Головна

Олександр Дем'янчук. Державна політика і державне управління: політологічні аспекти 5.2. Структурний функціоналізм


5.2. Структурний функціоналізм

Перш за все варто звернутися до саме цієї теорії, яка в середині ХХ століття відіграла (а до певної міри відіграє й досі) важливу роль у побудові численних і, правду кажучи, досить привабливих моделей. Згідно зі структурно-функціональною теорією, суспільство є організмом, сукупністю частин, кожна з яких виконує свої функції задля забезпечення загальної ефективності й розвитку суспільства. Структурний функціоналізм належить до теорій консенсусу, оскільки вважає, що суспільство побудоване за певним порядком, у взаємозв’язку і збалансованості своїх частин як основних деталей цілісного механізму підтримання безперебійного функціонування суспільства як єдиного цілого. Основою суспільства є спільні норми і цінності, суспільний порядок виходить з неявних угод між групами та організаціями, а суспільні зміни відбуваються повільним і впорядкованим чином (див., наприклад, праці автора теорії Толкота Парсонса [1], [2],

(%20%D0%94%D0%B5%D0%BC'%D1%8F%D0%BD%D1%87%D1%83%D0%BA%20).doc#_ftn3">[3]
).

Суть структурно-функціонального підходу можна визначити таким чином:

Елементи суспільної структури є цілісними і діють як такі, виконуючи покладені на них функції у тісному взаємозв’язку між собою. Головне завдання діяльності структурних елементів – забезпечення позитивного функціонування всієї системи в цілому. Скоординовані, узгоджені дії елементів системи не допускають виникнення й існування конфліктів, оскільки це загрожує цілісності системи. Будь-які можливості суперечностей чи конфліктів між елементами системи повинні усуватися ретельним пристосуванням їх один до одного таким чином, щоб уся система та її частини й окремі елементи співіснували в рівновазі. Таким чином, джерелом розвитку системи та її елементів є консенсус (до цього ми повернемось нижче). Зміни, що відбуваються всередині системи та в її взаємодії з іншими системами, носять еволюційний і впорядкований характер. В ході розвитку системи вона може ускладнюватися, в ній виникають нові елементи, встановлюються нові функціональні зв’язки. Інкорпорування цих нових елементів в існуючу систему також зумовлене її прагненням до рівноваги. Структура і функції системи в цілому та її окремих елементів призначені для задоволення потреб суспільства, в якому вона існує. У цьому сенсі загальна структура виступає як сукупність підсистем (економічних, політичних, соціальних, культурних освітніх тощо), що забезпечують функціонування суспільства. Відповідно окремі люди та суспільні групи у своїй поведінці обмежені вимогами й функціями цих підсистем. При цьому різні суспільні групи й окремі індивіди по-різному пов’язані з системою в цілому та її підсистемами, що зумовлює цілком природну в таких умовах нерівність. Кожній людині відповідає певна функція в загальній системі та в її підсистемах. Від того, наскільки сумлінно й адекватно людина виконує свої функції, залежить безперебійність і ефективність діяльності системи. Тому система продукує чіткий набір правил і норм поведінки, виконання яких вимагається від кожного члена суспільства та кожної суспільної групи. Серед цих правил і норм присутні й ті, що призначені для повернення системи в стан рівноваги у випадку якихось збурень, - санкції, покарання, суспільне заохочення чи суспільне невдоволення.

Хоча структурний функціоналізм як соціологічна методологія був розвінчаний ще на початку 1980-х років, його вплив на науково-теоретичні та науково-практичні підходи залишився вельми потужним. Скажімо, прямим спадкоємцем цієї теорії є системний аналіз, вельми популярна методологія серед вітчизняних і зарубіжних дослідників. Вони виділяють такі сім базових принципів вирізнення систем з сукупності досліджуваних об’єктів:

Система впорядкована і вирізняється взаємозалежністю її частин (суспільство і його складові утримуються вкупі завдяки співпраці та законам/розпорядженням влади). Система схильна до самопідтримки рівноваги (суспільство і його складові досягають найкращих результатів, коли діють як єдиний «організм», забезпечуючи «природну» діяльність системи в цілому). Система може перебувати в стані спокою чи впорядкованих свідомо керованих змін. Природа однієї частини системи впливає на форму, якої можуть набути інші частини системи. Система зберігає певні кордони в межах свого довкілля (у випадку «транскордонних» конфліктів між однією частиною системи та іншими її частинами має відбутися їх залагодження шляхом пристосування частин одна до одної). Локалізація та інтеграція – ось два фундаментальних процеси, завдяки яким система може перебувати в рівновазі (розподіл праці є однією з неодмінних умов рівноваги системи; іншою умовою є співпраця представників різних професій у виконанні суспільно значимого завдання). Система схильна до самоконтролю включно з контролем меж і поведінки підгруп, довкілля й змін, що відбуваються чи очікуються (адаптовано з [4]).

Виходячи з цих властивостей системи, спробуймо тепер відтворити можливі процеси вироблення стратегії національного розвитку та спрогнозувати її зміст. Перш за все, в умовах плюралістичного демократичного суспільства важко уявити собі досягнення консенсусу стосовно не лише загальної мети і цілей розвитку, але й конкретних принципів визначення та виконання завдань по їх досягненню. Як зазначалося раніше (розділ 3), плюралістична політична система внаслідок розпорошеності інтересів і складних процесів переговорів між окремими учасниками політичного процесу неминуче потрапляє в залежність від державних інститутів, у першу чергу виконавчої гілки, а отже, саме державні інститути відіграватимуть головну роль у формулюванні національної стратегії. Така ж картина спостерігатиметься в умовах монополістської та елітистської політичних систем, де безпосередня участь значної частини акторів політики вельми обмежена процедурно й функціонально.

У застосуванні до випадку формулювання стратегії національного розвитку в Україні ці міркування підводять до висновку, що найзручніший час для цього вже минув: протягом другої каденції Президента Л.Кучми існувала сприятлива ситуація у вигляді слухняного уряду та піддатливої Верховної Ради, в якій можна було досягти формування ситуативної більшості навколо ключових перспективних питань розвитку. В умовах нестійкого корпоративізму, за якого жодна з політичних сил не може домінувати, а переговори стосовно найзагальніших проблем національного розвитку ускладнені радикальними відмінностями в цінностях і орієнтаціях акторів політики, можна, напевно, очікувати визначення коротко - (2 - 3 роки) або середньотермінової (3 - 5 років) програми у розрахунку на її коригування в ході виконання, але не довготривалої стратегії розвитку нації.

З іншого боку, уряд, що перебуває при владі, зобов’язаний розробити свою програму дій, що є фактично певним наближенням до стратегії національного розвитку, і працювати над її впровадженням. В умовах, коли кожний наступний уряд приходить на хвилі заперечення дій (читай – програми) свого попередника, нація отримуватиме щоразу нову стратегію, а це віддалятиме досягнення цілей розвитку. До недавнього часу гарантом поступального розвитку сяк-так був Президент України, але після політичної реформи уряд отримав відносну і значну незалежність завдяки своїй пов’язаності з провідною політичною корпорацією.

Більш-менш конкретний зміст майбутньої стратегії чи програми навряд чи можна спрогнозувати з достатньою достовірністю. Такий прогноз у розвинених демократичних країнах виходить з аналізу виборчих програм партій-переможців, що носять стійкий характер. Як свідчить аналіз, проведений різними українськими дослідниками (наприклад, [5]), українські політичні сили не вирізняються послідовністю у виконанні своїх передвиборних обіцянок, а тому можна очікувати, що майбутня стратегія міститиме певну невизначеність. Не виключено, що стратегія національного розвитку буде підмінена програмою економічного росту. А враховуючи необхідність стабілізувати суспільство, неминуче розбалансоване штучним втручанням у процеси розвитку, в реальному часі, не чекаючи, поки відбудеться саморегулювання, можна передбачати певні силові дії з боку влади, наростання конфліктів між частинами суспільства, що не можуть бути врегульовані «за допомогою соціалізації індивідуумів чи груп та саморегуляції суспільства, а потребуватимуть глибших механізмів навмисного регулювання» [6].

[1] Parsons Talcott and Robert F. Bales, Family, Socialization and Interaction Process, Glencoe, Illinois, Free Press, 1955.

[2] Parsons Talcott. Sociological Theory and Modern Society, New York, Free Press, 1967.

[3] Parsons Talcott. Towards a General Theory of Action. Harvard University Press: Cambridge, Mass. 1976. 506 p.

[4] Ritzer George. Sociological Theory. 3rd edition, New York, McGraw-Hill, 1992. – с. 17.

[5] Чебаненко Олена, Денис Ковриженко. Ефективність політичних партій: проблеми та перспективи. Часопис «Парламент». № 1, 4-44, 2007.

[6] Parsons Talcott. The Social System. The Free Press, New York. 1986. Reprint from 1951. – сс. 319-320.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук