Головна

Олександр Дем'янчук. Державна політика і державне управління: політологічні аспекти 5.1. Розвиток як мета, результат і процес публічної політики


5.1. Розвиток як  мета, результат і процес публічної політики

Поняття розвитку вельми контроверсійне. Часто це поняття підміняють «прогресом», тобто лише позитивною зміною певних індикаторів стану суспільства. Звичайно, зростання таких показників, як ВВП на душу населення, мінімальний споживчий кошик чи тривалість життя, свідчать про розвиток і прогрес нації. Проте часом розвиток проходить стадії регресу, погіршення показників стану суспільства. Скажімо, суспільні реформи дуже часто зумовлюють спад у тій сфері суспільного життя, в якій вони здійснюються, але в результаті їх впровадження суспільство може досягти якісно нового стану. Це зазначав і цитований у попередньому розділі Пьотр Штомпка, а сучасні керівники української держави зі спадом, зумовленим світовою фінансовою кризою, пов’язують сподівання на те, що за час кризи вдасться здійснити певні якісні зміни в управлінні, економіці й фінансах[1].

Ось як один і той самий автор – Едвард Роджерс - визначив поняття розвитку в двох своїх працях, опублікованих з інтервалом у сім років:

У 1969 році: “Розвиток – це тип соціальних змін, у якому в суспільну систему вводяться нові ідеї з тим, щоб отримати підвищення доходів на душу населення та рівня життя, з використанням сучасних методів виробництва і поліпшеної організації суспільства”

a6237c-b579-4b5d-860c-a790f4ef6264%7d/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D1%80%D1%83%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%BA%20%D0%B7%20%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%97%20(%20%D0%94%D0%B5%D0%BC'%D1%8F%D0%BD%D1%87%D1%83%D0%BA%20).doc#_ftn2">[2]
.

У 1976 році: “Розвиток – це всеохопний процес соціальних змін, спрямованих на досягнення вищого суспільного та матеріального рівня (включаючи справжню рівність, свободу та інші цінності) для абсолютної більшості людей шляхом поліпшення контролю над навколишнім середовищем”[3].

В обох визначеннях використовується концепція змін, але в першому наголос робиться на досягненні вищих доходів на душу населення за допомогою використання нових ідей і сучасних методів виробництва, очевидно, нових виробничих технологій. При цьому можливі чи супутні політичні та соціальні зміни залишаються в тіні суто економічних досягнень, тобто, які переваги отримують різні групи населення, за якими принципами розподіляється суспільний продукт, що ще, крім економічних показників, змінюється у суспільстві. Таке визначення можна назвати “моделлю промислово-економічної модернізації”.

Друге визначення суттєво відрізняється від першого тим, що до нього вводяться нові фактори, такі, як “досягнення вищого суспільного рівня, … рівність, свобода та інші цінності” на додаток до підвищення економічних/матеріальних показників. Це визначення звертається до процесу розвитку, що полягає у широкому залученні членів суспільства та поліпшенні контролю за оточуючим середовищем як способах досягнення бажаних рівнів розвитку. Крім того, тут явно показаний основний критерій розвитку: абсолютна більшість людей має виграти від здійснення такого розвитку. Це буде багаторівневою моделлю розвитку з широким залученням членів суспільства як основних споживачів досягнень розвитку і головних учасників процесу його реалізації.*

Світовий банк у своєму звіті, присвяченому вступу людства у ХХІ століття, аналізуючи п’ятдесятирічні дослідження розвитку країн світу, зазначив такі чотири головні уроки, отримані в результаті цього важкого історичного процесу:

Макроекономічна стабільність є важливою передумовою для досягнення зростання, необхідного для загального розвитку нації; Зростання не повинне протікати приховано: розвиток має бути прямо скерований на задоволення потреб людей; Неможливо «рухати» розвиток за допомогою лише однієї якоїсь політики: потрібен всеохопний комплексний підхід; Важливу роль відіграють [політичні, адміністративні, соціальні та інші – О.Д.] інституції: неперервний поступальний розвиток повинен ґрунтуватися на процесах, що мають корені в суспільних проблемах, потребах та очікуваннях і реагувати на зміни суспільного середовища[4].

Американський дослідник посткомуністичних країн Роберт Ціммерман, спираючись на працю одного зі своїх попередників Нормана Якобса, присвячену «модернізації без розвитку», так визначив основні характеристики процесу національного розвитку:

«Розвиток…

· Спрямовується на максимізацію потенціалу суспільства незалежно від того, які обмеження на це ставлять існуючі в суспільстві культурні й політичні цінності та політична структура;

· На основі визнання варіативності й відкритих перспектив прагне до продуктивних змін, якими б не ввижалися можливі наслідки від досягнення поставлених цілей чи способів [політичних – О.Д.] дій;

· Залежить від прагнення до об’єктивності, коли інновація приймається чи відкидається «виходячи з об’єктивних засад чи залежно від того, наскільки вона впливає на максимізацію суспільного потенціалу»;

· Включає в себе відкриття повноважень і можливостей людям як особистостям і групам людей, що прагнуть керувати своєю власною долею.»[5] (виділення мої – О.Д.).

Як бачимо, поняття національного розвитку, розвитку людства чи суспільства у різних авторів набуває різних рис і характеристик. Спільним у наведених вище підходах і уявленнях є обов’язкове поєднання всіх без винятку аспектів розвитку – економічного, політичного, технологічного тощо – з посиленням ролі й можливостей людини, громадянина у визначенні своєї власної долі.

Визнання необхідності стимулювання національного розвитку та визначення його загальної мети і конкретних цілей має супроводжуватися формуванням відповідних стратегій розвитку, що базуватимуться на певних системах політичних, економічних, культурних цінностей. Очевидно, що вибір стратегії розвитку значною мірою залежатиме від розуміння того, в чому полягатиме цей розвиток. Якщо віддати цей вибір виключно до рук держави, то можна не сумніватися, що розвиток уявлятиметься в парадигмі першої моделі Роджерса, тобто, буде зведений до модернізації промислового виробництва й підвищення ефективності економічної діяльності в країні. Це прямо випливає з принципів інституційної моделі розробки і здійснення державної політики: державні інститути як жорсткі організації, що ведуть боротьбу за ресурси й піклуються головно про свої галузеві інтереси [6], неодмінно сповідують раціональний підхід до політичного процесу, тобто на перше місце ставлять цінності економічного, колективного характеру. Вихід на багаторівневу модель може бути досягнутий лише в умовах сильної «горизонтальної» складової процесу вироблення політики (див. розділ 1).

Роберт Циммерман сформулював чотири умови, необхідні для стабільного політичного й економічного розвитку нації:

1. Освітній процес має забезпечувати вільне здобуття і необмежений доступ до знань і досліджень будь-якої особи чи суспільної інституції;

2. Законодавство має ефективно визначати і підтримувати повагу до прав людини, підвищення добробуту і приватної власності, незалежної від урядового контролю;

3. Бізнес і ринок праці, а також приватні організації повинні мати змогу організовувати і здійснювати тиск на акторів політичного процесу, щоб добиватися ухвалення таких публічних політик, які стимулюватимуть приватне виробництво й інвестування і відповідно сприяти зростанню індивідуального добробуту;

4. Громадяни повинні бути здатними визначати свої власні потреби й цілі і прагнути до їх досягнення, розвиваючи своє особисте знання та вміння без обмежень чи опору з боку будь-яких організацій – урядових, релігійних, соціальних чи політичних[7].

Цікаво відзначити в цьому переліку пріоритетність особистісних чинників національного розвитку – освіти і доступу до знань. Економіка, тим більше макроекономічні показники відіграють тут допоміжну роль. Ба більше, загальнонаціональний розвиток ставиться у підрядне становище до розвитку індивідуального добробуту.

Ще одним чинником стратегій національного розвитку є питання використання власних ресурсів або залучення зовнішньої допомоги чи навіть згода на певну економічну залежність від інших країн або міжнародних організацій. Оцінюючи орієнтовані на результат стратегії національного розвитку в різних країнах, Світовий Банк у своєму звіті у грудні 2007 року зазначив дуже різні ступені використання країнами зовнішньої допомоги і відповідно різні результати, досягнуті в процесі розвитку[8]. Водночас, ані Світовий Банк, ані ОЕСР (у Паризькій Декларації стосовно ефективності допомоги малорозвиненим країнам у розробці та впровадженні стратегій національного розвитку[9]) не брали до уваги політичних чинників у формуванні національних стратегій, а тому важко оцінити саме політичну складову в процесах розвитку.

Важливим аспектом поняття розвитку є визначення його цілей. Семюель Хантінгтон, розглядаючи закономірності формулювання цілей національного розвитку в країнах третього світу, ділить можливі цілі на економічні й політичні: перші містять уявлення про підвищення матеріального добробуту, а другі ґрунтуються на категоріях рівності, демократії, стабільності та незалежності для країн, що розвиваються. До перших автор відніс цілі економічного розвитку як збільшення валового внутрішнього продукту на душу населення, Запропоновані теорією модернізації (див. підрозділ 5.3) цінності «хорошого суспільства» включають в себе добробут, справедливість, демократію, порядок і здатність самим вирішувати свої питання [10].

Хантінгтон вказує на неможливість одночасного й негайного досягнення всіх цілей розвитку. Релізація політичних перетворень неминуче потягне за собою економічні негаразди, пов’язані зі зміною законодавства, перебудовою політичних та адміністративних інститутів, погіршення процедур управління порівняно з попереднім політичним станом. Орієнтація на суто економічні реформи потребуватиме мобілізації основних політичних акторів на дії в одному напрямку, що далеко не завжди відповідатиме інтересам окремих потужних політичних сил. На це автор вказував і в попередньому розділі, коли розглядалася сформульована Клаусом Оффе і узагальнена Пьотром Штомпкою «дилема часу».

Іншими словами, вибір мети, цілей і стратегії національного розвитку – це політичний процес, в ньому мало уваги приділяється теоретичним уявленням і прогнозам, оскільки новий етап розвитку настає з політичними, економічними чи/та соціальними змінами. Крім того, хоча кожна політична сила, приходячи до влади, робить все, щоб залишитися в ній надовго, у періоди радикальних змін, глибоких суспільних реформ це практично неможливо, а тому визначені однією політичною системою стратегії й орієнтири розвитку в ході самого процесу часто зазнають досить радикальних змін з приходом наступників на чільні посади в державі. Тому марною буде справа теоретичного вироблення якоїсь «найкращої» стратегії й пропонування її політичній системі. Натомість варто обговорити практичні кроки, скажімо, української держави з точки зору існуючих моделей національного розвитку.

Майкл Портер, обговорюючи чинники конкурентоспроможності націй на міжнародній арені, відзначив різноманітність підходів урядів різних країн до розвитку своїх націй і виведення їх до числа провідних у світі. Одні країни спрямовують свої дії на підвищення макроекономічних показників – обсягу ВВП на душу населення, цінності власної валюти порівняно з валютами інших країн, кредитні відсотки й бюджетний дефіцит. Інші добиваються підвищення конкурентоспроможності за рахунок надлишку дешевої робочої сили. Ще один підхід полягає в покладанні на великі природні ресурси, що є на території країни. Останнім часом все більше аргументів висувається на користь уявлення про первинну роль урядової політики для успіху нації в конкуренції з іншими країнами. Нарешті, в 1990-х роках найпопулярнішим поясненням успіху тих чи інших країн були їхні досягнення в застосуванні сучасних методів менеджменту включно з управлінням ресурсами робочої сили[11].

Однак, як підсумовує цей перелік Майкл Портер, жодне з цих пояснень не є вичерпним і повністю достовірним. Первинність того чи іншого підходу з наведеного переліку визначається конкретною ситуацією в часовому й географічному вимірах, здатністю політичної системи держави розробити і впровадити ефективні публічні політики, а також вибором парадигми розвитку. Саме про парадигми розвитку, що базуються на певних теоретичних уявленнях, йтиме далі мова.

[1] Данилишин Богдан. Світова фінансова криза – тест для України. Дзеркало тижня, № 38 (717). 11-17 жовтня 2008. Шлях до подолання кризових явищ – макроекономічна стабільність і скоординованість дій. Дзеркало тижня. № 47 (726). 13-19 грудня 2008 р.

[2] Rogers Edward. Modernization among Peasants: The Impact of Communication. New York: Holt, Rinehart, & Winston. 1969. 269 р.

[3] Rogers Edward. Communication and Development: The Passing of the Dominant Paradigm. Communication Research, v. 3, No. 2, 213-240. April, 1976.

* Автор глибоко вдячний професору Майклу Пейджу, з яким він обговорював ці питання в 1998 та 2000 роках під час стажування на кафедрі освітньої політики та управління освітою Університету Міннесота (США). Під час вивчення курсу «Освіта для міжнародного розвитку» саме він використовував ці терміни при розгляді поняття розвитку нації.

[4] Entering the 21st Century. World Bank Report 1999/2000. Oxford University Press: Published for the World Bank. 2000.

[5] Zimmerman Robert F. Dollars, Diplomacy, and Development. Boulder, Colorado: Lynne Reinner Publishers. 1993.

[6] Саймон Герберт А. Адміністративна поведінка. /К.: АртЕк, 2001. - 392 с. – с. 75-94.

[7] Zimmerman Robert F. Dollars, Diplomacy, and Development. Boulder, Colorado: Lynne Reinner Publishers. 1993. – с. 33.

[8] http://web.worldbank.org/WBSITE/EXTERNAL/PROJECTS/STRATEGIES/CDF

[9] Paris Declaration on Aid Effectiveness. www.oecd.org/dataoecd/11/41/34428351.pdf

[10] Huntington Samuel. The Goals of Development. In: Weimer, Myron, and Samuel Huntington (eds). Understanding Political Development. Harper Collins Publishers. 1987. pp. 3-31. – с. 6.

[11] Porter Michael E. The Competitive Advantage of Nations. New York: The Fre Press, A Division of Macmillan, Inc. 1990. - сс. 4-7.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук