Головна

Олександр Дем'янчук. Державна політика і державне управління: політологічні аспекти 4.2. Закономірності й особливості посткомуністичних переходів


4.2. Закономірності й особливості посткомуністичних переходів

І політичні перетворення в СРСР, за якими настав розпад Союзу і його політичної системи, і здобуття Україною незалежності, принаймні за гаслами й намірами національних і політичних лідерів, були спрямовані на перехід від авторитарного до демократичного суспільства. На думку ряду авторів, революції кінця 1980-х років, протягом яких були скасовані комуністичні режими у Центральній і Східній Європі,  були продовженням «третьої хвилі» демократизації[1]. Внутрішні й зовнішні умови для цих „революцій” були різними, проте наслідком їх мали стати глибокі зміни і в способах управління суспільством, і в способах поведінки самого суспільства. Кажучи мовою наук про державне управління, очікувалася глибинна перебудова структури політичної системи, процесів і процедур вироблення і здійснення публічних (державних) політик. При цьому, очевидно, що радикальнішими були зміни, то важчим ставало їх здійснення. Скажімо, у Польщі, Угорщині, Румунії інституційна структура політичної системи не зазнала таких різких змін, як в Україні, Росії й інших колишніх радянських республіках, де з’явилися нові політичні інститути – інститут президента, політичні партії як окремі політичні інститути; інші інститути – зокрема, законодавчий і виконавчий органи, - радикально змінили свої функції й способи вироблення рішень; з’явилися нові адміністративні інститути – міністерства закордонних справ, оборони; утворилися нові

зовнішні зв’язки з іншими країнами та міжнародними організаціями. Навіть в умовах стабільного політичного режиму таке завдання було б дуже складним, і тим більше труднощів виникає, коли відбувається зміна режиму.

Проте посткомуністичні політичні процеси, згідно з моделлю інституційного ізоморфізму, принаймні на початку проявляють ряд ознак переходу до демократії. Гія Нодія зазначив, що спочатку всі революції 1980-90-х років були спрямовані на демократичні перетворення, а в ході здійснення переходу конкретні умови, інтереси, співвідношення й характер політичних акторів усередині окремої політичної системи вели до видозміни й інколи навіть скасування руху до демократії[2]. Вказуючи на переважно емпіричний характер досліджень пост-комуністичних перетворень, зосередження дослідників на матеріальних інтересах, особистих амбіціях і доступі до суспільних ресурсів політичних акторів, Нодія поставив питання можливості порівняння пост-комуністичних підходів у різних країнах, ґрунтуючись лише на цих підходах соціологічного й біхевіористського характеру. Для цього він запропонував порівнювати посткомуністичні переходи не стільки на основі моделі «третьої хвилі», скільки виходячи з «класичного» уявлення про демократію і порівнюючи процеси в посткомуністичних країнах радше з подіями в країнах розвиненої демократії, а не з «демократіями третього світу» - Латинською Америкою тощо.

Для пояснення процесів посткомуністичних перетворень Нодія запропонував співставлення «органічного» та «ідеологічного» способів переходу й відповідних елементів процесу. Під «органічним» способом Нодія має на увазі поступові соціальні трансформації, за якими настають зміни політичного режиму. Це означає, що соціальні зміни мають передувати змінам політичним і створювати передумови для них. Класичними прикладами такого способу є США й Великобританія. Демократичні ціності, згідно з теорією органічного переходу, природним шляхом сформувалися й утвердилися в суспільстві через те, що саме їм віддали перевагу громадяни в порівнянні з цінностями патерналістськими чи колективістськими. Звідси випливає, що американська й британська революції ґрунтувалися не на ідеї демократичної революції, а на необхідності захисту прав і свобод від загрози з боку деспотичних режимів.

Традиції переважно ідеологічного переходу виникли в часи Французької революції 1789 р. Штурм Бастилії відзначався прагненням не захистити свої принципи й цінності, а навпаки, скасувати стару систему цілей і цінностей і побудувати новий суспільний і політичний порядок.

Відомий польський соціолог Пьотр Штомпка, підсумовуючи теоретичні наробки Ральфа Дарендорфа, Клауса Оффе, Карла Поппера та інших авторів, присвячені проблемам демократичних переходів у посттоталітарних державах, що у великій кількості проявилися в Центральній і Східній Європі в 1989-1991 роках, сформулював так звані „Дилеми великого переходу”[3], що були представлені науковій громаді у 1992 році на семінарі у шведському місті Упсала. Хоча ця праця була надрукована понад шістнадцять років тому і спиралася на політичні, економічні й соціальні реалії того часу, була просякнута певним оптимізмом, що був інспірований швидким розпадом колишньої комуністичної системи й переможною, здавалося б, ходою демократії по Східній і Центральній Європі, значна частина її положень є актуальною й корисною для обговорення і сьогодні. Багато міркувань і положень, викладених у ній, створюють базу для ретроспективного аналізу й обговорення перспектив розвитку перехідних процесів у теоретичному плані та в конкретних умовах демократичного переходу в Україні.

На думку Штомпки, якщо західні країни йшли в суспільному розвитку шляхом вдосконалення традиційного аграрного суспільства й поступового формування капіталістичних суспільних і виробничих відносин, то Україна та її сусіди в 1990-х роках почали побудову ліберально-демократичного капіталізму, маючи величезну спадщину у вигляді законодавства, адміністративної машини, суспільної психології та превалювання ідеологічних догм над економічними й соціальними пріоритетами, відповідну демографічну структуру, екологію тощо. При соціалізмі було збудоване високорозвинене індустріальне суспільство з динамічною класовою структурою, кваліфікованою робочою силою та адекватною структурою загальних і професійних освітніх закладів, жорсткою вертикальною системою управління, розгалуженою мережею транспорту й комунікацій, потужними засобами оборони та нападу, енергетикою, науково-технологічним комплексом. Звичайно, це не традиційне аграрне чи “феодальне” суспільство, з якого виростав західний капіталізм. Отже, розвиток демократичного суспільства вимагав спочатку кроків назад, руйнації досягнутого, радше ніж поступального руху вперед, формування нової економіки, політичної системи й соціуму.

Іншою особливістю перехідного процесу в посткомуністичних країнах було прагнення не стільки створити новий лад, скільки скасувати старий. В цьому ідеї Штомпки прямо перегукуються з органічною моделлю, яку запропонував Гія Нодія. Практично всенародна підтримка суверенітету України на референдумі в грудні 1991 року була, напевно, радше прагненням позбутися вад старої системи, ніж бажанням побудувати якісно нове суспільство.

З викладених вище умов випливає третя внутрішня особливість перехідного процесу – прагматичний підхід абсолютної більшості населення до реформування суспільства. Тобто, майбутнє суспільство сприймалося людьми не як щось принципово нове, а як трансформоване, позбавлене минулих негативних рис продовження того ж суспільного життя, яким воно було до початку реформ. Замість теорії “революції” суспільства, на думку Штомпки, розроблялися схеми впровадження “вивірених на практиці” компонент нового суспільства: вільного ринку, парламентської демократії, політичного плюралізму тощо. Головну мету перетворень політична еліта й, мабуть, більшість населення бачили не в утвердженні фундаментальних загальнолюдських цінностей – свободи, верховенства права, рівності, - а в досягненні суто економічних переваг, таких, як полегшення життя, зростання споживання та інших.

Зовнішнє оточення реформ першої хвилі демократизації характеризувалося тим, що пост-комуністичні країни почали перехід до капіталізму в період, коли в значній частині світу капіталістичне суспільство вже було добре розвиненим. Перед очима більшості населення наших держав є численні приклади економічного та соціального благополуччя капіталістичних країн, і вони прагнуть до такого ж життя, забуваючи про глибинні відмінності самої філософії двох суспільств, про важкий шлях, який пройшли розвинені держави, і прагнучи негайно й без труднощів опинитися в таких комфортних для людини умовах життя.

Перехід, що розпочався наприкінці 1980-х – початку 90-х років, є різким розривом з минулим устроєм – радикальний соціалізм не створював умов для існування чи повільного впровадження капіталістичних інституцій, способу життя, цінностей, звичаїв: навпаки, він зруйнував ринок, підприємництво, приватну власність, поставив вольові дії над дотриманням об’єктивних законів природи і суспільства. Тому перехід до демократії та ринкової економіки мав здійснюватися лавиноподібним реформуванням, радикальним трансформуванням моделі суспільства за короткий період часу. Необхідно було сформувати в суспільній та індивідуальній свідомості нову систему цінностей, притаманних відкритому суспільству[4].

Всебічність, багатоаспектність трансформування пострадянських республік є безпрецедентною в історії. Всі інші демократичні чи національні революції останньої чверті ХХ століття відбувалися з метою вирішення окремих проблем – досягнення національної самостійності, вивільнення з економічної залежності, здійснення політичної демократизації та інших. Наприклад, демократичні перевороти в Іспанії, Португалії, Аргентині торкалися лише політичних аспектів, залишаючи незмінними стосунки власності, економіку, культуру, суспільну структуру, а революції 1960-х років у Африці були спрямовані майже виключно на звільнення країн від колоніальної залежності. А перед Україною й іншими посткомуністичними державами постало потрійне завдання: національне вивільнення, економічна перебудова і створення відкритого демократичного суспільства.

Зі складністю завдання, що постало (а радше було сформульоване певними політичними силами) перед політичною системою України на початку 1990-х років, варто пов’язати і наступну проблему – низький темп реформ. Для абсолютної більшості людей побудова нового суспільства неочікувано поєдналася з різким зниженням рівня життя, демократичні принади в якийсь момент економічних негараздів видалися не такими вже й важливими, підприємництво не отримало належного розвитку ні знизу – від суспільства, ні згори – від органів управління. Так, наведені Євгеном Головахою дані опитувань громадян України засвідчили, що у квітні 1992 року цілком задоволеними своїм становищем у суспільстві були 16 % опитаних, а у травні 1996 – 11 %, тоді як кількість цілком незадоволених за цей період зросла з 51 до 64 %[5]. Крім того, в цій же книзі були наведені результати моніторингу Всеросійського центру вивчення громадської думки, за якими у 1993 році 54 % громадян Росії погоджувалися з тим, що було б краще, якби все в країні залишалось так, як було до 1985 року, а незгодних з таким твердженням було лише 29 % [6].

Знеохочення людей, що на початку підтримали реформи, було не єдиним бар’єром на шляху до досягнення успіху. Пьотр Штомпка виявив  три типи структурних бар’єрів у процесі перетворень, які відрізнялися своїм походженням та розташуванням. Одні бар’єри притаманні логіці перехідного періоду: попередня складна суспільна система практично розвалена, а нова ще не створена. Штомпка назвав цей тип бар’єрів “сутністю трансформування”[7]. Інші бар’єри зумовлені конкретними історичними обставинами, наприклад, створенням соціалістичної системи всередині нації, як у випадку більшості колишніх республік СРСР, чи імпортуванням її ззовні, як у державах Центральної та Східної Європи. Історик Єжи Єдліцкі назвав їх “тягарем історії”[8]. І третій тип бар’єрів – це ті, що викликані ходом революційних подій вісімдесятих-дев’яностих років нашого століття, і їх Штомпка називає “пост-революційним дискомфортом”[9].

Бар’єри кожної категорії можуть набувати різних форм. Одні в принципі неможливо усунути будь-яким досить задовільним чином, оскільки вони пов’язані з тим, що розв’язання одного кола проблем неминуче викличе виникнення або посилення інших, не менш тяжких. Наприклад, побудова ринкової економіки неможлива без структурної перебудови всієї промисловості, виникнення масового безробіття, а отже, загострення конфліктної ситуації у суспільстві. Інший тип бар’єрів зумовлений неможливістю досягнення одночасно кількох цілей чи здійснення кількох різних процесів, необхідних для переходу на вищий рівень реформування суспільства. Це може бути необхідність одночасної лібералізації цін та підтримання соціальної стабільності суспільства при їх різкому підвищенні. Третій тип – інерційні бар’єри, пов’язані зі звичкою використовувати старі, знайомі методи і опиратися нововведенням, як, наприклад, видання керівними органами нормативних актів, які адресовані приватним підприємцям і ввижаються необхідними з точки зору командної економіки, але неприйнятні для економіки ринкової. І остання форма бар’єрів – брак необхідних для здійснення переходу ресурсів, зокрема, фахівців, що мають необхідні знання і вміння працювати в нових умовах, вільних фінансів для підтримки реформ в економіці тощо.

[1] Plattner Marc F. Introduction. In: Diamond, Larry and Marc F.Plattner (eds). Democracy after Communism. Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press. 2002. pp. ix-xxiv.

Huntington Samuel P. The Third Wave: Democratization in the Twentieth Century. Norman: University of Oklahoma Press. 1991.

[2] Nodia Ghia. How Different are Postcommunist Transitions? In: Diamond, Larry and Marc F.Plattner (eds). Democracy after Communism. Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press. 2002. pp. 3-17.

[3] Sztompka Piotr. Dilemmas of the Great Transition (A tentative catalogue). Paper presented at the seminar on convergence-theory, Swedish Centre for the Advancement of Social Science, Uppsala, Sweden, May 1991.

[4] Mijatovi? Antun. Boundaries of Democratization in Transition. In: Ukraine and Croatia: Problems of Post-communist Societies. Eds. Mislav Kuko? & Volodymyr Polokhalo. Croatian Commission for UNESCO. Zagreb, 1997. Pp. 27-44.

[5] Головаха Євген. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні. – К., 1997. – с. 126.

[6] Там само, с. 7.

[7] Sztompka Piotr. Dilemmas of the Great Transition (A tentative catalogue). Paper presented at the seminar on convergence-theory, Swedish Centre for the Advancement of Social Science, Uppsala, Sweden, May 1991. – с. 11.

[8] Едлицки Ежи. Революция 1989 года: невыносимый гнет истории. В сб. «Проблемы коммунизма», № 4, июль-август 1990. - с. 39.

[9] Sztompka Piotr. Dilemmas of the Great Transition (A tentative catalogue). Paper presented at the seminar on convergence-theory, Swedish Centre for the Advancement of Social Science, Uppsala, Sweden, May 1991. – с. 12.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук