Головна

Олександр Дем'янчук. Державна політика і державне управління: політологічні аспекти 4.3. Дилеми перехідного періоду


4.3. Дилеми перехідного періоду

Штомпка визначив двадцять дві дилеми перехідного періоду, які неминуче має вирішувати кожна посткомуністична країна під час переходу до вільного суспільства. Він розділив їх на три групи відповідно до трьох зазначених вище категорій бар’єрів. Розглянемо зараз, якою мірою Україна за часи незалежності зуміла вирішити ті чи інші дилеми.

А. Сутність трансформування.

ДИЛЕМА ІМПРОВІЗАЦІЇ та ДИЛЕМА РОЗРОБКИ ПРАВИЛ ГРИ ПІД ЧАС САМОЇ ГРИ. Обидві ці дилеми випливають з безпрецедентності здійснюваної трансформації суспільства. Експериментальний характер цього процесу викликає у значної частини населення захисну реакцію на радикальні перетворення, не підкріплені чітким баченням майбутнього у тих, хто їх проводить. Чим тривалішим видається процес переходу, чим масштабнішими перетворення, тим більший внутрішній спротив вони викликають. Основи майбутнього економічного та політичного порядку закладаються сьогоднішньою політичною елітою, що не є ні достатньо сформованою, ні структурованою і не має підтримки більшості народу, а отже, не є чимось стабільним[1]. Невеликі зміни у складі керівної політичної еліти (партійна структура парламенту, склад

Кабінету міністрів) можуть викликати суттєві зміни у процесах реформування аж до повного їх заморожування чи повороту на зворотний курс. Невпевненість у завтрашньому дні, що виникає через це, загроза зміни курсу й відкладення уже продекларованих і запланованих реформ, постійні зміни правил гри зумовлюють у населення байдужість до процесів демократизації та політичну апатію, небажання інвестувати й підтримувати довгострокові проекти, прагнення до швидкого прибутку. “Ефективність і результативність реформ прямо залежить від віри людей у те, що вони проходитимуть настільки успішно й спрямовано, щоб варто було робити довготермінові інвестування” [2].

ДИЛЕМА САМООБМЕЖЕННЯ і ДИЛЕМА КОПАННЯ ВЛАСНОЇ МОГИЛИ. Добре сформована ринкова економіка і демократія є саморегульованими і передбачають мінімальне втручання держави, але впровадження демократії та ринкової економіки на рештках соціалізму вимагає значного втручання “зверху” – з боку державної влади. Отже, правляча верхівка і бюрократія мусять бути достатньо “розумними”, щоб у відповідний момент обмежити свою владу на користь саморегульованого вільного суспільства, причому не тільки після перемоги реформ, але й у процесі їх здійснення. Тобто спостерігається конфлікт між авторитарністю, необхідною для трансформаційних процесів, і лібералізацією економічного, політичного й соціального життя, яка є неодмінною рисою вільного суспільства. Очевидно, значною мірою внаслідок неусвідомлення цього конфлікту за часів М. Горбачова (наказ-команда “Не сметь командовать!”) державне управління опинилося в стороні від реформаторських процесів саме в той час, коли необхідна була його сильна керівна дія. І навпаки, в нинішні часи чиновники не можуть обмежити себе навіть у тих галузях, де, здавалося б, їх втручання має бути мінімальним – торгівлі, сфері обслуговування, сільському господарстві. В освіті після значної лібералізації 1991-93 років відповідне Міністерство поступово поставило дуже жорсткі рамки діяльності навчальних закладів незалежно від форм власності, розробивши загальнообов’язкові стандарти освітніх програм і встановивши державний контроль за якістю підготовки всіх без винятку фахівців, навіть “некритичних” спеціальностей – культури, побутового обслуговування тощо[3].

Найміцнішою опорою нового суспільства, що народжується, має стати середній клас, у розвитку якого зацікавлені політичні сили, що започаткували й рухають вперед процес демократичних перетворень. Але з певного моменту становлення середнього класу і досягнення в основному поставленої мети ці політичні сили втратять свою владу і підпадуть під вплив створеного ними середнього класу, стаючи, таким чином, його ворогами. Тому і цим силам, що фактично “копають власну могилу”, доведеться самообмежуватись, що є непростим і болісним процесом.

ДИЛЕМА УЗГОДЖЕННЯ ЗАСОБІВ І ЦІЛЕЙ. Повністю переваги ринкової економіки та демократії реалізуються лише в разі їх безповоротного встановлення. Але процес досягнення цілей вільного суспільства дуже болісний, він викликає економічний дисбаланс, погіршення життєвого рівня, політичну дестабілізацію, створює враження хаосу та невідомості. В результаті значна частина населення починає сприймати вільне суспільство з нехіттю, оскільки ціна, яку треба сплатити за досягнення цілі, може перевищувати цінність побудови майбутнього суспільства. Євген Головаха наводить таку динаміку зміни ставлення населення до капіталізму та соціалізму: з листопада 1993 по травень 1996 року кількість прихильників капіталізму зменшилася з 18 до 13 %, а прихильників соціалізму – зросла з 12 до 20 %[4].

ДИЛЕМА ЧАСУ. Успішне реформування пост-комуністичного суспільства на різних рівнях перетворень вимагає різної тривалості процесу. Чим глибші перетворення, тим більше потрібно часу. Перший рівень можна назвати “годиною законодавця”[5], коли відбувається реформування законодавства, політичних інституцій, розробка нової Конституції, відповідної до майбутнього суспільства. Цей етап може тривати від шести місяців і більше. Наступні, глибші перетворення стосуються реформування економічної системи. Це, за висловом Дарендорфа, “година економіста”, яка може тривати не менше шести років. І, нарешті, найглибші й найважливіші зміни мають відбутися на суспільному та особистому рівні – вироблення нової суспільної культури, формування нового соціуму, утвердження в суспільній та індивідуальній свідомості цінностей справжнього відкритого суспільства. Це завдання вимагає найбільшого часу й зустрічає найсильніший супротив. “Година громадянина” може тривати до шістдесяти років. Це не означає, що потрібно чекати стільки часу, просто розробникам і виконавцям публічної політики треба враховувати ці взаємопов’язані процеси й темпи їх проходження. “Реформи закінчаться в той віддалений момент майбутнього, коли всі ці три рівні співпадуть”[6]. Автор наводить схожу ідею Клауса Оффе, що існує природна історична послідовність змін, яка починається з національної ідентифікації населення, проходить крізь утвердження нової Конституції до звичайних, рутинних політичних процедур (хто отримує що, коли і як). При цьому всі три процеси (потрійний перехід, за словами Оффе) повинні відбуватись одночасно. Отже, дилема в цьому випадку полягає в різних темпах політичних, економічних і соціальних змін.

Здавалося б, Україна безнадійно відстає від такого графіка – адже нова Конституція була прийнята через 5 років після проголошення незалежності, а не протягом 6 місяців, як припускав Р. Дарендорф. Але ж треба врахувати, що законодавчі основи нового суспільства – багатопартійність, плюралізм форм власності, принципи дотримання прав людини, нова структура державного управління – закладалися по суті в перші ж місяці життя незалежної держави. З іншого боку, “година економіста” ще не закінчилася, і ближчим часом цього чекати не доводиться, оскільки на формування нових економічних принципів діяльності суспільства значною мірою впливає стара ідеологія та практика державного управління. Про “годину громадянина” говорити поки що рано, але події останнього часу, зокрема, електоральна поведінка населення під час виборів останніх кількох років свідчать про безсумнівні зрушення суспільної свідомості в бік демократичного суспільства.

ДИЛЕМА ДИСОНАНСУ РЕФОРМ. У специфічних умовах пост-комуністичного суспільства процеси демократизації та встановлення ринкової економіки не мають взаємної пов’язаності й не обов’язково мусять узгоджуватися між собою. Розширення демократичних свобод і створення широкої мережі демократичних інституцій може гальмувати економічні перетворення, а наголос на економічному розвиткові може зашкодити процесам демократизації. Швидке здійснення процесів демократизації дає підстави великій кількості людей, що втрачають від економічних змін, гальмувати ринкові процеси, оскільки від них на початку реформ виграє лише невелика, обмежена кількість особливо підприємливих людей. Часом можливе певне стримання демократизації на користь проведення швидких економічних реформ*. Пьотр Штомпка наводить слова Карла Оффе про те, що “… неприйняття і роздратування економічними труднощами серед населення може викликати до життя “демократію”, основану на інституційній структурі, відмінній від громадянських свобод і представницького урядування, наприклад, популістську президентську диктатуру”[7]. Отже, виникає суперечність між можливістю “вето” на реформи з боку розчарованої більшості та тимчасовою доступністю переваг лише для невеликого кола людей.

ДИЛЕМА ОБМЕЖЕНИХ ОСОБИСТИХ РЕСУРСІВ. І економічна, і політична діяльність вимагає великої персональної віддачі – енергії, самовідданості, часу. Чим більше людина занурюється в задоволення своїх власних економічних інтересів або захист життєвих стандартів від загрози з боку економічних реформ, тим менше вона звертає увагу на участь в політичному житті. В результаті політична активність суттєво падає, в суспільстві посилюється політична апатія. На думку Штомпки, ця суперечність між особистими економічними та політичними інтересами є однією з основних причин низького показника політичної активності громадян у пост-комуністичному суспільстві.

З іншого боку, Пьотр Штомпка не врахував динаміки цього процесу – коли захист власних економічних інтересів вимагає від підприємця активно втручатись у політичне життя. Не тільки прагнення отримати депутатську недоторканість, але й необхідність забезпечити сприятливу законодавчу базу для своєї підприємницької діяльності змусила багатьох великих і середніх бізнесменів України балотуватися в найвищий законодавчий орган держави та місцеві органи влади. І все ж, більшість дрібних підприємців-початківців здебільшого занадто поглинені турботами про власний бізнес, щоб іще й брати активну участь у політичному житті.

ДИЛЕМА СУСПІЛЬНОГО Й ПРИВАТНОГО. Штомпка наводить результати ряду досліджень поведінки мас під час широкомасштабних суспільних перетворень. Цілі трансформування суспільства є явно загальнонаціональними, і в разі успіху переваги отримає абсолютна більшість членів (в ідеалі – кожний) суспільства: ринок відкриє нові економічні можливості, демократизація дасть свободу й вільний вибір для всіх громадян, але для цього потрібно докласти значних зусиль, пройти важкі шляхи перетворень. Тому в багатьох людей, особливо у низькоосвічених або малоактивних і непідприємливих з’являється прагнення “почекати й подивитися, що буде”, поки інші самовіддано працюватимуть над досягненням цілей реформування суспільства. Але ж зрозуміло, що ні ринкова економіка, ні демократія не матимуть успіху, якщо не отримають справді масової підтримки – розвитку приватного підприємництва, інноваційної діяльності та ініціативи, участі в політичному житті. Отже, існує суперечність між громадськими цілями та приватними застереженнями.

Б. Тягар історії.

Наступна група дилем не є притаманною перехідному процесу, а пов’язана з конкретними історичними передумовами, властивими державам Центральної та Східної Європи. Їх основні корені криються в десятиліттях “розвиненого соціалізму”.

ДИЛЕМА “А ХТО ЙОГО ПРОБУВАВ?”. Лише в розвиненому капіталістичному суспільстві ринкова економіка й демократія беззастережно сприймаються як невід’ємні його властивості. В перехідний період вони розглядаються переважно як засоби для досягнення багатства й сприймаються лише за певних умов – якщо вони дають окремій особі якусь вигоду. Якщо переваги ринкової економіки та демократизації не стають швидко очевидними або запізнюються, то важко викликати у мас прагнення до їх встановлення. Прагматичне ставлення до реформування суспільства та деідеологізація криють в собі певну небезпеку – вони показують в перехідний період, що лише окремі інституції та особи, а не все суспільство, виграють в результаті процесу демократизації.

Одним з наслідків цього став і відкат назад перш за все в політичній структурі суспільства. Майже в усіх посткомуністичних державах після трьох-чотирьох років реформаторських дій до влади прийшли переважно комуністичні сили, які, здавалося, в 1991 році зазнали остаточної поразки. Той же прагматичний підхід і відсутність чіткої теоретичної бази трансформування суспільства обумовили підтримку “критиків та обіцяльників”, дарма що нічого конструктивного, крім “повного повернення назад”, вони не висували. Такі нові явища, як безробіття, необхідність дбати самим про себе, комерціалізація й пов’язана з нею криміналізація, що супроводжують процес переходу і часто спостерігаються в капіталістичному суспільстві, відштовхнули значну частину населення від ідеї побудови нового ладу, чи принаймні примусили людей зайняти вичікувальну позицію.

ДИЛЕМА СОЦІАЛЬНОГО ВАКУУМУ. Соціалістичне суспільство характеризується міжлюдськими зв’язками на рівні сім’ї чи невеликого колективу або на загальнодержавному рівні, в результаті чого в проміжку між цими мікро- і макрорівнями спілкування утворюється “соціальний вакуум”. В громадянському суспільстві цей вакуум заповнюється різноманітними громадськими організаціями, об’єднаннями людей за інтересами і вподобаннями (не обов’язково політичними і не обов’язково формалізованими). У пост-комуністичному суспільстві це має відбуватися в ході приватизації, становлення ринкових відносин, розвитку політичних партій тощо. І все ж, для того, щоб запрацювали демократія й вільна економіка, необхідні угруповання, асоціації громадян, підтримка різноманітних інтересів, плюралізм поглядів. Слабке громадянське суспільство стоїть на перешкоді впровадження механізмів демократії, але громадянське суспільство неможливо зміцнити, не використовуючи елементів демократії.

Для довідки: в Україні частка людей, що брали участь у роботі різних громадських організацій, в тому числі й політичних партій, зменшилася з 17,8 % у 1994 році до 12,0 % у 1997[8].

ДИЛЕМА “МАЙБУТНЬОГО ДОКОНАНОГО ЧАСУ” (РУХ ВПЕРЕД ОБЛИЧЧЯМ НАЗАД), ДИЛЕМА “МИ” І “ВОНИ” та ДИЛЕМА “ДОВГОЇ ПАМ’ЯТІ”. Ці три дилеми пов’язані з сильною соціально-психологічною спадщиною попереднього суспільства. Міцна пам’ять про минуле, про часи небезпеки ініціативи, ризику, сучасні приклади частих змін уряду, краху численних реформаторських програм примушують людей з побоюванням ставитися до перетворень, постійно озиратися назад, ставлячи собі запитання: “Що буде, коли переможе протилежна сила? Як оцінюватимуться в цьому випадку їхні нинішні дії?”. Споконвічна дистанція між народом і владою (“ми” і “вони”) обумовлює недовіру до будь-якої діючої системи управління й викликає часом несвідомий, а часом інспірований опозиційними силами спротив. Паралельно спрацьовує й вихована десятиліттями ідеологія несприйняття всього, що пов’язане з капіталізмом. Наслідком такого синдрому стає зниження політичної та ділової активності, резистивність будь-яким новаціям, відділення людей від держави, примітивне сприйняття рівності, безпорадність і невпевненість у завтрашньому дні. Ця суперечність між соціалістичним менталітетом і духом відкритого суспільства з його активністю, відповідальністю, рівністю прав замість рівності послуху негативно позначається на розвитку ринкової економіки та демократії, оскільки він вимагає від членів суспільства певного мінімального рівня довіри, відданості, ентузіазму та оптимізму.

ДИЛЕМА КАПІТАЛІЗМУ БЕЗ КАПІТАЛУ І ДЕМОКРАТІЇ БЕЗ ДЕМОКРАТІВ. Після десятиліть “розвиненого соціалізму” суспільство виявилося позбавленим певних основних ресурсів, необхідних для побудови ринкової економіки та демократичного суспільства. Найсильніше відчувався брак вільного капіталу, необхідного економічного чинника в ринковій економіці. Але, крім того, надзвичайно сильно відчувався і продовжує відчуватися і брак “оборотних засобів” – відповідної системи освіти як інструмента формування робочої сили нового типу, політичної культури, підприємницьких навичок і традицій, відчуття громадянського обов’язку. Сюди треба додати дефіцит підготовлених керівників, професійних політиків, та навіть і професійних чиновників. За короткий час неможливо ліквідувати цей багатогранний дефіцит. Тому погане підкріплення заходів стримує їх здійснення, заважає впровадженню іновацій, прийняттю оперативних рішень, плануванню, інвестуванню, визначенню стратегічних і тактичних пріоритетів.

В. Постреволюційний дискомфорт.

Зростаюча активність мас, ентузіазм, оптимізм і надія, почуття сили та всемогутності, задоволення від дій і нового життя, утопічне бачення близького майбутнього – всі ці необхідні для перемоги революції чинники створюють значні ускладнення після її перемоги, викликаючи “ефект бумерангу”. Наступна група дилем пов’язується Петром Штомпкою саме з ними.

ДИЛЕМА РАНКУ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ, ДИЛЕМА КОРОТКОГО МЕДОВОГО МІСЯЦЯ та ДИЛЕМА ВІДСТАЮЧОГО ГОДИННИКА. Практично безкровні антикомуністичні перевороти 1989-1991 років в більшості посткомуністичних держав створювали піднесений настрій, ілюзію того, що й надалі все буде легко і швидко. Необхідність повертатися до рутинної, буденної роботи, до наполегливої копіткої праці, неймовірна далекість перспективи поліпшення життя знеохотила велику кількість людей. Ні народні маси, ні навіть інтелектуали внутрішньо не готові були прийняти тиск важких реалій перехідного періоду: економічного спаду, тягаря зовнішнього боргу, деморалізації, невизначеності стандартів життя, дезорганізації суспільства, безробіття, безправ’я чи правової мішанини, очікування і подальших не менш швидких перетворень в післяреволюційний період. Перехід від різких щоденних змін до повільного, поступового реформування суспільства в умовах відносної стабільності суспільного життя викликав у багатьох відчуття гальмування, відкату назад, “постійного запізнення” з трансформуванням суспільства. Численні групи вимагають негайного прискорення та радикалізації реформ, виступають проти правлячих кіл держави, вважаючи їх “контрреволюціонерами”, змушуючи уряд під тиском цих вимог іти на поступки, робити помилки, відходити від намічених планів і програм переходу, тим самим сповільнюючи фактично процес трансформування суспільства. Так, Народний рух України, який був на початку незалежності основною революціонізуючою силою, не зумів знайти себе в поступовій рутинній побудові основ нового суспільства, і залишившись на революційних позиціях, дуже швидко втратив вагомість у суспільстві й змушений був перейти в опозицію правлячим колам, часто протидіючи економічним та суспільним реформам. Врешті-решт ця партія втратила свою впливовість і нині виживає здебільшого завдяки входженню до потужного політичного блоку.

ДИЛЕМА ВАЖКОГО ЗРЕЧЕННЯ і ДИЛЕМА ВТРАТИ НЕВИННОСТІ. Вони стосуються революційних мас і їх лідерів. Перехід від статусу натхненних харизматичних лідерів до статусу державних урядовців відбувається певною ціною – втратою “харизматичності”, міфологічності лідера, виникненням дистанції між лідером і масами, що його підтримують. Одночасно ті лідери, які разом ішли до перемоги, починають сперечатися між собою за першість у цій перемозі. Їх єдність руйнується, внаслідок чого вони втрачають популярність серед мас, якими вони керували в революційний момент. Революційна виправданість їх керівництва поступається місцем юридичній основі урядування, яку нелегко створити. “Харизма навряд чи виживе в інтер’єрі офісу”[9]. Очевидно, негативну роль зіграло і невміння й небажання лідерів вести з масами діалог замість кидання гасел [10].

До цього треба додати і зміну рушійних сил – на зміну активним в революційному відношенні масам (робітникам, інтелектуалам) при побудові капіталістичного суспільства неминуче має прийти клас підприємців, власників капіталу, бізнесменів, тобто середній і вищий клас. Ті, хто боровся за перемогу революції, віддають її плоди іншим і почуваються пограбованими. Відчуття тимчасового занепаду, безправ’я, незадоволення може привести значну частину революційних мас до виступів проти революції, “яку в них украли”. Переможці поступаються перевагами революції на користь непричетних, і через це можуть блокувати чи принаймні відтягувати процеси посткомуністичного переходу. Вельми яскраво це проявилося через короткий час після Помаранчевої революції, коли революційні лідери перейшли до рутинної роботи, коли виникла потреба, з одного боку, віддячити тим, хто робив революцію й кував перемогу, а з іншого – професіоналізм і вміння «любих друзів» вести адміністративну роботу в багатьох випадках виявилися невідповідними тим посадам, якими їх наділили.

ДИЛЕМА ДОБРОВІЛЬНОГО РОЗЗБРОЄННЯ. Революція здійснювалася під гаслами громадянських свобод, свободи слова, протесту, руйнування старої системи. Але перехід до нового суспільства вимагає протилежного – дисципліни, терпіння, довіри до влади навіть в умовах нестатків, погіршення рівня життя й зниження соціального забезпечення. Необхідно відмовитись від протистояння, від боротьби, від конфліктів, і люди мають зробити це добровільно, що далеко не завжди має місце. В результаті завойована свобода входить у суперечку з необхідністю виявлення самодисципліни.

ДИЛЕМА РЕФЛЕКСІВ БОРЦЯ. Основна боротьба революційних мас була скерована проти держави і надихалася ідеями антиавторитаризму. Держава сприймалася масами як ворог, що заважає поліпшенню життя. Цей ворог зник після революції. В умовах перехідних процесів зміцнення позицій держави (нехай навіть і нового типу) може викликати у певних революційних груп рефлективний протест. Тим самим революційна “логіка боротьби” може суперечити мирній “логіці співробітництва”. Внаслідок цього частина (як правило, найактивніша) «революціонерів», втрачаючи зі зміною режиму свого супротивника, починає шукати новий об’єкт для боротьби і виступає проти своїх вчорашніх товаришів по боротьбі, які здійснюють державне будівництво.

Г. Дилеми реформування політичної системи та інституційний ізоморфізм

З усіх перелічених вище дилем безпосередньо політичної системи стосується лише частина. Величезна кількість бар’єрів, з яких одні поступово зникають, але інші виростають мало не до небес, трансформуються в щось нове, не додає оптимізму. З перелічених вище дилем більшість так і не була вирішена в більшості республік колишнього СРСР, на відміну від держав Балтії та Центрально-Східної Європи. Чи означає це, що реформи суспільства будуть згорнуті, і Україна повернеться до старого “дореволюційного” життя? Чи, навпаки, суспільство і його політична система знайдуть в собі сили подолати всі ці зовнішні та внутрішні перешкоди й побудувати вільне, демократичне суспільство? Якою може бути стратегія подальших перетворень?

Звичайно, універсальної стратегії нема і не може бути. В кожний момент часу відбуваються ті чи інші зміни в суспільстві, тобто в кожний момент часу змінюються вихідні умови процесу, і ці зміни не обов’язково є передбачуваними і бажаними. А для побудови стратегії необхідно чітко визначити поточну ситуацію – стан суспільства на момент її формулювання – та сформулювати цілі перетворень. І те, і інше суттєво грішить неточностями і неповністю.

Для описання стану суспільства і визначення мети його реформування Пьотр Штомпка використовує дві протилежні теоретичні моделі, вживані в соціології[11]. Перша – системно-функціональна модель, яка розглядає суспільство як одне органічне ціле, що характеризується певними властивостями та регулярностями, відмінними від характеристик окремих індивідів – складових цього суспільства. Головною регулярністю суспільного організму (чи системи) є тенденція до збереження чи досягнення рівноваги. Поведінка його компонент - людських індивідуумів - повністю визначається їх місцем у цьому організмі, статусом, який вони мають, і роллю, яку вони відіграють. Вони в рамках цієї моделі є пасивними, реактивними, адаптивними.

Інша модель – це модель процесу, в центрі якої знаходиться діяльність індивідів. Суспільство розглядається як неперервний потік суспільних змін, які є агрегатними наслідками індивідуальних дій. Суспільні утворення не мають стабільної, сталої форми, а знаходяться в постійному процесі перетворень в результаті дій членів суспільства. Характер суспільства повністю залежить від того, що люди думають і роблять, а члени суспільства розглядаються як творчі складові.

Відповідно можна сформулювати і два шляхи трансформації суспільства. Один з них позитивний – визначити, як повинно виглядати ідеальне суспільство, які інституції воно повинно мати, які треба створити структури, які форми людської діяльності запровадити. Це було типовим для більшості соціальних утопій. Інший, що умовно можна назвати негативним, не визначає, як повинно будуватись суспільство, за винятком однієї умови, що воно повинно бути повністю вільним, надавати свободу всім його членам. Це образ суспільства, вільного від будь-яких обмежень спонтанної людської творчості, такого, що має необмежений простір варіантів, безліч можливостей, суспільства, яке його члени будують спонтанно. Саме таке суспільство Карл Поппер називав “відкритим суспільством”[12], - суспільство з ринковою економікою, демократичною політичною системою, плюралістичною людською спільнотою – громадянське суспільство.

Якщо суспільство описується системно-функціональною моделлю, а цілі його трансформування формулюються за утопічним принципом, це означає використання для здійснення перетворень стратегії маніпулювання. Пасивних та адаптивних людей має стримувати й заохочувати певна зовнішня сила з метою створення попередньо визначеного ідеального суспільства в їх найкращих інтересах, навіть якщо вони повністю не усвідомлюють, в чому ці інтереси полягають. Якщо суспільство розглядається з точки зору моделі процесу, а метою є побудова відкритого суспільства, то стратегія має в корені відрізнятися від попередньої. Її П.Штомпка називає стратегією емансипації. Активним і творчим людям потрібно дати максимум можливостей для вільного вираження своїх намірів, очікувань, прагнень. Потенціальні можливості суспільства для самотрансформації – потенціал його людської компоненти – повинен бути абсолютно вільним, з повним усуненням будь-яких обмежень і бар’єрів для людської творчості. В цьому випадку функціонування суспільства визначатиметься не доктринами та ідеологіями, а внутрішніми інтересами самих членів суспільства.

Тривалий час обидві моделі суспільства і відповідні стратегії протиставлялися і взаємно виключали одна одну. Але з розвитком нових, “синтетичних” підходів до соціологічної теорії дослідники почали вважати, що обидві моделі можуть застосовуватися в різних історичних обставинах. В часи відносної стабільності та пасивності народу спрацьовує системно-функціональна модель і відповідна маніпулятивна стратегія розвитку. А в періоди різких змін, розриву неперервності, зростання активності, мобілізації, творчості людей адекватною виявляється модель процесу та емансипаційна стратегія.

Посткомуністичні нації не можна назвати стабільними суспільствами. Для всіх цих держав у 1980-90-х рр. характерні перехідні процеси з різкими змінами в усіх аспектах суспільного життя. Практично в усіх цих країнах проголошено однакову ціль – встановлення ринкової економіки, демократії, плюралістичної спільноти. Тому тут необхідно використання стратегії емансипації. Нове суспільство повинно народжуватись вільно з вивільненням потенціалу членів суспільства.

Але чи буде цей процес успішним, якщо облишити все тільки на спонтанні прояви людських сил? Попередній розгляд бар’єрів і дилем свідчить, що в суспільстві існує також потужний потенціал опору та інерції. Його треба уникнути, знищити чи принаймні пом’якшити його дію. А це може вимагати використання поряд з емансипаційною також і маніпулятивної стратегії, активного втручання суспільних сил з державою включно.

Пьотр Штомпка називає цю дилему використання двох протилежних стратегій у правильній пропорції та у відповідні моменти часу й у відповідних напрямках головною стратегічною дилемою. Як поєднати політику свободи й заохочення активності людей, обумовлені суспільними цілями, з політикою диктату для подолання численних бар’єрів і перешкод, частина яких самі є результатом цієї політики та утопічних цілей, що десятиліттями панували в суспільстві, яке здійснює трансформацію? Як встановити демократію недемократичними методами, як досягти лібералізму нелібералістичними заходами? Як уникнути перетворення суспільства на нову автократію чи тиранію? Відповіді на ці виклики кожна держава, кожна політична система, кожне суспільство вирішує по-своєму.

[1] Наумкіна Світлана, Лариса Козловська. Аналіз розвитку української політичної еліти у 1994-1999 рр. Нова політика, 6(26), 1999. с. 34-37.

[2] Elster John. Solomonic Judgements. Cambridge: Cambridge University Press. 1989. – с. 193.

[3] Льюис Даррелл Р., Дарвин Д. Гендель и Александр Демьянчук. Частное высше образование в странах с переходной экономикой: достижения, возможности и препятствия. К., Факт. 2007. 176 с. Дем’янчук, Олександр. Державна політика незалежної України в галузі освіти./ Нова політика. № 2, 2000.

[4] Головаха Євген. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні. – К., 1997.

[5] Dahrendorf Ralf. Reflections on the Revolution in Europe. London: Chatto & Windus. 1990.

[6] Sztompka Piotr. Dilemmas of the Great Transition (A tentative catalogue). Paper presented at the seminar on convergence-theory, Swedish Centre for the Advancement of Social Science, Uppsala, Sweden, May 1991. – с. 15.

* Прикладами є деякі Середньоазіатські республіки колишнього СРСР, а також Китай, де економічні реформи здійснювалися і продовжують здійснюватися силовими методами, з суттєвим обмеженням демократичних свобод.

[7] Там само, с. 17.

[8] Джерело: “Політичний портрет України”. Бюлетень Фонду “Демократичні ініціативи”, 1998, № 2. Цитується за: Kolodii Antonina. Civil Life in America: Lessons for Transitional Society in Ukraine. У зб. «Інтеграція України у світове співтовариство. Матеріали науково-практичної конференції». Київ, 19-20 грудня 1998 р.

[9] Sztompka Piotr. Dilemmas of the Great Transition (A tentative catalogue). Paper presented at the seminar on convergence-theory, Swedish Centre for the Advancement of Social Science, Uppsala, Sweden, May 1991.- с. 29.

[10] Стосовно діалогу лідерів з масами див. Фрейре Пауло. Педагогіка пригноблених. Пер. з англ. О.Дем’янчука.// К.: Юніверс, 2002. – розділ 4.

[11] Sztompka Piotr. Society in Action: The Theory of Social Becoming. Cambridge: Polity Press, and Chicago: Chicago University Press. 1991.

[12] Popper Karl R. The Open Society and its Enemies, v.2: Hegel and Marx. London: Routledge & Kegan Paul. 1975.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук