Головна

Олександр Дем'янчук. Державна політика і державне управління: політологічні аспекти РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ПОЛІТИЧНА ВЛАДА


РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

У цьому розділі мова піде про владу як спосіб організації суспільства і здійснення суспільних справ і політичну систему як середовище, в якому ухвалюються політичні рішення стосовно цієї організації й здійснення. Однією з ключових праць у цих питаннях стала книга Девіда Істона „Системний аналіз політичного життя”[1], що логічно завершила і підсумувала трилогію цього автора: книга „Політична система” була видана у 1957 році, а „Рамки й умови для політичного аналізу” – у 1965-му[2]. У вітчизняній літературі рідко знайдеш детальне обговорення тих чи інших тез Д. Істона. Здебільшого українські автори згадують його як автора моделі політичного процесу, згідно з якою в центрі цього процесу знаходиться політична система, що отримує на вході потреби, очікування і підтримку суспільства, переробляє їх у рішення і видає на виході когерентні комплекси заходів щодо врегулювання окремих сфер суспільного життя, вирішення суспільних проблем чи досягнення вищого розвитку нації.

Однак праця Істона, що завершує трилогію, виходить суттєво за рамки

такого схематичного представлення. Сам він у передмові до перевидання книги видавництвом Phoenix у 1979 році зазначає, що повсюдне захоплення системним аналізом задля досягнення „вищої надійності нашого фундаментального знання про політичний процес і можливості завдяки цьому давати ефективні загальні поради виробникам публічної політики” [3] у 1970-х роках перейшло в певне розчарування теорією і прагнення працювати в практичній площині підготовки конкретних завдань для політиків і бюрократів, офіційним обов’язком і повноваженнями яких було вироблення і здійснення публічної політики. Результатом того захоплення стало масове використання інституційної моделі, моделі раціонального вибору та моделі процесу з певними вдосконаленнями, проте, як зазначає Д. Істон, ці моделі не лише неадекватно відображали поточну ситуацію, а й давали вельми туманні прогнози й перспективи майбутніх впливів тих рішень, які готувалися і ухвалювалися. Частково, безумовно, це було пов’язано з прискоренням суспільних змін в окремих країнах і у світі в цілому, але головним чином невдачі науки про політику (включно з науками про публічну політику) автор пов’язує саме з відходом аналітиків-практиків від глибоких теоретичних досліджень і осмислень політичних процесів, а також інститутів і систем, які прямо і непрямо беруть в них участь, результатів і наслідків їхньої діяльності. „У випадку аналізу [політичних] систем фундаментальні речі виявилися вельми важливими для безпосередніх практичних цілей... Схоже, що в розвитку аналізу систем критичною змінною, з якою політична наука постійно, хоч і несистематично мала справу, була підтримка ззовні як компонента вхідного сигналу... Цю підтримку варто розглядати як спрямовану на три основні об’єкти: повноважні органи, [політичний] режим і політичну спільноту. Варіації рівня підтримки цих об’єктів допоможе нам зрозуміти багато ключових аспектів діяльності політичної системи.” [4](там само, с. ix).

В наступних розділах мова йтиме про характеристики політичної системи та взаємозв’язки між нею та її суспільним середовищем. Почнімо з самої політичної системи як осередка вироблення публічної політики і звернімося до однієї з її характеристик – способу розподілу політичної влади всередині самої системи.

3.1. Влада державна і політична: примус суспільства до дії та організація його діяльності

Серед головних понять і концептів політичних наук  центральним залишається поняття влади. Навряд чи знайдеться бодай один науковець у цій царині, який би не досліджував владу в різноманітних її проявах, сенсах, контекстах, аспектах тощо. Перелік імен найвідоміших авторів праць з проблем влади може займати не одну сторінку. Так само довгим може бути і перелік визначень влади, оскільки кожний дослідник, подаючи свою концепцію влади, звертав увагу на певні атрибути, характеристики чи прояви влади, наприклад, виводячи сутність влади з її походження (Т.Гоббс, Д.Локк, Н.Макіавеллі, а пізніше М.Вебер, Т.Парсонс, Х.Арендт) або з процедур її здійснення (знову М.Вебер, Г.Лассвелл, Р.Міхельс). Серед російських авторів останніх років на велику увагу заслуговують праці Т.Алєксєєвої, А.Панаріна, В.Мшвенієрадзе, В.Ледяєва. З вітчизняних авторів слід у першу чергу згадати М.В.Поповича, Ю.Д.Прилюка, Ф.М.Рудича, В.П.Андрущенка, В.І.Шинкарука, а також С.Г.Рябова.

Зокрема, Сергій Рябов у своїх ґрунтовних дослідженнях процесів легітимації влади використовує ряд визначень феномену влади, запозичених у різних авторів:

«… владою називають не лише систему державних та інших органів і установ – інституцій здійснення примушуючого впливу на людей, а ще й форму «соціальних відносин, що характеризуються спроможністю впливати на характер і напрям діяльності й поведінки людей, соціальних груп і класів засобами економічних, ідеологічних і організаційно-правових механізмів, а також за допомоги авторитета, традицій, насильства... Сутністю влади є відносини керівництва, панування й підкорення. Найбільш важливим видом влади є політична влада, тобто реальна здатність певного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що визначається в кінцевому рахунку об’єктивними потребами й інтересами”[5] (виділення моє – О.Д.). Це можливість і здатність людини, групи людей чинити визначальний вплив на діяльність, поведінку мас, спроможність суб’єкта здійснювати вплив на іншого суб’єкта, здатність одних нав’язувати свою волю іншим, «здатність людей або груп людей нав’язувати свою волю іншим, незважаючи на опір, через погрози або у формі регулярно видаваних винагород, або в формі покарань” (Блау)[6]» (обидві цитати запозичені з [7]).

Ці визначення підкреслюють примусовий, обов’язково «вертикальний» – згори вниз – характер відносин володаря і підвладного. В умовах абсолютизму державної влади, протиставлення волі держави інтересам і прагненням окремих індивідів мало сенсу говорити про дії державного управління як про «політику» (policy), оскільки тут політичні рішення виробляються, ухвалюються і здійснюються не стільки в політичній боротьбі (в політичному процесі), скільки в прагненні носія влади (диктатора, олігарха, мілітократа, партократа, релігійного лідера) задовольнити власні інтереси за допомогою підвладного суспільства.

Подібні концепції влади на основі вертикальних стосунків (влади когось над кимось) можна зустріти у інших авторів (адаптовано з [8]):

За висловом Платона, влада – це сила, заснована на специфічному знанні[9], тоді як Арістотель вважає її атрибутом суспільної системи, в якій вона відіграє роль організатора спільної діяльності й стабілізуючого чинника[10]. Влада існує у стосунках між індивідами, а не є чимось іманентним, притаманним конкретним особам; влада відображає асиметричні стосунки між індивідами і пов’язана з особистими якостями носіїв влади, а не з їхнім соціальним станом (Макс Вебер[11]). Влада є засобом для прийняття рішень та участі в цьому прийнятті (Г.Ласвелл і А.Каплан[12], Р.Даль[13]) і діє за принципом «нульової суми» (суб’єкт влади здобуває ресурси, а об’єкт влади чи протилежна сторона у владному конфлікті їх втрачає),  тобто, суб’єкт влади в процесі підготовки й ухвалення рішення проявляє здатність долати опір її об’єкта. Влада є відображенням боротьби класів, і у безкласовому суспільстві явище влади і в політиці, і в трудових відносинах може зникнути (К.Маркс[14]), а може й залишитися, оскільки процес праці пов’язаний з організацією, а отже, з підкоренням (Ф.Енгельс[15]). Влада виступає засобом для примушення об’єкта робити щось або не робити чогось відповідно до приписів суб’єкта влади, але вона здатна до самообмеження в сенсі кола проблем, які підлягають розгляду й вирішенню чи вилученню з процесу прийняття політичних рішень (П.Бакрак і М.Барац[16]).

Останні автори водночас проявляють не настільки радикальну позицію в розумінні влади як примусу. На їхню думку, влада є не стільки приналежністю суб’єкта, скільки специфічним способом відносин між суб’єктом і об’єктом. Цим вони перекидають місток від суто «вертикальних» концепцій до підкреслення соціальних функцій влади. Варто звернути увагу на такі висловлювання:

Влада належить не окремим індивідам, а суспільним (або політичним) групам чи суспільству в цілому (влада народу) і може здійснюватися в інтересах усіх сторін задля досягнення вищого рівня розвитку системи в цілому (Т.Парсонс[17], Х.Арендт[18]). Політична влада полягає в здатності ухвалення політичних рішень, що відбивають здатність одних індивідів і груп нав’язати свою волю іншим індивідам і групам у ході успішної для них конкуренції. Ступінь влади визначається ступенем впливу на ухвалення політичних рішень в рамках публічної політики (Р.Даль74). Влада набуває «третього виміру», контролюючи не лише поведінку підвладних, шляхом ухвалення рішення чи відмови від нього, але й цінності та переконання населення через формування у людей згоди з існуючим статус кво, тобто, нав’язування їм такого бачення їхніх інтересів, яке вигідне носієві влади. Автор цієї концепції Стівен Люкс пропонує замість «конфлікту вподобань» розглядати «конфлікт інтересів», які не завжди чітко артикульовані, але задоволення яких з точки зору і суб’єктів, і об’єктів влади має однаково велике значення. Влада в такому разі виступає як «функція колективних сил і соціальних механізмів» [19]. Влада є наслідком нерівного розподілу матеріальних, соціальних, духовних і політичних ресурсів в умовах певного їх дефіциту, що веде до нерівних результатів «соціального обміну» між суб’єктом та об’єктами влади. При цьому, вважає П.Блау, суб’єкт влади не обов’язково є власником необхідних ресурсів – він виступає радше їх розпорядником, мобілізуючи ресурси різних соціальних груп та індивідів для досягнення спільної соціально важливої мети [20]. Влада – це можливість, здатність, потенціал, що може бути (але не обов’язково буде) реалізований у діяльності. Згідно з Д.Ронгом [21], влада є асиметричною, тобто, існує «цілісна» влада (integral power), коли прийняття рішень і спонукання до дії централізовані й монополізовані в руках одного суб’єкта, та «інтеркурсивна» (intercursive power), коли влада одних суб’єктів урівноважується владою інших, і досягнення результату можливе лише внаслідок переговорів і домовленостей з тих питань, що являють спільний інтерес всіх причетних до влади.

Як бачимо, і класичних, і сучасних авторів неможливо чітко розділити на дві групи за характером запропонованих ними концепцій влади: прихильники «нульової суми» (тобто, уявлення про владу як набуття суб’єктом влади ресурсів за рахунок об’єкта влади) неодмінно беруть до уваги суспільну місію влади, а ті, для кого влада виступає засобом для досягнення суспільних цілей, визнають значення покори об’єктів влади у виконанні настанов її суб’єктів.

Різноманітність, а часом і суперечливість визначень влади, частина яких наведена тут, свідчить про глибоко неоднозначний, суперечливий процес формування, легітимації та здійснення влади, її залежність від суспільних умов, тимчасовість у масштабах існування сталої людської спільноти (роду, племені, держави, нації).

Осередком, у якому існує й діє влада, є політична система суспільства. Запропонована Девідом Істоном схема управління суспільними справами (мал. 3.1) об’єднує всіх суб’єктів влади, наділяючи їх повноваженнями по вирішенню проблем суспільства. Проте способи взаємодії цих суб’єктів між собою та з іншими впливовими акторами, що не обов’язково мають необхідні повноваження, суттєво урізноманітнюють політичні процеси всередині політичної системи та в навколишньому середовищі, а тому їх розгляд є вельми важливим для подальшого розуміння суті й характеру політичних процесів  вироблення публічних політик.

Описуючи поняття політичної системи, Ф.Рудич зі співавторами наводять дві концепції її аналізу – соціологічну й правову [22]. За умов соціологічного підходу політична система уявляється як цілісне утворення, що виконує функції трансформування потреб, очікувань, проблем та інтересів населення в політичні й адміністративні дії, у правила поведінки тощо. У такому разі, аналітика цікавить ефективність діяльності політичної системи по вирішенню проблем суспільства та окремих його груп, способи формування й реформування політичної системи як такої, природа «фільтрів», що відбирають сигнали для входу всередину «чорної скриньки» прийняття рішень, соціальні критерії й наслідки ухвалених і виконаних політичною системою рішень. Як приклад використання цього підходу можна навести виконані рядом українських авторів дослідження соціальної політики[23], в яких у центрі уваги знаходиться саме суспільний аспект діяльності політичної системи.

Правовий підхід, що сформувався на основі структурно-функціональної теорії, зосереджується на самій політичній системі, на її структурі (політичних інститутах), функціях (способах дії та взаємодії цих інститутів), продукції (нормативно-регуляторних актах). Саме дослідження в рамках правової концепції найпоширеніші в українській політичній науці, оскільки до них належить вивчення таких політичних інститутів, як законодавча, виконавча та судова гілки влади, інститут політичних виборів, інститути громадянського суспільства; таких функціональних взаємодій, як виборчий процес чи процеси ухвалення політичних рішень; такої продукції, як Конституція та законодавство, норми й правила політичної, економічної чи суспільної поведінки.

Відповідно до цих двох концепцій будується і традиційна типологія політичних систем – їх розрізнення за ступенем централізації влади і типом цінностей: тоталітарні (авторитарні), ліберально-демократичні, демократичні й конституційні [24] сс. 87-88). Параметрами, що дозволяють класифікувати політичну систему за тим чи іншим типом, виступають типи політичних інститутів, їхній взаємозв’язок (ієрархія), повноваження окремих інститутів, процедури ухвалення політичних рішень, принципи управління (володіння) суспільством тощо.

У наведених вище визначеннях терміни «влада», «державна влада» і «політична влада» не розділені чітко. Більше того, в англомовній літературі «влада» - «power» - майже не зустрічається з прикметником «державна», тоді як вітчизняні вчені схильні до розділення понять «державна влада» і «політична влада». Сергій Рябов так розділяє владу державну і політичну:

«Суб’єктом державної влади (виділення мої – О.Д.) є суспільство в цілому, оскільки вона постає інституційним вираженням певної загальної для усіх людей волі, інтегруючого й узгоджуючого начала, що скріплює суперечливі фрагменти соціуму у сталу цілісність. Саме слугуванням потребам, які є надстановими, позакласовими, загальними, верховними, визначається одна з найважливіших ознак державної влади – імперативність її настанов, правомірність застосування сили й примусу для їх здійснення, її легітимність.

Політична влада теж має ознаки верховенства. Однак це верховенство не відносно усього населення країни, а лише відносно членів відповідної політичної організації та осіб, що їй співчувають. Звідси політична влада не є цілком суверенною, оскільки легальна діяльність політичних партій та організацій регламентується конституцією країни і законодавством. Авторитет політичної влади, так само як і державної, походить від певної об’єднуючої громадян ідеї, сукупності чеснот та цінностей, які поділяють усі або ж переважна більшість. Однак, тут вони мають обмежене, часткове значення, належать не усьому суспільству, а тільки якійсь його частині, соціальній групі, яка перебуває суб’єктом політичної влади.»[25]

У сучасній світовій політологічній літературі все частіше можна зустріти дещо інший підхід до класифікації політичних систем. В основу цього підходу покладено способи розподілу політичної влади.

Намагаючись усунути суперечності, що містилися в поглядах багатьох дослідників на феномен влади, Т. Парсонс розглядав владу як засіб упорядкування політичних процесів, а наявність влади в руках суб’єкта дає йому можливість виконувати свої політичні зобов’язання й функції [26]. В такому разі владу слід уявляти не як атрибут акторів чи відносин, а як властивість чи ресурс систем. ”Влада – це узагальнена здатність забезпечити виконання окремими компонентами системи своїх обов’язків, легітимізована своєю спрямованістю на досягнення колективних цілей». Роль влади полягає в тому, що політичні лідери, які від суспільства отримали  мандат на прийняття політичних рішень і формування публічної політики, мають забезпечити досягнення соціально важливих цілей, використовуючи владу як політичний ресурс. Тобто, влада прямо пов’язується з легітимними повноваженнями, стає похідною від цих повноважень і зосереджується в деперсоніфікованій інституційній системі. Слід також звернути увагу на заперечення ”правила нульової суми влади”, тобто, коли один суб’єкт зміцнює свою владу, то не обов’язково інший (чи інші) владу втрачає, оскільки головним наслідком владних дій є досягнення колективних (соціально значимих), а не індивідуальних чи корпоративних цілей.

Ханна Арендт, що дотримувалася подібних поглядів на владу, підкреслювала ”неконфліктний” характер публічної політики, виключаючи з неї боротьбу за владу й владні привілеї [27]. В її інтерпретації публічна політика постає як результат комунікативної діяльності рівних суб’єктів, результат діалогу між ”лідерами” і ”масами”. ”Влада виникає тоді, коли рівні збираються разом”, і відповідно існує, допоки існує спільнота. Коли спільнота руйнується, влада зникає, бо зникає мета діяльності й припиняється комунікація.

Таким чином, і Т. Парсонс, і Х. Арендт змальовують владу як ”повноваження”, як ”узгоджені дії задля досягнення колективних цілей”. Розподіл повноважень, з одного боку, визначає характер, зміст, терміни і ресурси політичних рішень, що ухвалюються, а з іншого – сам визначається відносною силою політичних акторів, окремих суб’єктів влади[28].

За останні десятиліття у світовій літературі з’явилося багато публікацій, в яких політичну систему розглядають з точки зору характеру розподілу політичної влади, іншими словами, структури повноважень або відносної сили впливу на політичний процес з боку політичних акторів. На сьогоднішній день прийнято вирізняти чотири типи розподілу політичної влади всередині політичної системи: марксистський, плюралістський, елітистський та корпоративістський*. Розглянемо кожен тип окремо.

3.2. Монополістська модель («марксизм»)

Термін «марксистська політична система», запропонований західними вченими, зумовлений використанням для опису характеристик системи основних ідей марксизму про класову природу суспільства і про владу як прояв панування одного класу над іншим (чи іншими). Як стверджував Антоніо Грамші, виходячи з ідей класичного марксизму та перегукуючись із думками філософів Франкфуртської школи, класова природа суспільства приводить до формування владних відносин типу домінування, яке зводиться не лише і не в першу чергу до фізичного примусу, а радше до «ментальної гегемонії» правителів над підвладними[29]. В умовах такої моделі соціальна реальність «формується» правлячим класом, ухвалення політичних та адміністративних рішень з раціональної перспективи перетворюється на перспективу психологічну, а політичні інститути, що входять до складу марксистської політичної системи, не стільки працюють на задоволення потреб суспільства, скільки формують (і формулюють) ці потреби згідно з ідеологією пануючого класу[30].

З позицій структурного функціоналізму, марксистську політичну систему можна описати як сукупність політичних інституцій з чіткою вертикальною ієрархічною підпорядкованістю. При цьому не лише найвищі рішення, а й рішення середнього рівня визначаються центральним політичним інститутом (партією, диктатором, військовою хунтою, релігійним лідером). Взаємодія такої політичної системи з суспільством відбувається майже виключно по вертикалі «згори вниз».

Для такої системи будь-які неконтрольовані (незаплановані заздалегідь) зміни в суспільстві чи економіці можуть стати катастрофічними, оскільки, інтерферуючи з нав’язаними згори політичними рішеннями, що продиктовані радше психологією гегемона, ніж раціональністю у врахуванні потреб, вони рано чи пізно викличуть розбалансування всієї суспільно-політичної системи, і у правлячого класу може не вистачити ресурсів для заспокоєння збурень[31].

Фактично в монополістській моделі розподілу політичної влади реалізована найпростіша процедура розробки і прийняття політичних рішень. По-перше, в цій моделі є або лише одна політична партія (наприклад, КПРС у СРСР, НСДАП в гітлерівській Німеччині), або декілька при повному підкоренні усіх інших легальних партій одній домінуючій політичній силі (сучасний Китай, Польща та Угорщина комуністичних часів). Публічна політика розробляється, впроваджується і контролюється однією й тією самою політичною силою, що виступає абсолютним монополістом в ухваленні політичних рішень. Враховуючи, з одного боку, асоціацію терміна «марксизм» майже виключно з комуністичними режимами, а з іншого – поширеність моделі на ряд некомуністичних країн, варто до цієї моделі застосовувати надалі назву «монополізм», оскільки по суті вона побудована на монополістичному становищі однієї політичної сили в політичній системі суспільства.

Монопольний розподіл політичної влади був притаманним українській політичній системі протягом всього радянського періоду (від середини 1920-х і до 1991 року). Слід врахувати, що наша політична система в ті часи була фактично одним з інститутів значно більшої радянської політичної системи і в першу чергу працювала на виконання політичних рішень, ухвалених на найвищому рівні (в Політбюро ЦК КПРС). Політична система СРСР складалася з відносно малої кількості компонентів. До неї входили: держава, КПРС, профспілки, комсомол та кілька громадських організацій, діяльність яких була повністю санкціонована КПРС[32].

Занепад монополізму в масштабах СРСР стався чітко за принципами структурного функціоналізму, коли, по-перше, в системі з’явилися нові структурні елементи (спочатку Демплатформа КПРС, потім політичні партії – Народний рух в Україні, Саюдіс у Литві тощо), які помітно змінили процес вироблення й ухвалення політичних рішень; по-друге, у формуванні порядку денного вище керівництво країни (і, відповідно, політичної системи) почало сяк-так враховувати інтереси і прагнення різних суспільних груп, а отже, дала збій ідеологічно-індоктринаційна функція; і по-третє (але далеко не в останнє), спроби правителів спрогнозувати наслідки змін, що відбувалися, і виробити певні плани їх пом’якшення чи виправлення виявилися непослідовними, непрофесійними і привели до швидкого колапсу.

Автор структурно-функціональної теорії Толкотт Парсонс у своїй книзі «Соціологічна теорія і сучасне суспільство» зазначає, що стабільність соціальної системи головно визначається здатністю її елементів одночасно до свободи дій і дотримання загальних рамок (рольових обмежень)[33]. Відповідно така дуальна здатність встановлюється і підтримується наявністю влади і визначається такими трьома умовами:

1. Внутрішня здатність вирішувати проблеми обміну функціями в системі з диференційованими ролями. Що вищий ступінь диференціації ролей, то ширшою має бути  мережа обміну ролями всередині системи. Іншими словами, в політичному процесі ухвалення й виконання рішень окремі компоненти інституційної системи повинні доповнюватися неінституційними зв?язками з їхнім зовнішнім оточенням і мати достатньо високий ступінь свободи дій для реагування на зміни в суспільстві і самій системі. В умовах однієї панівної політичної сили політичний процес неминуче рано чи пізно мав досягти граничної межі здатності до такого реагування.

2. Співпадіння (або узгодження) всезагальних орієнтацій всередині соціальної системи. Це внутрішньо пов?язано з диференціацією ролей. Що ширший контекст інструментальної орієнтації, в рамках якого відбувається вільний обмін ролями, тим простіше цей процес керується узагальненими нормами, які можуть застосовуватися у значно різноманітніших умовах, аніж набори норм, визначених для кожного конкретного випадку. Суттєво обмежений ідеологічний контекст у монополістській системі веде до необхідності надмірного ускладнення сукупності норм, що використовуються для управління суспільними процесами.

3. Побудова владних інструментів на принципах «батога і пряника» означає досягнення цілей в одній галузі суспільного життя за рахунок інших галузей, як і здійснення владних функцій за рахунок підкорення інших. Це вимагає застосування сили і відповідно суттєво обмежує свободу функціональних обмінів усередині суспільної системи. Як зазначає Парсонс, таке застосування сили в одному напрямі автоматично викликає реакцію в інших галузях суспільства і зумовлює внутрішню напругу всередині системи.[34]

3.3. Плюралістська модель

С. Рябов зазначає, що термін «плюралізм» походить від латинського «pluralis» - «множинний» і відповідно позначає демократичний політичний принцип,  що полягає у визнанні множинності, різноманітності суспільних цінностей, думок, позицій і відповідно політичних сил та інституцій, що їх виражають і обстоюють. «Плюралізм – це визнання права й поважання свободи вираження різних думок, протилежних позицій у засобах масової інформації, на зборах тощо… Альтернативою плюралізму є властивий тоталітарному суспільству ідеологічний та організаційний монізм» [35].

Хоча ідеї соціального плюралізму висловлювалися ще в праці Алексіса де Токвіля[36], плюралізм як сукупність поглядів на сутність демократичного суспільства інтенсивно розвинувся після Другої світової війни, і в своїй основі мав твердження про те, що в умовах ліберальної демократії політична влада розподілена серед широкого кола політичних інститутів та політичних акторів, між політичними акторами існує неперервна конкуренція, а політичні рішення ухвалюються в результаті переговорів між найвпливовішими політичними силами[37]. При цьому жодна політична сила не має монополії на ухвалення політичних рішень, хоча політична влада розподіляється нерівномірно. Найвідомішим теоретиком плюралізму є Роберт Даль, який свого часу виступив з критикою теорії «балансу влад», що пропонувала ідею існування динамічної рівноваги між конкуруючими групами[38]. Він також вказував на певні суперечності плюралістичної моделі демократії – явну політичну нерівність учасників політичного процесу, обумовлену нерівністю економічною, а також на малозрозумілу роль держави в плюралістичній політичній системі – якщо вона виступає лише медіатором у суперництві різних політичних сил, то це означає ослаблення її імперативної, примусової функції в упорядкуванні суспільного життя[39], а якщо вважати, що держава в плюралістичному політичному процесі намагається задовольнити свій власний інтерес, то стає цілком зрозумілим, що на цьому плюралізм як спілкування й суперництво рівних з рівними фактично закінчиться. Шатшнайдер у своїх зауваженнях стосовно плюралізму зазначив: «Сумнівним є твердження, що в політиці найактивніше беруть участь люди з найбільшими потребами: хтось, хто вирішує, навколо чого точитиметься гра, може вирішувати й те, кого пускати за гральний столик» ([40], с. 105).

Одним з понять, стосовно якого плюралізм зазнав особливо сильної критики, є «неухвалення рішень». Оскільки це поняття ще неодноразово буде в центрі обговорення цієї книги, зупинимось на ньому трохи детальніше.

Вейн Парсонс наводить визначення неухвалення рішень, запозичене з праці Бакрака і Бараца:

„Неприйняття рішень, як ми його визначаємо, - це рішення, що приводить до придушення чи припинення прихованої або явної загрози цінностям та інтересам того, хто приймає рішення. Висловлюючись чіткіше, неприйняття рішень – це засіб, за допомогою якого потреба у зміні існуючого розподілу вигод і привілеїв у спільноті може бути придушена ще до того, як її проголосять, або закамуфльована, або вбита для того, щоб отримати доступ до відповідної арени прийняття рішень; воно може означати і невдачу цих справ, по яких може бути завдано удару на етапі впровадження рішень у процесі здійснення публічної політики.”[41].

Інакше кажучи, неприйняття політичних рішень – це свідоме ухиляння від розгляду і вирішення суспільних проблем у тих випадках, коли сама проблема чи її можливі рішення не відповідають або й загрожують інтересам учасників політичного процесу. В такому разі, потужні політичні актори, застосовуючи наявні важелі, вилучають питання з політичного порядку денного або не допускають його потрапляння туди. Девід Істон у своїй моделі політичної системи як осередку ухвалення політичних рішень ввів між вхідними сигналами з суспільного навколишнього середовища та безпосередньо політичною системою додатковий елемент, який він назвав «фільтром» або «сторожем», «привратником», що не пропускає небезпечні сигнали всередину системи[42].

Неприйняття рішень може мати й позитивне спрямування. Часом можна виявити, що політична система відкрито ухвалює рішення «не ухвалювати ніякого рішення». Це теоретично може статися тоді, коли будь-яке з можливих рішень приведе до погіршення суспільної проблеми.

У будь-якому разі, якщо сприйняти визначення плюралізму буквально, то стає зрозумілим, що плюралістична політична система принципово не може не ухвалити ніякого рішення, бо це суперечить суті плюралізму: відхилення, замовчування чи нехтування певними потребами та інтересами означає нерівність «суспільних цінностей, думок, позицій і відповідно політичних сил та інституцій, що їх виражають і обстоюють».

В українському науковому середовищі не так уже й багато дослідників зверталися до ідеї плюралізму. Найґрунтовнішим дослідженням плюралізму є, напевне, праці Л. Старецької[43], яка, зокрема, подає таке визначення цього терміна:

«Плюралізм – спосіб існування політичної системи в перехідний період*, що передбачає його трактування як організаційного принципу становлення і розвитку політичної системи, основою якого є гетерогенність, множинність, поліваріантність, дискретність, релятивність і відповідно зміни в усіх структурах».

Стосовно однієї з дилем плюралізму, а саме – місця і ролі держави в політичному процесі, Л.Старецька наводить опис плюралізму в статті Г.Каріелса у «Міжнародній енциклопедії соціальних наук»:

«У суспільній діяльності і політичному мисленні плюралізм відносять до специфічних інституційних механізмів для розподілу і спільного встановлення влади, до теоретичного захисту цих механізмів і до відповідного підходу у трактуванні політичної поведінки… Суспільство складається з багатьох, деякою мірою незалежних релігійних, культурних, просвітницьких, професійних і економічних організацій. Суспільне життя є результатом вільної взаємодії цих організацій. Влада повинна функціонувати тільки як фактор, який є рівнодіючою силою у ставленні до конкуренції між організаціями.*

Варто підкреслити також, що Л.Старецька розглядає плюралізм як перехідну форму від тоталітарного чи авторитарного режиму до реальної демократії. Держава «…покликана реалізувати рівновагу між різними групами, верствами суспільства. Для оптимального вирішення цих завдань необхідний «поділ влади», становлення і реалізація якого ускладнені невирішеністю і незбалансованістю інших сфер життя суспільства.»[44]

З усіх розглянутих вище підходів, ідей і моделей вимальовується така сукупність властивостей плюралістичної політичної системи.

1. Усі політичні інститути, що разом складають політичну систему, мають однакове право висловлювати свої інтереси, ідеї, ставлення, пропонувати свої способи вирішення суспільних проблем.

2. Держава, що динамічно взаємодіє з усіма учасниками плюралістичного політичного процесу, сама являє собою ряд політичних інститутів – компонент політичної системи, а також містить у собі частину інших політичних інститутів, що походять з числа політичних акторів (представництво політичних партій у законодавчому органі, політична складова виконавчої влади – пов’язаність чиновників з різними політичними чи громадськими організаціями тощо). Відповідно плюралістична політична система є динамічно структурованою навколо одного (держава), кількох (потужні політичні партії) або багатьох (атомізована партійна система) центрів вироблення й ухвалення рішень.

3. Інституціоналізація політичних акторів – компонента плюралістичної політичної системи в політичному процесі, необхідна для того, щоб мати змогу ефективно діяти, веде до їх відриву від суспільних груп, на представлення інтересів яких ці актори претендують. Слабкість окремих акторів внаслідок їх великої кількості в рамках політичної системи ставить під сумнів їхню спроможність захистити інтереси відповідного суспільного сектора, а отже, веде з часом до все більшого відриву політичної системи від суспільства. Звичайно, в ідеалі плюралістична система має складатися з такого великого набору виразників суспільних інтересів, що будь-яка суспільна група може знайти собі до вподоби її представника. Проте далеко не кожен представник політичних інтересів населення має достатньо сили, кваліфікації, «місця за політичним столом», щоб виконувати свої функції з належною ефективністю.

4. У перехідному суспільстві держава як організаційна, інституційна єдність виступає значно потужнішим політичним гравцем, ніж абсолютна більшість інших політичних акторів. При цьому, якщо ми подивимось на інституційну будову держави, то легко побачимо, що лише адміністративна частина виконавчої влади як політичний інститут є відносно амбівалентною до політичних перетворень, а отже, чиновницький апарат у плюралістичній системі в силу своєї стабільності й консолідованості зберігає найбільший вплив на підготовку, ухвалення і виконання політичних рішень. Ба більше, чиновницький апарат у силу свого «безособового» статусу, претендуючи на звання «менеджменту», виявляється найневразливішою мішенню для критики та реформування. Таким чином, плюралістична політична система перехідного суспільства здебільшого відіграє роль легітиматора рішень, підготовлених виконавчою владою як політичним інститутом і в першу чергу її апаратом.

5. Іншою особливістю плюралізму, що в першу чергу проявляється в перехідному суспільстві, є неможливість „неприйняття рішень”, тобто, свідомої відмови від будь-яких дій в умовах здійснення невдалої чи неадекватної публічної політики, оскільки така дія вимагає стійкої стратегії, виробленої постійно діючою більшістю в політичній системі, що неможливо реалізувати в плюралістичній політичній системі. Одночасно виконавча влада виступає потужним фільтром запитів, інтересів і проблем суспільства, подаючи учасникам політичного процесу професійно оброблену, дозовану, а отже, спотворену картину стану справ у суспільстві.

Л.Ходаківська, у свою чергу, в дослідженні демократичного елітизму виходить з таких характеристик плюралістської системи:

Групи інтересів є центральним елементом демократичної політичної системи, який гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод людини. Загальна воля є результатом конфліктної взаємодії різних груп і їх компромісом, вона формується в процесі «примирення» різноманітних інтересів. Суперництво і баланс групових інтересів складають соціальну основу демократичної влади, її динаміки. Держава – не нічний охоронець, а орган, що відповідає за нормальне функціонування суспільного організму і підтримує соціальну справедливість. Держава – це арбітр, який гарантує дотримання закону, правил гри в конкурентній боротьбі. У суспільстві має існувати ціннісний консенсус, який передбачає визнання і повагу всіма учасниками політичного змагання основ існуючого державного ладу, демократичних правил гри. Демократична внутрішня будова самих груп є обов’язковою умовою адекватного представництва інтересів громадян, що складають ці групи.

Без цього демократія перетворюється на плюралізм еліт.[45].

Як зазначав Роберт Даль[46], в умовах плюралізму цілком природно, що економічні підприємці прагнуть одночасно стати і підприємцями політичними, щоб отримати “місце біля стола переговорів” і реалізувати свої ділові інтереси. Саме це уже тривалий час спостерігається в українській політичній системі, де бізнес-еліта намагається не стільки знайти собі політичного виразника ділових та економічних інтересів, скільки самій стати активним учасником політичного процесу.

Можна вважати, що плюралістська політична система в Україні проіснувала від 1991 року, тобто, від розвалу монополістської радянської політичної системи до фактично 1999 року, коли, як далі буде показано, вона перетворилася на політичну систему, що найкраще описується елітистською моделлю. Домінуючою групою в Україні в часи плюралізму була виконавча влада на чолі з Президентом, яка завдяки інституційній згуртованості й професійній спрямованості була значно краще підготовлена до дій в умовах відсутності постійних політичних блоків або центрів вироблення рішень. Присутність у політичній системі великої кількості політичних партій означала не стільки демократичність його діяльності, скільки її сегментованість, наявність значного дефіциту ресурсів (матеріальних, фінансових, людських тощо) і прагнення кожного з гравців на цьому ринку виграти право розпоряджатися цими обмеженими ресурсами, розраховуючи на певні особисті прибутки.

[1] Easton David. A Systems Analysis of Political Life. Chicago and London: The University of Chicago Press, 1979.

[2] Easton, David. Political System. A Framework for Political Analysis. Prentice-Hall, Englewood Cliffs, NJ. 1965.

[3] Easton David. A Systems Analysis of Political Life. Chicago and London: The University of Chicago Press, 1979. – с. vii.

[4] Там само, с. ix.

[5] Краткий словарь по социологии / Под общей ред. Д.М.Гвишиани, Н.И.Лапина. – М.: Политиздат, 1989. – С.29.

[6] Егоров С.А. Политическая система, политическое развитие, право: критика немарксистских политологических концепций. /М.: Юрид. лит., 1983. – С.83.

[7] Рябов С.Г. Легітимація влади як соціально-філософська проблема. (Концептуально-методологічний аналіз). Дисертація на здобуття вченого ступеня доктора філософських наук. К., 1997. – сс. 10-11.

[8] Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ. /М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001.

[9] Платон. Политик. Сочинения в 3-х томах. Т. 3. Ч. 2. /М.: Мысль, 1972.

[10] Аристотель. Политика // Сочинения в 4-х томах. Т. 4. М.: Мысль, 1984.

[11] From Max Weber: Essays in Sociology. Translated, edited and with Introduction by H. H. Gerth and C. Wright Mills. New York : Oxford Univ. Press, 1949.

[12] Lasswell Harold Dwight and Abraham Kaplan. Power and society: a framework for political inquiry.

Yale University Press, New Haven, Conn. 1969.

[13] Dahl Robert. Modern Political Analysis. 2nd ed. Englewood Cliffs (New Jersey): Prentice Hall, 1970. 118 p.

[14] Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. Критика новейшей немецкой философии в лице ее представителей Фейербаха, Б.Бауэра и Штирнера и немецкого социализма в лице его различных пророков // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. Т. 3. М.: Госполитиздат, 1955. - сс. 7-544.

[15] Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. Т. 21. М.: Госполитиздат, 1961. - сс. 269-317.

[16] Bachrach P.S. and M.S. Baratz. Power and Poverty: Theory and Practice. Oxford University Press, New York. 1970.

[17] Parsons Talcott. Towards a General Theory of Action. Harvard University Press: Cambridge, Mass. 1976. 506 p.

[18] Arendt H. Communicative Power. In: Power (Readings in Social and Political Theory, No. 4). Ed. Steven Lukes. Oxford: Blackwell, 1986. – сс. 59–74.

[19] Lukes Steven. Introduction. /In: Power (Readings in Social and Political Theory, No. 4). Ed. Steven Lukes. Oxford: Blackwell, 1986.- cc. 1-18. - с. 12.

[20] Blau Peter M. and Marshall W. Meyer. Bureaucracy in Modern Society. Random House, NY. 1971. 180 p.

[21] Wrong D.H. The Problem of Order: What Unites and Divides Society. The Free Press: New York. 1994. 354 p. .

[22] Рудич Ф.М., В.В.Безверхий, М.І.Кириченко та ін. Політичні структури та процеси в сучасній Україні. Політологічний аналіз. /К., Наукова думка, 1995.

[23] Семигіна Тетяна. Соціальна політика у глобальному вимірі. /К.: Пульсари, 2003. // Іванова, О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. /К.: Видавничий дім «КМ Академія». 2003.

[24] Рудич Ф.М. Політологія. Підручник. /К.: Либідь, 2006.

[25] Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. К. Тандем. 1996.

[26] Parsons, Talcott. 1986. Power and the Social System. In: Power (Readings in Social and Political Theory, No. 4). Ed. Steven Lukes. Oxford: Blackwell, 1986. – с. 106.

[27] Arendt Hanna. Communicative Power. In: Power (Readings in Social and Political Theory, No. 4). Ed. by Steven Lukes. /Oxford: Blackwell, 1986. Pp. 59–74.

[28] Ball Alan R. Modern Politics and Government. /Chatham, NJ: Chatham House Publishers. 1988. 251 p.

* Хоча для української мови характернішим було б написати «плюралістичний», «елітарний», «корпоративний», усе ж я навмисне обрав форму з закінченням «-ський» для підкреслення приналежності досліджуваного об’єкта до певного класу подібних, що вирізняються з усієї множини саме зазначеною якістю (О.Д.)

[29] Gramsci Antonio. The Modern Prince and other writings by Antonio Gramsci. Translated with an introduction by Louis Marks. /London:  Lawrence & Wishart, 1957.  Pp. 192.

[30] Clegg Stewart and David Dunkerly. Organization, Class and Control. /London: Routledge & Kegan Paul. 1980.

[31] Miliband, R. The State in Capitalist Society. London: Weidenfeld and Nicholson.. 1969. Marxism and Politics. Oxford:Oxford University Press. 1977.

[32] Головатий М. Громадські інституції у політичній системі сучасної України. У зб. «Концептуальні засади реформування політичної системи в Україні. Стан і перспективи розвитку політичних наук.» /К.: Вид-во УАДУ. 2001. 264 с. сс. 46-49.

[33] Parsons Talcott. Sociological Theory and Modern Society. New York: Free Press, 1967.

[34] Parsons Talcott. The Social System. New York: The Free Press, 1986. Reprint from 1951.

[35] Рябов С. Політологія: словник понять і термінів. /К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2001. - 256 с.- сс. 172-173.

[36] Tocqueville Alexis de. Democracy in America. V. II. New York: Schoken Books. 1961.

[37] Olsen Martin E. Social Pluralism as a Basis for Democracy. In: Power in Societies. Ed. Marvin E. Olsen. London: Collier-Macmillan Ltd. 1970. 451 p. pp. 182-188.

[38] Dahl Robert. Dilemmas of Pluralist Democracy. London, 1982.

[39] Latham Earl. The Group Basis of Politics. Ithaca, 1952.

[40] Schattschneider E. The Semisovereign People. New York: Holt, Reinhart and Winston. 1960. /Цит. за: Парсонс, Вейн. Публічна політика: вступ до теорії й практики аналізу політики. Пер. з англ. О.Дем’янчука. /К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2006. - 549 с. – с. 105.

[41] Bachrach P.S. and M.S. Baratz. Power and Poverty: Theory and Practice. Oxford University Press, New York. 1970. /Цит. за: Парсонс Вейн. Публічна політика: вступ до теорії й практики аналізу політики. Пер. з англ. О.Дем’янчука. /К.: Видавничий дім «КМ Академія». 2006. 549 с. – с. 7.

[42] Easton David. A Framework for Political Analysis. Prentice-Hall, Englewood Cliffs, NJ. 1965.

[43] Старецька Л. Плюралізм у політичній системі перехідного періоду. Дисертація на здобуття вченого ступеня канд. політ. наук. Львів, 1995. – с. 35.

* Виділення жирним шрифтом моє. – О.Д.

* Ключове слово – «повинна» функціонувати. У реальному політичному світі немає можливості чекати, поки ця рівнодійна утвориться, щоб влада діяла згідно з нею. Суперечності в теорії Вебера між «схемою» (як повинно бути) і реальністю (як є насправді). – О.Д.

[44] Там само, с. 57.

[45] Ходаківська Лілія. Сутність та особливості концепції демократичного елітизму. Дисертація на здобуття вченого ступеня канд. політ. наук. К., 2001. – с. 31.

[46] Dahl Robert. Polyarchy: Participation and Opposition. New Haven and London: Yale University Press, 1971.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук