – сентябрь – С. 109 -116

[29] Поздняков П. Партийной пропаганде – научные основы // Политическое самообразование. 1970. - №6 – июнь – С. 108 -111 

[30] Чепеї Д. Школа свободи // Політологічні читання. – 1992 - №3 – С. 147 – 156

[31] Гиргинов Г. Исследование научных основ пропаганды. // Политическое самообразование. 1970. - №3 – март – С. 121 - 130

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук